— Так,— сказав я і вів далі: — Той факт, що до справи взявся сам директор...
Але Грей-Сіренький не міг зробити висновку. Він так зніяковів, що в нього навіть зійшов таємниче-детективний вигляд. — Можна зробити висновок, що вкрадено найбільшого коропа, — закінчив я.
У цю мить прийшли заспані вартові, і Кость сповістив їх, що вкрадено коропа-велетня. Грей аж рота роззявив і дивився на мене, як на якесь чудо.
— Ви — геніальні! — нявкнув він захоплено.
— Менше спав би, то й ти був би геніальним,— засміявся я і махнув лапою, щоб він не заважав слухати.
— Хто був уночі біля ставка номер один? — почав директор допит.
— Я був на початку нересту,— промовив вусатий рибалка.
— Самі були?
— Ні, з Петренком.
— В другій половині ночі я був біля цього ставка з Петренком,— подав голос старший вартовий.— Весь час ходили біля нього.
— Що значить «весь час»?
— З ночі і до того, як розвиднілось.
— А що буде, коли я доведу, що ви спали вночі? Але всі троє так щиро засміялись, що Кость тільки зітхнув.
— Хто ж викрав коропа? — знову спитав він безпорадно.
— Вночі ми були з товаришами або біля ставка номер один, або десь поблизу, а коли розвиднілось — ніхто не підходив до ставочка. Ми б побачили, ставок на виду, — промовив Пуголовиця.
— Підлий, — вигукнув я, не стерпівши такої гидкої брехні.— Підлий! Підлий! Підлий!
— Кішок розвелося, просто життя нема,— повернувся до мене злодій.— Матиму час, то я їх перевішаю.
— Кат! Кат! — крикнув я йому і стрибув на підвіконня, щоб в разі чого вистрибнути у вікно.
— А хто садовив коропа у ставок? — спитав Пуголовиця, щоб «допомогти» директорові.
— Я! — сказав Кость зло.
— Треба за шоферами дивитися, — порадив Пуголовиця. Директор мовчав, опустивши голову, потім оглянув кожного з присутніх вивчаючим поглядом і... наказав бути пильнішими. А що йому залишалось робити?
Я збагнув, що мій лист — єдиний засіб боротьби проти Пуголовиці, і після обіду писав, аж поки не повернулась Леночка з дитячого садка.
Вночі я поїхав до ставка і став на варту. Коли зовсім смерклось, Пуголовиця пустив коропа у воду і прив'язав мотузок до двох паличок. Короп був неживий і сплив, але надворі було темно. Я вирішив не чекати Ракші і піти додому виспатись, щоб завтра з новими силами взятися до писання.
Доручивши Сіренькому стежити за Пуголовицею, я три дні не виходив на ставки. Тільки коли залишилась остання фраза, яку я поклав закінчити за три дні, я дозволив собі провітритись.
Боже! Як гарно стало скрізь! На берегах піднялась травичка, в старих ставках зазеленіли осока, лепеха, очерет, задзвеніли пташині голоси.
Раптом я і почув страшне «Бу-у! Бу-у-у!» В моїй уяві виникли джунглі і череда слонів, що бутять, попідіймавши вгору свої хоботи. Але ж тут не було слонів!
— Водяний бугай з'явився! — промовив хтось із рибалок.— Мало браконьєрів-людей, так ще й бугай!
З літератури я знав, що бугай — це бик. Биків я навіть бачив, але не водяних. Почувши ще раз бутіння, я вирішив задовільнити свою цікавість і поповз на звук. Мені дуже хотілося побачити бика, який їсть не сіно й траву, а рибу. Яке ж було моє здивування, коли замість бугая я побачив великого, довгошийого, жовтуватого на колір птаха, що стояв на одній нозі і, піднявши вгору ніс, час од часу сурмив. У мене прокинувся мисливський запал, але птах стояв на мокрому...
Зненацька я побачив, як щось руде метнулося з осоки і, промайнувши у повітрі, упало недалеко від бугая. Зляканий птах рвонувся в небо, але я на нього вже надивився. Вкрай здивований, я спостерігав, як з багна, раз у раз обтріпуючи лапки, вибиралося руде кошеня. Щось знайоме було в його кволій постаті. Раптом я витріщив очі. Та це ж кошеня-стиляга.
— Едик! — гукнув я і побіг йому назустріч. (Днями воно перейменувало себе на Едуарда і вимагало, щоб усі його так називали). За хвилину я був уже біля нього.
— Втік, жалюгідний боягуз! — кивнув Едик угору.— Але почекай! Я таки спіймаю тебе!
Дивлячись на його безсиле тіло, на шерсть, що стирчала в усі боки, на заляпані багнюкою черевце і лапки, я величезним зусиллям приховав посмішку і промовив якомога добродушніше:
— Полюємо?
Та Едик, очевидно, угадав мій справжній настрій.
— Так, полюємо! — відповів він зухвало. — Не дають їсти — буду полювати! Але не на мишей! Ні! Я спіймаю водяного бугая і доведу всім, що я здатний на більше, ніж звичайне кошеня! Скоро про мене заговорить весь світ і його околиці!
Я подумав, що краще, коли ти не добиваєшся слави спеціально, а вона приходить до тебе сама, як наслідок твоєї самовідданої праці, відданості справі. Та нехай...
— А чи не здається тобі,— сказав я без тіні глузування,— що в тебе не досить фізичної сили для такого полювання?
— Звідки ж буде сила, коли тобі не дають їсти?! Голодний, от і не доскочив півметра до бугая!
— Крім їжі, потрібно ще й тренування м'язів,— вів я далі. — А чому б тобі не пополювати на мишей? Це дає добрий гарт для тіла.
Кошеня задумливо почухалось:
— Коли так поставити питання, то, може, дійсно є рація половити мишей? — сказало воно само до себе.
— В усякому разі, коли ти почнеш із звичайної праці, то в тебе буде більше шансів потрапити на якусь видатну роботу, ніж коли ти байдикуватимеш, чекаючи, що хтось запропонує тобі високу посаду. Тепер немає фей-чарівниць...
Мені здалося, що я його переконав.
Едик пішов, а я сидів і, насолоджуючись свіжим запашним повітрям, аналізував за звичкою свої вчинки. Добре я тоді зробив, що порадив кішці не давати стилязі їсти. Як швидко такі типи приходять до правильного розуміння речей, коли до них практично застосувати формулу «хто не працює — той не їсть».