Я байдуже стежив за розвантажуванням ставка, коли раптом на доріжці почулися кроки. Я озирнувся і аж скрикнув від несподіванки. До нас простував Ракша.
— В чім річ? Що вам тут треба? — сердито крикнув йому Кость.
— Пробачте,— відповів той прихильно.— Бензин у мене ось-ось вийде, чи не дали б трохи? Я шофер, машина на соші.
Несподівано в розмову втрутився Пуголовиця:
— Давай! Давай звідси!
Він три дні побув вартовим, а вже навчився кричати «Давай!».
— Давай! А то матимеш бензин! Товаришу директоре, дозвольте, я піду запишу номер його машини. Тоді він затямить, де береться пальне!
Ракша враз чкурнув од ставка, а Пуголовиця кинувся за ним.
— Правильно, Петренку! — крикнув навздогін директор.
«Що сталося? — здивувався я. — Чому змінилися відносини у злодіїв?» На хвилину я замислився і враз ляснув себе по лобі.
— Вай! — скрикнув я.— Це ж він навмисне, щоб побачитись і поговорити з своїм спільником.
Не гаючи і секунди, я подався за Пуголовицею і наздогнав його раніше, ніж він порівнявся з Ракшею.
— Я тебе вчора цілу ніч ждав, — почав Пуголовиця, — Змок, як хлющ.
— А я трохи раніше приїхав, почекав, тебе немає... А тут пішов дощ!
— Ну, добре, кажи — чого? Ракша похмуро посміхнувся:
— По рибу.
— А як ти її візьмеш?
— От я тебе й питаю — як?
Пуголовиця подумав: — Волок маєш?
— Наче не знаєш...
— Позич у кого-небудь, — порадив Пуголовиця.
— Небезпечно. Як піде чутка, що рибу покрадено, зразу ж почнуть допитуватися, хто в кого брав волок. Ти краще мій передай.
— Та я жду нагоди,— кивнув головою Пуголовиця і додав:— А рибу ми візьмемо…
Я весь перетворився на слух.
— Як потепліє, почнуть підгодовувати рибу, короп звикне до певного місця, от ми там і затягнемо!
— Це було б добре! А коли ж почнуть годувати?
— Та як погода, може, й через тиждень-два, а може, й через місяць.
— Довго ждати,— похитав головою Ракша.— А давай у розсадному затягнемо! Великих! Тих, що на розплід! З ікрою!
— Страшно! — заперечив Пуголовиця.— Про це зразу ж дізнаються, адже незабаром нерест, а коропи там лічені.— Він раптом посміхнувся.— Ми їх заберемо пізніше! Після нересту. Хто тоді знатиме, скільки їх у ставку?
Але ця пропозиція не викликала захоплення у Ракші.
— Коли це буде, а мені хочеться юшки зараз!
У Пуголовиці рот розтягся в посмішці аж до вух.
— А я про тебе подумав... — Вони підійшли до крайнього ставка, і Пуголовиця вказав на дві хворостинки, ввіткнуті в землю на самому березі, — Он бачиш — дві палички стирчать? Копни пальцем біля тієї, що ближче до води...
Ракша копнув і підняв шнур, що був схований у землі.
— Це ти добре придумав,— повеселішав він, витягаючи з води добрий десяток двокілограмових Коропів.— Спасибі!
— Можу щодня залишати тобі на обід...
— А що! Це — діло! — зрадів злодій, але через мить він дивився на Пуголовицю вже підозріло.— Тільки гляди! Може, ти думаєш віддати мене отак охороні? Лист у жінки! І піде він, куди треба, на другий день!
— От дурний! — невесело засміявся Пуголовиця. — Що ти вигадуєш? Нам потрібна дружба! Міцна дружба!
— Мерзотники! Не смійте бруднити своїм язиком цього святого слова! — вирвалось у мене, але, захоплені розмовою, вони не почули мого вигуку.
— Я сповіщатиму тебе про час і місце побачення листами,— сказав Ракша.
— А як прочитає хто?
— А ми теж не дурні. Я писатиму, що такого ось числа о такій ось годині чекаю приїзду тітки. Це означатиме, що я чекатиму тебе.
— Ага, зрозумів. Тепер скажи мені якийсь номер машини,— засміявся Пуголовиця.
— Пиши.— І він назвав номер.— Сміху буде...