— Часом трапляється, що й діти вмирають, — заперечила вона. — Хіба це не прикро?
— Хіба це не прикро? — повторив ангел Аріель. — Хіба це не прикро?
Він нічого більше не промовив, і тому Сесілія знову взяла слово:
— Ти певний, що Адам і Єва були дітьми?
— Абсолютно. Хіба тобі ніколи не спадало на думку, що на небесних ангелів найбільше схожі саме діти? Чи може, тобі коли-небудь доводилося бачити ангела із сивим волоссям, згорбленою спиною та глибокими зморшками на обличчі?
Щось у цьому запитанні змусило Сесілію запротестувати:
— А я не вважаю, що моя бабуся бридка лише тому, що вона старенька.
— Що бабуся бридка, — повторив Аріель. — Цього ми не говорили. Але в оболонці її старого тіла живе маленька Єва, яка колись уперше з’явилася на світ. Усе інше нашарувалося з плином років.
Сесілія глибоко зітхнула:
— Якби мені було дозволено висловити свою думку, я б сказала, що весь «порядок творення» досить-таки неправильний.
— Чому це?
— Я не маю ні найменшого бажання ставати дорослою. У кожному разі я ніколи не хочу вмирати. Ніколи!
На обличчя янголятка впала тінь. Він промовив:
— Ти ж можеш спробувати не втрачати зв’язку з маленькою дитиною всередині себе. Як це зробила бабуся. Хіба не вона час від часу прибирає собі маску клоуна, лиш би тебе розвеселити?
— Ти й тоді був тут?
— Звичайно!
Наступної миті ангел Аріель стояв на підлозі. Сесілія не бачила, як він зістрибував зі стола, просто опинився перед книжковою полицею і вивчав колекцію кристаликів та коштовних камінців. Він був трохи менший на зріст за Лассе.
— Чудова колекція, — сказав він, не обертаючись.
А тоді повернувся до неї:
— Чи спадало тобі на думку, що кожнісінький камінець є крихітним уламком земної кулі?
— Багато разів… Я збираю лише найгарніші уламки…
— Але, мабуть, ти не замислювалася над тим, що потрохи руйнуєш земну кулю.
Дівчинка здригнулася:
— Як це?
— Ти собі легковажно стрибаєш по світі. Жоден камінь так не зуміє.
Щойно тепер Сесілія цілком виразно побачила його обличчя. Воно було набагато гладше й чистіше, ніж у людей, але й трохи блідіше. Вона уже почала звикати, що він не має волосся на голові. А тепер помітила відсутність вій та брів.
Ангел підійшов до дівчинки і сів на стільці біля її ліжка. Кроки в нього були такі легкі, аж здавалося, ніби він узагалі не торкається підлоги, а пливе кімнатою. Очі світилися, наче пара зелено-блакитних коштовних камінців, а коли він усміхався, як-от зараз, зубки зблискували, ніби білі скалки мармуру.
Під час розмови Сесілія не раз прикипала поглядом до його лискучої голови і врешті не витримала:
— Можна тебе дещо запитати про твоє волосся?
Аріель засміявся:
— Ну що ж, питай. Тоді, можливо, ми поговоримо і про твоє волоссячко.
Вона потупила очі в перину:
— Я думала, що ангели мають довге, світле волосся.
— Це тому, що ти все бачиш у дзеркалі, тобто саму себе.
Відповідь її не цілком задовольнила:
— Ти не можеш просто сказати, чому в тебе немає волосся?
— Шкіра й волосся — це те, що постійно росте на тілі, а згодом відпадає. Це щось таке, що нерозривно пов’язане з плоттю і кров’ю і повинно захищати від пилу та бруду, холоду та спеки. Шкіра й волосся одного походження з хутром тварин і не мають нічого спільного з ангелами. Ти б ще спитала, чи ми чистимо зуби або чи стрижемо нігті що другої суботи.
— Ви нічого цього не робите?
Аріель похитав головою:
— Не це робить нас схожими одні на одних.
— А що тоді?
Він глянув на дівчинку згори вниз:
— І ангели, і люди мають душу, яку створив Бог. Проте ви маєте ще й тіло, яке живе своїм життям. Ви ростете й розвиваєтеся точнісінько так само, як рослини та тварини.
— Фу, — зітхнула Сесілія. — Мені не подобається думати, ніби я тварина.