Такі звичаї мала й Боя. Так назвали оцю кіточку діти Старого Пана. А назва оця мала зовсім просте джерело, як і загалом майже всі людські назви. Тому, що котятко було звичайне, простеньке, такий собі селюшок. Ольга сказала:
— Тато взяли собі таку бойчиху.
— Не бойчиху, бо киця мала, а бойку — сказала Стефа.
І з цього пішло: Бойка. Бойочка. Боюня. Боюнечка. Боюня. Бойочка й Боюнечка як була мала. Якже мала вже дітей і ходила з ними на далекі ловецькі виправи, тоді вже Боя. Так і залишилася.
Бойочка зажила швидко справжнім котячим життям. В хаті вона була ґаздинею і її боялись миші, де б не було. В кожній кімнаті Бойочка знала їхні сховища, трощила й нищила їх у спіжарці, при чому й сама не забувала закусити мишачу печеню сиром або запити молочком. Ніхто не знав, як і коли Боя пробиралася на горище постійно замкнене на крючок чи колодку. Там давала себе замикати на цілу ніч і наносила мишам добрий страх. Не раз чутно було поночі Боїні стрибки та пищання мишок.
В усіх комірках, прибудівках, на шпихлірику, а згодом на стайні неподільно володіла Боя. Для неї не існували двері й вікна. Лазила надзвичайно зручно по вуглах хати й влазила попід крокви на горище. По деревах лазила зручно немов дикий кіт. Не раз бачили її на самому вершечку стрункого модерева, де прямо колихалась у вітрі. На деревах можна було відкрити пташині гнізда й зловити пташині ціплятка — котячий присмак. Згодом Боя ловила й старих, хитрих горобців, а то й бувало, лісного більшого птаха притащить.
Попадалось їй зате лайки від Старого Пана:
— Ти розбишачко, ти хижачко одна! То тобі мало мишей? То мало тобі в мене молока й інших добрих харчів і ти мусиш жерти пташок?! — Та даремні були слова, даремні погрози. Відобрати добичі Боя ніяк не дозволювала; її гострі зуби цупко держали добичу, а грізний воркіт остерігав кожного, що в Бої ще й сильні пазурі й що своїх ловецьких прав вона вміє боронити.
Так от, Боя-ловець володіла неподільно на Кичері. Здавалось, що вона жила й панувала над землею. Її місце було завжди доволі високо: на печі, на деревах, на стайні, на горищі. По землі вона пробігала швидко й шибала в картоплиння або жито, щоб за хвилину виринути під лісом. Інколи ж тільки йшла обережно й розважно, розглядаючи пильно й надслухуючи чуйно. Вітрила тоді звичайно пригоди й роздумувала свої ловецькі пляни.
Проте, хоч який був з Бої хижак — вона була мила, лагідна й ласкава. Найбільше любила свого пана. Вранці підходила до його ліжка й муркала примирливо, прохаючи ніжно, щоб узяв її до теплого ліжка. Тоді пан брав її, пестив, вона вилизувалась після нічних пригод і смачно засипляла. Звісно, таке не тривало надто довго.
— Спи, Кеку, спи! — приговорював пан — а то встане старе, недобре Ганчисько, як розкриє рота, як візьме якого ремінця! Будеш, небоже, втікати!
— Певно, що візьму! Щоб пан знали! — відгрожувалась Ганя, — пан то до ліжка й собак і котів. А вони носять і бруд і блохи.
Бойочка любила свого пана.
В полуднє, як тільки роздавався гомін посуду. Боя відкілясь з’являлася в хаті. Як дух вона виринала знечев’я й невідомо відкіля. Мр, мр! — зголошувалась ідучи пружкими легкими кроками до панового стола. Швидко сиділа на краєчку стола, й, підобравши під себе лапочки, дивилась вузенькими щілинками зіниць і співала собі стиха відвічну пісоньку котячого голоду… М’ясо лоскотало її ніздря, і вона вже не могла довше ждати, півсонно приспівуючи, тільки вставала й тручала пана лобиком у лікоть, примилюючись ніжно. Тоді вже їй перепадалось дещо смачне. Інколи ж обережно й зручно сягала лапкою на його тарілку й виловлювала відтіля який смачний кусок, знаючи, що пан добрий і поза тим, що насварить, нічого їй не грозить.
Після обіду Боя спала звичайно десь у теплі. Зате сумерком вона прокидалась і разом із своїм паном виходила до саду. Йшли собі тоді обоє стежочками, пан з своїм буком, а Боя, гордо піднісши хвоста й чуйно настороживши уха. Найчастіше вона бігла наперед пана, оглядаючись, чи йде за нею, й покликувала його ніжним котячим кличем. Міжтим підстрибувала за нічними нетлями, пасла якесь зілля, ловила комах. Бувало, що видрапувалась дуже швидко й зручно на деревцята й причаївшись на гілці, ждала аж пан зблизиться. Тоді випростовувалась нагло й ловила його лапкою за вуса, або за дашок кашкета.
— Ах! Як пан настрашився свого Кецлика! — сміявся Старий Пан і гладив Бою, по пружкій спині, або лоскотав її під борідку. Ці пестощі були Бої до вподоби й зараз таки збігала вона з дерева, щоб за декількома стрибками повторити свою гру з другого дерева. Це була звичайна Боїна забава з Старим Паном. І, з роками, хоч уже була «стара», вона не забувала цієї гри.
Ще одну привичку мала Боя і за неї Старий Пан любив свого Кека найбільше. Панові доводилось часто від’їздити залізницею. Якимось способом у хаті всі розуміли, що пан не йде в село, тільки збирається їхати. Пси обнюхували його обуву й одяг, що певно пахнув залізницею і занепокоювались. Вони вибігали на подвір’я або ховались денебудь у городі, дожидаючи. Коли ж пан появився на стежці, бігли з ним на зупинку. Боячись, щоб не попали під поїзд, казав Старий Пан їх замикати.
— Ганю, прив’яжи но псів!, або хоч їх зачини в хаті — гукав, хвилюючись.
От тоді починалась метушня, ловлення, накази, свистання і скавуління. З хати пан виходив, як уже пси були зачинені. Звісно, часом не вдавалось когонебудь зловити, а ще як до компанії прибув Шур і Мішенька. Хтонебудь таки викрадався і біг з паном на станцію.
Якби не було: ніколи не бракло на стежці Бої. Вона йшла з паном моторно й гордо, але залишалась завжди перед станцією, поринаючи тут у житах.
Коли ж пан повертався, направду невідомо вже, відкіля Боя це знала. Вона сиділа завжди на яблінці, біля фіртки й відтіля вітала свого пана, зачіпаючи його лапкою і ніжно муркотячи. Пан тішився завжди, що знову є в себе, що «вирвався з проклятого міста», як нарікав звичайно. І тішився, що дожидав його «Кек», і пестив його ніжно. А потім обпадала його собачня з радісним скавулінням та гаркітнею і на неї Боя поглядала з свого дерева трохи згорда й трохи поблажливо.
А з собаками Боя жила теж у добрій злагоді.
З Мімі у неї була така байдужа незайманість. Одне одного навиділи. Та особливої приязні Мімі не виявляла до Бої і, по правді, Боя і не дуже старалась заприязнитися з таким якимсь звірем. Зате вже з іншими псами Боя жила в великій приязні. Обидві з Боськом їли з одної миски, спали біля себе, вигріваючись влітку на сонці. А вже як у Боськи був син Щур, тай той Щур просто по вуха був закоханий у Бойці; вилизував її, пригортав, пестив, ходив за нею назирцем. Але Щур… І взагалі Щур «котячий пес»…
Боїних ночей ніхто не збагне, а пригод ніхто не спише. У всіх будинках, по полях і в лісі було для Бої чимало справ, а нічна темінь сприяла її ловецьким пригодам. Боя бачила в ночі краще як у день, а її чуйність і зручність доповнювали гострі зуби й сильні пазурі.
З м’якої, лагідної пестійки ніч робила ловця-хижака, що смакував гарячу червону кров. В боротьбі з пільними щурами, хом’яками та лісовими звірами Боя діставала не раз болючі рани. Вранці тільки помічали, що в Бої з вуха скапує темна кров, або що в неї з боку вирвано жмут шерсти.
На весні й в осені щось змінялося в Боїному житті. Оце поночі виходили з села коти, десь збіжжями-межами роздавався їхній погрозливо-жадібний зов. Місячними ночами вони співали дику пісню котячої пристрасти. Їм назустріч кидала Боя лемент розбурханої кітки й поринала в травах, що сріблилися в місячному сяйві.
Десь так у половині першого року життя почали Боську вчити й виховувати. Мали ж з неї зробити справжнього пса, що стереже хати. Навчання мало на меті засвоїти Босьці всі мудрощі, яких потребує така собака. Отже в першу чергу: послух, а далі пізнавати ворога й брехати на нього. Ну й: ланцюг та буда.
Послух? Певно, на поклик: Бось, тут, Бось, на, Бось до ноги! Боська прибігала до своїх господарів. Певно що слухала, та…
Пізнавати злодія, ловити його, брехати й кусати — не треба було Боську вчити. Вона це вміла сама. Вже зроду, собачим звичаєм брехала на всіх, хто заходив у хату, вже змалку любила вп’ялити зуби в ґаздівський кожух, чи полотняну ногавицю. Ще до жінок Боська виявляла деяку прихильність. Мабуть собачі мудрощі, переказувані з роду в рід, повчають, що жінка рідко буває злодієм, а ще щоб поночі лізти в чужий сад та до хати, так це вже не жіноче діло.
Так, що й справді Боська брехала добре й виростала на лиху собаку. Якби ж не пристрасть до прогулянок, побігів у село та в ліс. Та це щойно згодом. Зразу ж Боська держалася хати й брехала й кусала кожного, хто зайшов. Люди хвалили собаку:
— Добра виросте собака. Буде люта, до хати не допустить нікого. Треба тільки її припинати, бо зледачіє.
Тож зробили для Боськи буду й справили ланцюг. Буда була справжнім чудом, як Босьчин господар був будівничим, то й навіть буду майстри робили за плянами й до міри. Такий собі дімок, та ще й з подвійних дощок, що між ними був мох, аби буда була тепла. Над будою горище як над селянською хатою, випхане сіном. І невеличкий отвір, щоб не дуло, та ще й до засування дошкою.
Так, це була буда.
Ланцюг був теж. Нетовстий і не для постійного вжиття, а так тільки. Щоб «припинати». І припинали. Тобто Ганя.
— Треба йти прип’ясти Боську, — говорила зранку, нагодувавши звірів, — а ні то геть зледачіє.
Тільки ж Боськи ніде й ніяк не можна було знайти…
За декількома такими лекціями вона знала вже, що після сніданку може бути ланцюг. Ну й їла швиденько, і поки ще Ганя вспіла повернутися, Боська вже десь зникала. Не далеко. Десь коло хати. Але так, щоб Ганя не найшла. Коли ж Ганя кликала й свистіла, відповідало їй десь зблизька ніжне молитовне скавуління або примильне побрішкування. Та Боськи не було.
Інколи Ганя виволікала її десь з-під стіжка сіна, де мала свою криївку, або зо схову під дошками за стайнею. Тягнула за карк, лаючи, і таки дотягнула до буди й припняла. Ну, вже тоді доводилось поплакати, пожалуватись, та вкінці влізти до буди й проспати до обіду. Але після обіду Боськи вже ніхто не потрапив би був припняти: вона гонила довкола хати й подвір’я побріхуючи весело, борюкалась з собаками, що заходили на подвір’я, а згодом із своєю сім’єю і робила безліч збитків.
Отут то вона бралась виховувати Хруня. Хай би він тільки вийшов на подвір’я із свого хлівка. Боська кидалась на нього з радісним бреханням і гнала його по цілому господарстві. Бідний Хрунь утікав на своїх куцих лапках, хрунькаючи тривожно й зчаста. Якже Боська досягнула його стегна, роздавався жалкий квік. Бідний Хруньок повертався швидко й боронився рилом. Боська відскакувала й прискакувала, стараючись ворога допасти з боку й зловити за ногу. Хруньок гатив рилом швидко й зручно. Все це відбувалось у нечуваному гаморі: Боська уїдала як на справжніх ловах, а Хруньок хрунькав і квичав.
Щойно хтось із домашніх прикликав Боську й припинював лекцію, що її вона так дбайливо давала Хрунькові.
На ніч Старий Пан не дозволяв припинати Боськи.
— Не треба. Вона бідна ціле передполудне висиділа на ланцюгу, буде з неї. Хай вночі побігає собі. А втім вона й так у ночі держиться хати, чуємо ж, як бреше. І стереже добре, є вірна й куслива. Скільки разів я вийду на подвір’я, вона завжди спить під моїм вікном, або бігає довкола хати.
Це все було правдою. Тільки ж Боська одна знала про свої розбишацькі побіги в село мабуть десь так звечора, а може й на передсвітанку. Собаки знають звичаї людей та ще й злодіїв. Мабуть і Боська знала, коли можна побігти в село й в якій порі злодії не ходять. Так що й справді вони до Старого Пана не ходили. Головно, в зимі чи коли там. Але в осені, як уже зародив сад, прижилось панові самому стерегти його. Правда, помагала йому в тому Боська й інші собаки.
Зате щораз частіше траплялись скарги на Боську. І то завжди вранці.