— Боже, — каже, — милостивий, Боже милосердний! Чого дай, то дай попоїсти, а то пропаду з голоду!
Бог каже:
— Такий з тебе їдець! Тобі якби само в рот ускочило… Та вже що з тобою казать: піди, там чоловік на дорозі загубив сало — то й твоє; воно нікуди не втече.
Послухав; прийшов на місце — аж лежить сало. Він сів та й думає: «Добре, каже, з’їм я його, а воно ж солоне — пити схочеться… Піду спершу нап’юся, а тоді вже…» Пішов. Поки там до річки та від річки, а чоловік оглядівся, що нема сала, повернувся, — коли лежить. Узяв те сало. Приходить вовк — нема сала. От він сів та й плаче: «Чи я не дурний, чи я не скажений? Хто ж таки, не ївши, п’є?».
Сидів-сидів, так їсти — аж-аж-аж!.. Іде знову до Бога просити їжі.
— Боже, — каже, — милостивий, Боже милосердний! Чого дай, то дай попоїсти, а то віку не доживу!..
— Та й обрид уже ти, — каже, — з тією їжею! Та що вже з тобою казати: піди, там, недалечко села, пасеться свиня, — оту й з’їж.
Пішов.
— Здоров, свине!
— Здоров!
— Казав Бог, щоб я тебе з’їв.
— А що ти таке, що ти будеш мене їсти?
Каже:
— Вовк.
— Брешеш, — собака!
— Ні, - каже, — вовк!
— Хіба ж, — каже, — вовкові їсти нічого?
— Нічого, — каже.
— Коли ж, — каже, нічого, то сідай на мене: я тебе повезу на село. У нас тепер вибирають усяке начальство, — може, й тебе виберуть.
— Чи так, то й так! Вези!
Сів на свиню. Прибігає в село; вона як закувікає — аж вовк перелякався:
— Чого це ти, — каже, — кричиш?
— Та це я, — каже, — скликаю громаду, щоб тебе швидше вибрали за начальство.
Коли це люди як сунуть з хат — з кочергами, рогачами, з лопатами… Хто що запопав… У вовка аж дух сперло, так перелякався (непереливки вже йому) та потихеньку до свині:
— Скажи, чого це стільки народу біжить?
— Та це ж, — каже, — для тебе.
От народ як ізсадив вовка, як почав пірчити, то вже йому й їсти не хочеться: насилу живий вирвався! Як дерне — та прямо до Бога.
— Боже, — каже, — милостивий, Боже милосердний! Дай чого-небудь хоч кришечку попоїсти, а то от-от віку кінець!
Бог каже:
— Піди, там он іде кравець, — нападеш та й поживишся.
Ледве потюпав. Перестріває на дорозі:
— Здоров, чоловіче!
— Здоров!
— Казав Бог, щоб я тебе з’їв.
— А ти що таке, що станеш мене їсти?
Каже:
— Вовк.
— Брешеш, — собака!
— Ні, - каже, — їй-богу вовк!
— Та й малий же, — каже, — з біса; ану, я тебе поміряю.
Та як укрутить у хвіст руку — давай міряти аршином! Міряв його, міряв, — уже тому вовкові й дихати не хочеться, а він усе його міряв. — Аршин і вздовж і вшир! — Поти міряв, що аж хвіст у руці зостався… Вовк як чкурне! Та вже годі до Бога, та побіг до вовків:
— Вовчики-братіки! Таке і таке лихо!
Вони давай гнатися за тим кравцем. Що тут у світ робити? Бачить — біда! Аж стоїть дерево; він на те дерево заліз аж на саму верховину. А вовки так те дерево й оступили, так зубами й клацають.
Бідний вовк і каже: