— А вранці, якщо раненько встанемо, поснідаємо, чим багата твоя Ганна, і ще до одного села зайдемо — до міста. Називається — Лежньовка.
— Також чужа пам’ять?
— Звичайно.
Колоритний, дідько забирай! Коли забуває він про свою роль отакого Платона Каратаєва, горьківського Луки, нормальною людиною стає. Одне слово — професором. А втім, Ігор звик, а відзначає все це машинально, між рядків.
— А Пелікан де, казав, буде?
— Хто що про Пелікана відає?
— Шкода.
— Невже засумував?
— Та ні, так просто…
А таки засумував, Бородін, чи не так? Скучив за Пеліканом, за таємницею, що з ним пліч-о-пліч ходить, за його усмішкою, за приказкою дивною: “їхали бояри”. Хто такий Пелікан? Що за кличка дивакувата, пташина? І не просто пташина — Сорока там чи Орел, а екзотична, яскрава. Ледньов кличе його по-людському: Григорій Львович, а Пелікан немовби ображається, про всяк випадок удає, що ображений. Називай мене пташиним ім’ям — і край! От ніс у нього, звичайно, здоровенний — може, від того?
Він з’являється і зникає, як хоче: тільки-тільки виник, а за кілька годин слід прохолов. Але йде паралельним курсом з Ледньовим та Ігорем, у ті ж країни рухається.
Ігор запитував його, хто він за професією, з якого роду-племені. Сміється, жартує: пелікани — птахи вільні, весняні… Дивний чоловік.
Отож добре, що згадав:
— Павле Миколайовичу, а хто в Лежньовці?
— Не зрозумів тебе.
— Червоні чи білі?
— Усі люди.
Отакої! Ігор щодо цього мав іншу думку.
— А все-таки?
— Не знаю, Ігорочку. Прийдеш — подивимося.
— Чи не пізно буде?
— Кого ти боїшся? Червоних? Білих?
— Зелених… — буркнув, не маючи бажання всоте пояснювати, щоб не повертатися до втомливої старої суперечки. Старику тільки привід дай… Кумедно: скільки вони йдуть, а все якось виходить, що ні білих, ні червоних віч-на-віч, так би мовити, не зустрічали. В яке село не зайдуть — порожньо, ніхто не стоїть. Пояснюють: були, щойно знялися. А хто був? То червоні, кажуть, то білі. А які кращі? Мовчать, мнуться. І це зрозуміло: бояться перехожих людей. Скажеш, що червоні хороші — а якщо білим донесуть? І навпаки.
Люди…
По-ледньовському: вижити хочуть.
Сказав про це Пеліканові, а він сміється:
— Бач, що вигадав, їхали бояри! Вони, брате, чесніше за нас з тобою живуть і житимуть. А мовчать тому, що брехати не хочуть, і як по правді — не знають ще.
Ігор нагадав йому про почуте:
— У стариків Чохових білі двох дочок запороли.
А Пелікан знову сміється:
— Вірно! Адже в селі, їхали бояри, червоних поки не було. Ось вони і не знають, скільки дочок ті запорють.
Ігор обурюється:
— Ну, знаєш, говори, та не заговорюйся!
А Пелікан дивився на нього хитрим оком, друге примруживши до шпарки, запитував, немов начальник:
— За червоних уболіваєш, любий?
І це вся розмова. Ох, Пелікан, Пелікан. Григорію Львовичу…
Старий Ледньов, професор історичний, заворушився, влаштувавшись зручніше, сказав сонним голосом:
— Ранок за вечір мудріший, лягай, Ігорочку, синку рідний, завтра ра-а-несенько розбуджу, тільки-но на світ займеться. — І захропів. Засинав він завжди, як немовля, ні про яке безсоння не знав, снотворних в торбині не носив.
А Ігор не спав.
Заплющив очі, потім знову розплющив і побачив інший ліс, ще світлий, передвечірній, прозорий, і стежинку, протоптану сотнями ніг, і зламану лавку, і рогатку берези. Вдома він уже був, удома.
Що все це було?
Сон наяву? Розпашіла фантазія? Уява — наскільки хвороблива, настільки і багата?
Або інакше. Традиційна подорож у часі? Крок до іншого світу? Складна навіяна галюцинація?
Якби Ігор Бородін любив наукову фантастику, то він запросто міг би застосувати такі терміни, як, скажімо, “нуль-перехід” чи ще чистіше — “порушення цілісності просторово-тимчасового континуума”. Щедрі на видумку фантасти враз пояснили б геть усе, підвели б наукову базу — на рівень доброї гіпотези, назавжди затаврувавши те, що сталося, як, скажімо, “ефект Бородіна”. Чи так?