Антон узяв його за руку, але одразу ж пустив її, ніби цей рух міг привернути чиюсь увагу. Він відійшов до Фелікса, вихилив свій кухоль пива, потім знову повернувся до Франца. «А в нього славні очі, — подумав Франц. — Він трохи обмежений, але щирий. І його тягне до мене, як мене до Германа…» Антон узяв Франца під руку і почав розповідати; обідня перерва закінчилася, всі рушили до дверей, і голос Антонів ледве чути було серед гомону й тупоту ніг.
— Там, на Рейні, з Вестгофена втекло кілька в’язнів, щось на зразок штрафної команди. Мій кузен одразу дізнався про це. І кажуть, що більшість утікачів уже схопили. Оце й усе.
Хоч як довго він обдумував свою втечу сам і разом з Валлау, хоч як детально він обмірковував найменші подробиці і намагався уявити собі бурхливу течію свого нового життя, все ж у перші хвилини після втечі він був немов звір, що вирвався на волю, щоб жити, а до пастки прилипли його кров і шерсть. Як тільки втечу було виявлено, завивання сирен розляглося на багато кілометрів і збудило оповиті важким осіннім туманом села. Цей туман поглинав усе, навіть промені потужних прожекторів, що розтинають найчорнішу пітьму. Зараз, близько шостої години ранку, їхнє світло тонуло в густому, мов вата, тумані, ледь забарвлюючи його в жовтуватий колір.
Георг нахилився ще нижче, хоч грунт під ним осідав.
Він може угрузнути раніше, ніж вибереться звідси. Чагарник наколов йому пальці, вони побіліли й зробилися слизькі та холодні, мов лід. Йому здавалося, що він вгрузає в трясовину чимраз швидше й глибше і ось-ось його затягне всього. Хоча він і втік од неминучої смерті — напевне, вони найближчими днями вбили б його й інших шістьох, — смерть у трясовині здавалася йому простою й не страшною. Наче це була зовсім інша смерть, не та, від якої він утік, а смерть добровільна, в пустелі, не від людської руки.
На висоті двох метрів над ним, по лозовій гаті, бігали вартові з собаками. Собаки й вартові ніби осатаніли від завивання сирен та густого вогкого туману. Волосся в Георга на голові й на тілі стало дибом: зовсім поруч він почув лайку і навіть голос Мансфельдів пізнав. Отже, він уже прочумався після удару лопатою, якою потяг його по голові Валлау. Георг пустив кущ і сповз іще глибше.
Лише тепер він відчув обома ногами той виступ, що міг бути тут опорою. Він це передбачав ще тоді, коли мав силу все обміркувати разом з Валлау.
Раптом почалося щось нове. Лише за кілька секунд Георг зрозумів, що нічого не почалось, а навпаки, стихло завивання сирен. Новим була тиша, серед якої було виразно чути різкі свистки й слова команди, що долинали з табору та з барака за першою лінією загорожі. Вартові над його головою бігли за собаками до другого кінця гаті.
Інші бігли від барака. Постріл, ще один, сплеск, і хриплий гавкіт собак заглушує інший, ледь чутний гавкіт.
Та зовсім і не собачий гавкіт, але й не людський голос; в людині, яку вони зараз тягнуть, мабуть, вже більше не лишилося нічого людського. «Напевне, це Альберт», — подумав Георг. Іноді буває, що людині здається, ніби вона заснула, хоч вона зовсім не спить. «Цей уже в їхніх руках, — подумав Георг, немов уві сні, — цей в їхніх руках.
Невже нас лишилося тепер тільки шестеро!»
Туман усе ще був такий густий, хоч ножем ріж. У далині, по той бік шляху, засвітилися два вогники, а здавалося, що то за самісіньким очеретом. Ці поодинокі гострі цятки легше пробивалися крізь туман, ніж широкі промені прожекторів. Один по одному спалахували вогники в шибках селянських хат, села прокидалися. Незабаром коло вогнів замкнулося. «Такого не буває, — подумав Георг, — це мені сниться». Він з великим удоволенням упав би на коліна. Навіщо весь цей жах? Досить тільки зігнути коліна, бульк — і край… «Насамперед спокій», — завше говорив Валлау. Мабуть, він сидить десь недалеко в лозняку. Коли вже Валлау говорив комусь: «Насамперед спокій», — людина завжди заспокоювалась.
Георг учепився за кущ і тихесенько поповз убік. Він був, мабуть, не більше як за шість метрів від останнього куща, коли раптом, у хвилину просвітління розуму, коли він усвідомив усю приреченість свого становища, його пойняв такий напад страху, що він так і повис долілиць на крутому схилі. Страх зник так само нагально, як і напав на нього.
Він доповз до пенька. Сирена завила вдруге. Її, напевне, було чути далеко на правому березі Рейну. Георг припав обличчям до землі. «Спокійно, спокійно», — сказав йому з-за плеча Валлау. Георг, важко дихаючи, повернув голову. Всі вогні погасли. Туман став тонкий і прозорий, як легка золота пряжа. По дорозі ракетами промчали фари трьох мотоциклів. Завивання сирени, здавалося, наростало, хоч насправді воно рівномірно то затихало, то посилювалося, люто впиваючись у мозок. Георг знову уткнувся обличчям у землю, бо переслідувачі саме поверталися назад по гаті. Він тільки подивився краєчком ока.
Прожектори уже не могли нічого знайти, їхнє світло потьмяніло у ранковій півтемряві. Хоч би туман не зразу розвіявся. Раптом троє почали спускатися схилом. Вони були метрів за десять од Георга. Георг знову пізнав Мансфельдів голос. Ібста він пізнав по лайці, а не по голосу, що від люті став пискливим, чисто тобі жіночий вереск.
Третій голос — Георг почув його так близько, що здавалося, переслідувачі зараз наступлять йому на голову, — був Майснерів голос, який щоночі лунав у бараках, викликаючи когось із в’язнів. Георга він востаннє викликав дві ночі тому. І зараз Майснер після кожного слова чимсь розтинав повітря. Георг відчув навіть легенький вітерець.
— Ось сюди… Прямо вниз… вже скоро… швидше…
Другий приступ страху — мов хто здавив у жмені його серце. Тільки б не бути зараз людиною, пустити коріння, стати вербою серед інших верб; коли б він тільки міг обрости корою і мати віти замість рук. Майснер з диким гарчанням скочив униз. Нараз він змовк. «Побачив мене», — подумав Георг і одразу заспокоївся. Страху вже не було. Це кінець. Прощайте всі!
Майснер спустився ще нижче, до інших. Тепер вони нишпорили по болоту між гаттю й дорогою. Георга врятувало те, що він був набагато ближче до них, ніж вони думали. Коли б він був побіг, вони б зараз знайшли його.
Як дивно, що він, зацькований і збожеволілий від страху, все ж таки твердо тримався свого плану! О, ці наші плани, що їх ми складаємо безсонними ночами! Яку силу вони мають над людиною в хвилини, коли всі плани руйнуються і здається, наче усе це придумав не ти, а хтось інший. Але й той інший — теж ти сам.
Сирена знову змовкла. Георг поповз убік і посковзнувся однією ногою. Десь близько забив крилами болотний стриж. Георг з переляку пустив кущ. Стриж метнувся в очерет, гучно зашелестіли стебла. Георг прислухався; зараз, напевно, прислухаються й вони. І чого він повинен бути людиною, а коли вже так мусить бути, то чому саме Георгом? Очерет знову розпрямився, нікого не видно, зрештою, нічого, власне, й не трапилось, тільки й того, що птах заметався в болоті. Все-таки Георг не ворушився — коліна зранені, руки затерпли. Раптом він побачив у чагарнику маленьке бліде гостроносе обличчя Валлау…
Раптом увесь кущ всіявся обличчями Валлау.
Потім це минуло. Він майже заспокоївся. І подумав: «Валлау, Фюльграбе і я проскочимо. Ми троє — найсильніші. Бойтлера уже схопили. Беллоні, либонь, теж проскочить. Альдінгер надто старий. Пельцер надто нерішучий». Коли Георг повернувся горілиць, вже розвиднілося.
Туман розвіявся. Золотаве прохолодне осіннє світло осявало землю, яка здавалася такою мирною. Георг розглядів метрів за двадцять від себе два великих пласких камені з білими краями. Перед війною по гаті їздили до далекого хутора, який був давно знесений або згорів. Тоді, мабуть, почали осушувати цю місцевість, а потім її знову затягло болотом разом із стежками між гаттю й дорогою. Тоді, очевидно, і притягли ці камені з берега Рейну. Між камінням де-не-де була тверда земля, поросла очеретом. Переплітаючись, стебла його утворили своєрідний тунель, по якому можна проповзти на животі.
Кілька метрів землі до першого сірого з білими краями каменя були найнебезпечнішими, майже відкритими. Георг міцно ухопився за кущ, пустив спершу одну руку, потім другу. Коли віти розпрямилися, почувся тихий шелест: злетів птах, либонь, знову той самий.
І ось Георг уже сидить на другому камені; він немов перелинув сюди на крилах ангела. Якби тільки йому не було так холодно!
Уся ця нестерпна дійсність — тільки сон, від якого він скоро прокинеться, так, оцей увесь галас — то не поганий сон, а лишень згадка про нього — таке почуття пойняло коменданта табору Фаренберга ще задовго до того, як йому доповіли про те, що сталося. Правда, Фаренберг зовні холоднокровно вжив усіх належних заходів. Ні, тільки не Фаренберг, бо навіть у найстрашнішому сні не треба вдаватися до будь-яких заходів, — то хтось інший віддавав усі ці накази, коли сталася подія, якої ніколи не можна було допускати.
Коли через секунду після його наказу завила сирена, він обережно переступив через шнур від лампи — межу поміж сном та дійсністю — і підійшов до вікна. Чого це виє сирена? Надворі, за вікном, спокійно: вірний доказ, що нічого не трапилося.
Йому й на думку не спадало, що це «ніщо» все-таки є чимось — густим туманом. Фаренберг отямився, коли Бунзен зачепився за один із шнурів, що тяглися з контори до спальні коменданта. Він раптом загорлав, звичайно, не на Бунзена, а на Цілліха, який тільки-но про все йому доповів. Але Фаренберг горлав не тому, що, нарешті, збагнув про втечу семи в’язнів одночасно, а тому, що хотів позбутися кошмару, який душив його. Бунзен, на диво вродливий чоловік, ростом один метр вісімдесят п’ять сантиметрів, обернувшись сказав: «Пробачте», — і нахилився, щоб вставити штепсель у розетку. Фаренберг кохався у електропроводках і телефонних установках. В обох кімнатах було безліч проводів і найрізноманітніших штепселів, і частенько доводилося щось лагодити. Минулого тижня випустили в’язня Дітріха з Фульди. Він був електротехніком; його звільнили невдовзі по тому, як він зробив нову проводку, що згодом виявилася дуже поганою. Бунзен чекав, поки Фаренберг накричиться досхочу, лише в очах у нього була неприхована насмішка. Потім він вийшов. Фаренберг і Цілліх лишилися самі…
На ганку Бунзен запалив сигарету, затягнувся і зразу ж кинув її. Він мав відпустку на цю ніч, і тепер у нього в запасі були ще добрих півгодини — майбутній швагер підвіз його з Вісбадена автомобілем.
Між комендантським бараком, міцною цегляною будівлею, і бараком номер три, вздовж якого росло кілька платанів, було щось подібне до майданчика, який називали «танцювальним майданчиком». Тут, просто неба, сирена особливо в’їдливо впивалася в мозок. «Клятий туман», — подумав Бунзен.
Група вишикувалася.
— Брауневеллю! Пришпиліть карту ось до цього дерева. Так. Підійдіть! Слухайте!
Бунзен встромив вістря циркуля у червону цятку «Табір Вестгофен» і обвів круг неї три концентричних кола.
— Зараз шість нуль п’ять. Втеча сталась о п’ятій сорок п’ять. Людина навіть при найбільшій швидкості дійде ось сюди лише о шостій двадцять. Отже, вони, очевидно, десь тут, між цим і цим колом. Брауневеллю! Закрити дорогу між селами Боценбах і Оберрайхенбах. Майлінгу!
Закрити дорогу між Унтеррайхенбахом і Кальгаймом. Нікого не пропускати! Тримати зв’язок один з одним і зі мною. Прочесати всю місцевість ми не можемо. Підкріплення прибуде лише через п’ятнадцять хвилин. Вілліху!
Наше найдальше коло в цьому місці торкається правого берега Рейну. Отже: закрити дорогу між переправою і Лібахською лукою! Переправи зайняти! На Лібахській луці поставити вартових.
Туман був іще дуже густий, і циферблат його наручного годинника світився. Бунзен чув гудки мотоциклів есесівців, що виїхали з табору. Зараз дорогу на Райхенбах уже закрито. Він підійшов ближче до карти. Поставлено також вартових на Лібахській луці. Що можна було зробити в перші хвилини — зроблено. А Фаренберг уже, напевно, доповів головному управлінню. Не хотів би я бути в шкурі старого. Завойовник Зелігенштадта! Зате у власній шкурі Бунзен почувався дуже добре: кравець — господь бог — пошив її саме до мірки! Йому знову пощастило! Ці хлопці втекли без нього, а він повернувся трохи раніше строку, саме вчасно, щоб узяти участь в операції.
Бунзен прислухається крізь завивання сирени, чи заспокоївся вже старий після другого нападу люті.
Цілліх залишився наодинці з начальником. Він пильно стежив за ним, добиваючись прямого зв’язку з головним управлінням. Цього негідника Дітріха з Фульди слід було б завтра ж знову ув’язнити за таку нікудишню роботу. Скільки часу змарновано через ці прокляті штепселі!
Дорогоцінні секунди, за які сім цяток дедалі швидше зникають у безвісті, де їх уже не впіймаєш. Нарешті головне управління відповіло, і він передав рапорт, отже, Фаренбергові упродовж десяти хвилин довелося вислухати його вдруге. Обличчя коменданта зберігало вираз непорушної суворості, якого він умів набирати, незважаючи на куций ніс і коротке підборіддя, але нижня щелепа трохи відвисала. Бог, якого він згадав цієї хвилини, не міг допустити, щоб рапорт про одночасну втечу з його табору семи в’язнів був правдою. Він пильно подивився на Цілліха, який відповів йому засмученим похмурим поглядом, сповненим каяття, суму й свідомості своєї провини. Фаренберг був перший, хто поставився до нього з цілковитим довір’ям. Цілліх не дивувався з того, що сталося, адже коли людина йде вгору, їй завжди щось стає на заваді. Хіба не влучила в нього Ще в листопаді 1918 року та підступна куля? Хіба не продали з молотка його господарства за місяць до нового закону? Хіба та вража жінка не пізнала його через шість місяців після бійки і не засадила за грати? Два роки Фаренберг довіряв йому те, що вони називали «проціджуванням», тобто комплектування штрафних груп і добір охорони.
Раптом задзеленчав будильник, якого Фаренберг за старою звичкою ставив біля свого похідного ліжка. Шість п’ятнадцять. Зараз Фаренберг устав би, а Бунзен доповів би йому про повернення з відпустки. Почався б звичайний день — звичайний день Фаренберга, коменданта табору Вестгофен.
Фаренберг здригнувся. Він міцно стулив губи, швиденько одягнувся, провів вогкою щіткою по голові, почистив зуби. Потім підійшов до Цілліха, глянув на його масивну потилицю й промовив:
— Ну, ми їх швидко притягнемо назад!