Вона глянула на гостя і скоренько вляглася на подушку.
— Але ж усе минулося. Він цілком одужав.
— Так, він цілком одужав.
Хлопчик зробив різкий рух. За якусь долю секунди він звівся на ноги на підвіконні і заслонив собою майже все вікно. Сесілія й тепер не змогла розгледіти його обличчя через світло знадвору.
Як йому вдалося стати на ноги, не зісковзнувши на письмовий стіл? Здавалося, наче він взагалі не може впасти.
— Я пам’ятаю усіх пастирів на луці, — сказав він.
Сесілія пригадала собі слова з Біблії, які прочитала їй бабуся.
— «Честь і хвала Всевишньому та мир людям на Землі, на яких зійшла Божа ласка», — процитувала вона. — Ти це мав на увазі?
— Небесне військо. Ми були єдиною командою вболівальників.
— Не вірю.
Аріель перехилив голівку, і Сесілія змогла ліпше роздивитися його. Личком він нагадував одну з ляльок її товаришки Маріанни.
— Бідачка, — мовив він.
— Тому що я хвора?
Аріель похитав головою:
— Бридко, мабуть, розмовляти з тим, кому не віриш.
— Пхе!
— Чи це правда, що у деяких людей від недовіри усі нутрощі чорніють?
Сесілія презирливо скривилася.
— Я лише запитав, — запевнив Аріель. — Хоча ми й бачимо, як люди приходять у цей світ і відходять з нього, проте зовсім не знаємо, як це воно — бути з плоті і з крові.
Сесілія завовтузилася в ліжку, але Аріель не здавався:
— Хіба ж не гидко бути недовірливим?
— А ще гидкіше брехати хворій дівчинці просто в обличчя.
Аріель прикрив рота і перелякано шепнув:
— Ангели не брешуть, Сесіліє!
Тепер уже Сесілії забракло повітря:
— Ти справді ангел?
Хлопчик коротко кивнув, наче це була така звична річ, якою не варто й хвалитися.
Сесілія відразу притихла. Спливло трохи часу, перш ніж вона заговорила:
— Я здогадувалася про це весь час. Це правда. Але не сміла запитати, ану ж я помиляюся. Хоча я не зовсім певна, чи вірю в ангелів.
Аріель зневажливо відмахнувся рукою:
— Саме в цю гру ми гратися не будемо. Уяви собі, що я не зовсім упевнений чи ти — це справді ти. У такому разі неможливо буде довести, хто з нас двох має рацію.
Ніби для того, щоб задемонструвати, чи справжній він ангел, Аріель зістрибнув на письмовий стіл, який стояв під вікном, і став проходжуватися по ньому туди й сюди. Час від часу здавалося, ніби він ось-ось утратить рівновагу і впаде на підлогу, але ангел щоразу встигав випростатися. Одного разу Сесілії видалося, що він випростався запізно і мав би впасти, але не впав.
— Ангел у моєму домі, — пробурмотіла Сесілія сама до себе. Це прозвучало, наче заголовок книжки, яку вона читала.
— Самі себе ми називаємо Божими дітьми, — заявив Аріель.
Сесілія глипнула на нього:
— Принаймні тебе це стосується…
— Що ти цим хочеш сказати?
Сесілія спробувала сісти трохи вище у ліжку, але важко впала на подушку.
— Ти ж тільки янголятко, — мовила вона.
Аріель засміявся майже беззвучним сміхом.
— Що тут такого смішного? — запитала дівчинка.
— «Янголятко». Хіба це слово не видається тобі потішним?
Сесілія не зрозуміла, чому слово «янголятко» має бути потішним.
— Ти ж не дорослий ангел, — пояснила вона. — Тому — янголятко.