Він не відповів, і Сесілія вирішила, що повинна будь-що його втримати, аби він не зник:
— Ти обіцяв мені багато розповісти.
Аріель кивнув:
— Однак саме цієї миті твоя мама йде з вітальні нагору. Я заховаюсь у дзеркалі.
Сесілія озирнулася по кімнаті:
— Про яке дзеркало ти весь час говориш?
Ангел зліз зі стільця і покрокував підлогою. З кожним кроком він наче розчинявся у повітрі. Зникнувши зовсім, сказав:
— Усе Боже творіння — дзеркало, а всесвіт — загадка.
Минуло багато днів, а ангел Аріель усе не з’являвся. На стільці біля Сесілиного ліжка завжди сидів хтось із родини. Христина відвідувала її майже щодня, хоча мама й бабуся самі навчилися робити уколи. Не завжди Сесілія могла визначити, який нині день або яка пора дня й ночі. Коли вона трохи чулася на силі, то записувала кілька нових думок у китайський записничок.
Лижі й саночки стояли прихиленими до стіни батьківської спальні. Усе ще була зима і лежало багато снігу. Сесілія твердо вирішила одужати до того, як розтане сніг. Їй духу не вистачить чекати знову цілий рік, аби стати на лижі.
Вона ніколи нікому й словом не обмовилася про Аріеля. Він не мав жодного стосунку до решти родичів. Хоча Сесілія й була членом родини Скутбю, чулася вона, однак, людиною, яка стояла сам на сам із собою поміж небом та землею.
Та що ж із ним трапилося? Хіба не обіцяв він розповісти їй про небеса? І хіба не він казав, що ангели ніколи не брешуть?
Невже обдурив? Змусив Сесілію розповісти усе про людину з плоті й крові, а сам чкурнув, не дотримавши своєї обіцянки?
Вона розплющила очі. Майже тієї ж миті увійшла мама і сіла на край ліжка. Сесілія дивилася на неї порожнім поглядом.
— Ти знову чистила цибулю? — пробурмотіла вона.
Мама похитала головою. Та Сесілія все ж дорікнула:
— Ви надто багато їсте цибулі.
Мама провела рукою по її волоссі:
— Майже дванадцята. Усі вже полягали спати. І я теж спробую трохи поспати.
— Спробуєш поспати?
— Та… я ковтнула таблетку.
— Не слід звикати до таблеток.
— Одна не зашкодить.
Сесілія глянула на маму:
— Цікаво, як це ми так створені, що мусимо спати.
— Людина відпочиває уві сні. Дехто впевнений, що сни нам також потрібні.
— Навіщо?
Мама зітхнула:
— Я не знаю.
— Здається, я сама знаю відповідь.
— Невже?
— Нам, певно, сняться сни, бо ми відчуваємо потребу віднестися уві сні кудись далеко-далеко геть.
— У тебе дуже дивні думки, Сесіліє.
— Деяким людям буває так боляче, що вони готові вмерти з туги, якби їм не приснилося щось приємне.
Мама витерла їй личко вогким рушником, одягнула чисту нічну сорочку.
— Не турбуйся, що я така квола. Мені здається, я навіть трохи краще себе почуваю.
— Можливо…
— Христина теж так сказала?
— Вона казала, що слід зачекати, а тоді по бачимо.
— Може, завтра я натрохи встану. Скажімо, до кави…
— Завтра й поговоримо.
— Мені скоро треба випробувати нові лижі. Ти обіцяла!
— Вони стоять наготові. Задзвониш у дзвоник, навіть якби тобі просто захотілося з кимось поговорити. Тато одразу ж прийде й сяде біля тебе.
— Не треба йому вставати.