Чоловік вирубав собі палицю, взяв сокиру й іде.
— Давай, вовче, мені хвоста, най руки повитираю. Чоловік обвив хвіст довкола лівої руки, а правою стиснув палицю і бух! Бух! Бух! Вовк реве:
— Йой, пусти ня, пусти… Я вже не хочу тя їсти. Лиш дай мені щось перекусити, бо-м дуже голоден.
Пустив чоловік вовка. Прийшли до колиби, наклали ватру, напекли риби… Вовк їсть.
— Дай ще, — просить.
Чоловік дав йому ще, а далі кинув і кавалок хліба з сиром. Рушили люди додому. Була зима. На небі світив місяць. Проходили біля води, й у воді видно було його відбиток. Вовк думав, що то сир.
— Ци можу взяти тот сир?
— Можеш, айбо мусиш вихлебтати всю воду.
Вовк хлебче, хлебче… Уже його й прошпарило.
— Йой, далі не можу.
— Хлебчи, хлебчи!
Вовк мало не здох, а до сира й так не дохлебтався. Дійшли додому. Чоловік кличе вовка до хати.
— Ходи, погрієшся.
— Я не піду. Боюся.
Чоловік дав йому їсти, а вовк як увидів, що то люди такі щирі, то вже ніколи не гострив на них зуби.
На луках паслась отара овець. Вівці розбились по всіх луках, кожна собі шукала смачнішого корму. Вовк наглядів овець і ходив назирця за ними трохи одалі поза кущами, піджидав, поки яка-небудь одчале од гурту і підближиться до нього. Кинуться напролом в отару — вовк боявся пастуха і трохи соромивсь без ніякої причини душить вівцю. Виждав, поки одно ягня підійшло до сарми воду пить, підійшов і собі до води, сердито глянув на ягня і сказав: «Ти чого тут воду каламутиш? Через тебе хоч не пивши здихай, вода меркотинням провоня». — «Та що ж ти, вовче, неправду кажеш? Чого ж вода буде вонять, коли вона тече не в той край, де ти стоїш?» — «Мовчи, не пащекуй, іш яке зарічене! Знаю я тебе, ти не одному мені допекло. Ти і торік моєму батькові не раз грубіянило». — «Та що ти, вовче, балакаєш, торік мене ще і на світі не було, я тіко зимою під голодний святвечір найшлося». — «Не мороч мені голови, ледаще. Не ти, так твій брат або тітка, про мене, все равно. Ти іще будеш мені перечить, огризаться і обличать мене в неправді? Зараз же рішу твою жисть».
Ягня баче, що біда, кинулось тікать, а вовк наздогнав його і почав душить. Ягня бідолашне кричало що єсть мочі: «Рятуйте, хто вірує в Бога, мене вовк душе!»
Вівці оборонять не побігли, боялись, щоб і їм того не було. А пастух поки розслухав, з якого краю крик доносився, а вовк тим часом ягня задушив і помчав у лози. Вівці довго турбувались, все гудили вовка за його вчинки, а подать на його в суд побоялись, бо знали добре, що вовка оправдають, а вівця нещасна кругом буде виновата.
— Що за чудо, — сказав вовк, увидівши їжака, котрий лежав, згорнувшись в клубок, обставлений докола шпильками, як ножми. — Він не подобний навіть до живого существа! То страшило і ганьба для цього лісу.
— А він таки благословить своє безобразіє, - сказала лисиця, — воно спасає його од твоїх зубів.
Так ішов вовк із лисом, і каже лис до вовка: «Ти, куме, будеш нинька мати якесь щастя, бо на тебе сонце пригріло!» Та й потому лис пішов собі у єден бік, а вовк у другий. Але вовк собі тоті слова добре запам’ятав.
Та й вовк іде-іде — надибав кусень солонини. Але гадає си так: «Я буду ще мати щастя, то нащо мені тої солонини? Я собі що ліпшого ще знайду!» Та й лишив солонину та й пішов.
Іде далі — пасеться кобила з лошатьом. Прийшов вовк ід ній та й каже: «Я твоє лоша з’їм!» Але кобила каже до нього так: «Як моє копито прочитаєш, що там написано, то тогди тобі дам лоша!» Та й наставила йому копито, аби читав, та й ударила го по зубах, ажень упав. Тогди забрався вовк та й пішов далі — питати щастя.
Іде-іде, а там пасеться свиня з пацятами. Він каже: «Я твоє паця з’їм!» А свиня каже: «Та як будеш їсти, коли оно дуже брудне? Я, — каже, — піду та й го вмию, та й ще хріну до того принесу, то го тогди з’їш!». Вовк сів та й чекає, але свиня ся не вертала — не міг ся дочекати. Та й пішов.
Іде. Пасуться барани. Він прийшов ід ним та й каже: «Я єднего з вас із’їм!» Але барани кажуть так: «Добре, вже єдного з’їш! Але ще перше ходи з нами, бо ми маємо єдного небіжчика ховати, то нам будеш за дяка співати!»
Вовкові то ся подобало, і пішов з баранами у село. І тогди сів си на горбочку та й як завив, то люди повибігали з псами, як зачали вовка бити, аж забили на смерть. Таке то було вовкове щастя!
Був собі мужик, мав собі собаку. Собака цей, поки молодий був, то й стеріг хазяїна, а як застарився, то хазяїн і прогнав його з двору. Ходив він собі по степу, ловив там миші, що попало, та й їв.
Уночі перестрів того собаку вовк та й каже:
— Здоров був, собако!
Поздоровкались. Вовк і питає:
— Куди ти, собако, йдеш?
— Поки я молодий був, мене хазяїн любив, бо стеріг його хазяйство, а як зостарівся, то він мене прогнав з двору.
Вовк питає:
— Може ти, собако, їсти хочеш?
— Хочу, — каже.
Вовк говорить:
— Ходім, я тебе нагодую.
Пішли. Ідуть степом, побачив вовк вівці, посилає собаку:
— Піди, — каже, — подивися, що то пасеться?
Пішов собака, подививсь, вертається й говорить:
— Вівці.
— Хай вони виздихають! Понабираємо за зуби вовни і не понаїдаємось, голодні будемо. Ходім, собако, далі.
Ідуть вони, побачив вовк гуси.
— А піди, — каже вовк, — подивись, собако, що то там пасеться?