— Не сумуй! Бо тоді мені доведеться втішати тебе. Деколи мені здається, що ви тільки й знаєте — плакати та жалітися.
— Легко тобі казати!
— У нас зостався ще тільки один орган чуття. Він не такий невизначений, як решта, однак не менше загадковий.
Сесілія витерла сльозу:
— Ніяк не згадаю, як називається п’ятий орган чуття… Дотик?
Ангел кивнув:
— Ми уже говорили про тонку оболонку шкіри та волосся, у яку з голови до ніг загорнута плоть і кров. Щоб смакувати їжу, вам потрібний язик. Але ви можете відчувати смак усім тілом. Щось є холодне або тепле, мокре або сухе, гладке або шерехате…
— Не так уже й незвично, як на мене.
— Для ангела ж — це найдивніша річ на світі. Камінці на пляжі не можуть відчувати того, що вони лежать і труться один до одного, коли на берег набігає хвиля. Камінь не відчуває, як ти береш його в руки. А ось ти можеш відчувати камінь.
— Ти уважно розглядав мою колекцію камінців? Деякі я купила, інші мені подарували, проте більшість з них я знайшла на пляжі. На «невідомому пляжі».
— Ти маєш на увазі Кріт?
Сесілія відчула себе майже зрадженою:
— Ти й це знав?
Ангел кивнув:
— Я не раз розглядав твої камінці, коли ти спала. Але ніколи не міг збагнути, як це — відчувати їх на дотик.
— Тоді ти багато втратив. Деякі з них такі гладенькі та круглі, аж хочеться сміятися.
Аріель випурхнув із зеленого вухатого фотеля і здійнявся під саму стелю. Отак витаючи під стелею, він провадив далі:
— Ось ми й поговорили про всі п’ять відчуттів.
Сесілія втрутилася:
— Але існує ще й шосте відчуття.
— Яке шосте?
— Дехто вважає, що шосте відчуття дає змогу довідатися про речі, які неможливо осягнути звичними п’ятьма. Такі люди можуть, наприклад, відгадувати майбутнє. Або знають, де перебуває людина, яка загубилася. Інші ж вважають шосте відчуття вигадкою.
Ангел таємниче підморгнув:
— Може, це те відчуття, за допомогою якого ми одного дня знайдемо стару загублену різдвяну зірку?
— Ти знаєш, де вона?
— Побачимо…
Сесілія лежала й думала про Різдво.
— Я собі міркую, чи не має часом різдвяний настрій чогось спільного із шостим відчуттям. Я відчуваю запах Різдва, я можу скуштувати Різдво на смак, я можу чути й бачити Різдво. А ще можу відчувати на дотик усі пакунки і вгадати, що всередині.
Оченята Аріеля спалахнули:
— «Що всередині», саме так. Поговорімо трішки про це.
— Про те, що всередині різдвяних подарунків?
— Ні, всередині тебе.
— Фе, як бридко.
— Та ні, потішно.
— Що тут потішного?
— Вам бридко розмовляти про те, з чого ви складені. Уяви собі камінь, який терпіти не може думки про те, що він камінь. Який би то був страшенно нещасний камінь, йому б довелося жити, постійно зневажаючи самого себе, тисячі років, доки б він поступово розкришився і став прахом. Але ж ви не живете так довго…
— Добре, поговоримо про те, що всередині, але за однієї умови.
— Якої?
— Обіцяй, що згодом розкажеш безліч дивовижних речей про небо.
— Ангели ніколи не порушують слова.
— Гаразд, бо інакше я втратила б віру в усе.
— Можливо, ти зумієш відповісти мені на питання, яке ми постійно обговорюємо на небі і часто не можемо дійти згоди. Трохи незручно питати про це, але…
— Та питай уже!
— Ви відчуваєте, як кров струменить вашими жилами?