Оверкамп, згорбившись, сидів осторонь і курив. Він, очевидно, передав Пельцера своєму колезі.
— Невеличка прогулянка, га? — сказав Фішер. Він розглядав Пельцера, що сидів, похитуючись усім тілом.
Потім Фішер почав переглядати документи. — Пельцер Ойген, народився 1908 року в Ганау. Правильно?
— Так, — тихо сказав Пелйцер. Це було перше його слово, вимовлене після втечі.
— Як ви могли піти на таке, Пельцере, саме ви, послухатися такої людини, як Гайслер? Дивіться, Пельцере.
Минуло рівно шість годин п’ятдесят п’ять хвилин з того моменту, як Фюльграбе вдарив лопатою вартового. Чоловіче, чоловіче, скажіть, чи давно ви це задумали?
Пельцер мовчав.
— Невже ви не розуміли, Пельцере, що з цього нічого не вийде? Невже не спробували відрадити інших?
Пельцер відповів тихо-тихо, бо кожен звук наче колов його:
— Я ж нічого не знав.
— Що, що? — спитав Фішер усе ще спокійним голосом. — Фюльграбе подає знак, і ви тікаєте. Чому ж ви побігли?
— Всі так зробили, — сказав Пельцер.
— Звичайно. І ви хочете переконати мене, що нічого не знали? Отаке скажете!
— Ні, не знав, — сказав Пельцер.
— Ах, Пельцере! Пельцере!
У Пельцера було таке почуття, яке буває у смертельно змореної людини, коли дзвонить будильник, а вона намагається не чути його.
Фішер говорив далі:
— Коли Фюльграбе ударив першого вартового, другий стояв біля вас, і ви тієї ж миті, як було домовлено заздалегідь, кинулися на другого вартового.
— Ні! — вигукнув Пельцер.
— Що ні? — Я не кинувся.
— Так. Прошу пробачення, Пельцере. Біля вас, Пельцере, біля вас стояв другий вартовий, і тоді, тієї ж миті Гайслер і той… як його… ну, Валлау, кинулися, які було домовлено, на другого вартового, що стояв саме біля вас.
— Ні, — знову сказав Пельцер.
— Що ні?
— Це не було домовлено…
— Що не було домовлено?
— Що він стоятиме біля мене. Він підійшов тому, що… тому що… — Пельцер намагався згадати, але зараз це було так само неможливо, як підняти важку свинцеву гирю.
— Сядьте зручніше, можете спертися на спинку, — сказав Фішер. — Отже, нічого не було домовлено. Ви нічого не знали. Просто побігли. Коли Фюльграбе вдарив першого, Валлау і Гайслер кинулися на другого вартового, який випадково опинився біля вас, саме біля вас, Пельцере! Вірно?
— Так, — нерішуче промовив Пельцер.
Фішер гукнув:
— Оверкампе!
Оверкамп устав, наче він був Фішерів підлеглий, а не навпаки. Пельцера, який зовсім і не помітив, що у приміщенні є третя особа, пересмикнуло. Він навіть прислухався.
— Викличте сюди Георга Гайслера на очну ставку.
Оверкамп зняв телефонну трубку і сказав:
— Так. — І потім до Фішера: — Він ще не зовсім придатний до допиту.
— Або він придатний, або ні, — сказав Фішер. — Що це означає — не зовсім?
Тепер до Пельцера підійшов Оверкамп. Він сказав різкіше, ніж Фішер, але не грубо:
— Пельцере, опануйте себе! Гайслер нам щойно зовсім інакше все це описав. Прошу вас, опануйте себе, Пельцере, покличте на допомогу свою пам’ять і останні рештки розуму.
Георг лежав під сіро-блакитним небом у борозні на полі, за сто метрів від шосе на Оппенгайм. Тільки б тепер не застрягти. До вечора необхідно бути в місті. Місто — як печера з темними завулками й звивистими ходами.
Спочатку він намислив собі таке: до ночі дістатися Франкфурта, і — зразу ж до Лені. Тільки б дійти до Лені, а далі все вже буде простіше. Півтори години їзди залізницею між життям і смертю — це він уже якось витримав. Хіба досі йому не фортунило? Хіба малося не так, як він спланував? Шкода тільки, що витратив зайвих три години.
Правда, небо ще блакитне, але туман з річки вже огортає поля. Невдовзі автомашини на шосе, попри надвечірнє сонце, засвітять фари.
У нього одне нестримне бажання, сильніше за страх, за голод і спрагу, сильніше за набридливий біль у руці — пов’язка вже давно пересякла кров’ю — бажання залишитися лежати тут. Адже скоро ніч. Тебе вже зараз укриває туман, сонце блякне, повите густою пеленою. Вночі тебе тут не шукатимуть. Ти зможеш відпочити.
А що сказав би Валлау? Той, напевне, сказав би: «Коли хочеш загинути, залишайся. Відірви шмат од куртки.
Зроби нову перев’язку. Іди до міста. Все інше — безглуздя».
Георг перевернувся на живіт. Коли він одривав від руки присохлий клапоть, у нього аж сльози потекли з очей. Йому знову стало зле, коли він побачив свій великий палець, такий набряклий і чорно-синій. Затягнувши зубами вузол нової пов’язки, він заново відкинувся на спину. Завтра треба пошукати когось, хто перев’яже йому руку. Раптом він поклав усі надії на завтрашній день, ніби час у своєму плині сам несе людину до здійснення її надій.