Артем роззирнувся. Серафим десь зник.
Тоді він почав роздивлятися жіночі фігури. Жодна з них не нагадувала бабусю, навіть у молодості.
Тим часом присутні за столом жваво розмовляли, Артем ніяк не міг зосередитися на розмові.
Їсти не хотілося, однак лишити щось у тарілці, за старим київським звичаєм, означало нанести образу господині. Він покуштував салат «Олів’є», який так любив у дитинстві. І не відчув смаку. Він узяв іще, іще. Потім приступив до інших наїдків, яких «з горою» наклала йому господиня. Те саме. Він поглинав їжу, намагаючись «упіймати» хоча б натяк на смак, однак безрезультатно.
— Диви, як зголоднів! — підморгнув чолов’яга, що сидів праворуч. Артем його не знав, це точно. Однак було те саме відчуття, що той йому не чужий.
Компанія за столом обговорювала фільм Сергія Параджанова «Цвіт граната». Артем усміхнувся: як він любив дитиною сидіти на великому кріслі, тримаючи ведмедика в руках, закутавшись вовняним картатим бабусиним пледом, і слухати безкінечні розмови бабусиних гостей про мистецтво! Бабуся особисто знала багатьох «зірок» тодішньої богеми, і вони часто навідувалися до неї на чайок під оранжевим абажуром. Бабуся була невиправно старомодною і революційно модною водночас. Це створювало її неповторний стиль: вона носила екстравагантні костюми, однак при цьому припасовувала до свого одягу шматочки старих речей, називаючи це дивним тоді словом «вінтаж».
…Власне, цю ідею «вінтажу» Артем втілив у своєму магістерському проекті елітних резиденцій, який разом із собою зміг відразу ж по захисту «продати» престижній девелоперській фірмі, співзасновником якої був батько Елізабет, фірмі, якій потрібні були іноваційні нестандартні проекти, аби стабільно утримувати своє місце на переповненому ринку…
Артем спробував зосередитися на розмові, що велася за великим комунальним столом, але впіймав себе на тому, що не може розрізнити слів. Однак йому дивним чином було зрозуміло, про що йдеться.
«Тут, у потойбічному світі, комунікація відбувається інакше», — зробив для себе висновок Артем і записав цю інформацію на свій мозковий хард-драйв.
Г осподар столу підвівся і жестом зімітував, неначе вдягає на голову велетенську шапку, і Артем збагнув, про що йдеться: про ту славнозвісну фотографію Параджанова, де в нього на кавказькому береті стоїть китайський ліхтарик, на якому, в свою чергу, сидить голуб. А оголені груди режисера прикриває букет із лілій.
«Ні, це все ж таки не добре, що я не розрізняю слів», — подумав Артем і напружив слух.
Проте йому нічого не вдалося. Він усе чудово розумів, проте слів так і не чув, — власне, чув, але не розумів змісту, тобто кожне слово було зрозумілим, проте вкупі вони не поєднувалися в логічну фразу.
Артем підняв чарку і пригубив вина. Це було супроти київського звичаю, коли пили лише всі разом «по команді», після виголошеного тосту.
Він відчув, що на нього скоса подивилися, однак, як це буває у середовищі старої київської інтелігенції, вдали, ніби не помітили його помилки. В Артема сіпнулася рука, і він облився вином. Хазяйка підхопилася з місця і почала запопадливо розказувати і показувати, де в цій величезній комунальній квартирі можна знайти ванну. Судячи з того, що розтлумачувала господиня столу, ванна була не дуже близько: треба було пройти весь коридор, дійти до того місця, де він загинався «буквою Г», і повернути праворуч.
Артем устав із-за столу. Ніхто не прореагував на його відхід, всі продовжували палко обговорювати Параджанова. Вийшов у коридор. Там, де коридор повертав направо, на розі будинку, було вікно. Типове вікно київського під’їзду, запилюжене і загажене голубами. Біля вікна стояли чоловіки і палили. Артем визирнув крізь вікно на вулицю. Там, унизу, проглядався типовий київський дворик старого міщанського зразка, з палісадником із квітучими флоксами за низеньким дерев’яним парканчиком.
— Ностальгуєш? — почув він у себе за плечима знайомий голос.
Артем обернувся і побачив Серафима.
— Ти де був? — спитав Артем.
— Я ж тобі казав, я зайнятий по зав’язочку. Мене викликала одна з тих екзальтованих бабульок.
— Що за проблема з бабульками? Вони ж прожили ціле життя! Це мені треба було битися в істериці, адже я прожив лише третину.
— Людина проживає стільки, скільки їй написано, і ні хвилини менше, — пояснив Серафим усміхнувшись. — Ти прожив УСЕ своє життя, а не його третину. Розумієш різницю?
Артем розглядав флокси, які фіолетово цвіли у міщанському дворику. Здається, тут недавно пройшов дощ з градом, бо флокси посхилялися в різний бік і були добряче пошарпані й мокрі.
— Я реалізував себе лише на чотири відсотки… — задумливо промовив Артем, неначе добре відпрацьовану фразу.
— Звідки така точність? Чому саме на чотири, а не на п’ять?
— Це саме питання я поставив йому…
— Кому?
— Йому… — вперто повторив Артем.
— А-а-а… Значить, Він.
— Він, — не став уточнювати Артем, не знаючи, кого саме має на увазі Серафим. У нього в файлі, здається, є докладна інформація про всі подробиці Артемового життя. Так що немає сенсу гратися в піжмурки.
Вони ще трохи мовчки постояли, дивлячись крізь брудне вікно, заляпане голубиним послідом, на фіолетові флокси за низьким дерев’яним парканчиком.
— Ти хотів у ванну? Давай я тебе проведу… — запропонував Серафим.
— Я вже вагаюся, чи хочу туди йти. Здається, моя пляма від вина тут нікого не шокує…
— Мусиш… — двозначно натякнув Серафим.
— Ну то ходімо… — слухняно відповів Артем.
Серафим відчинив перед ним двері і повів рукою: заходь.
Артем зазирнув усередину і відсахнувся.
Він з недовірою подивився на Серафима. Той відвів погляд і тримав двері навстіж, ніби наполягаючи: «Ти мусиш туди зайти».
Артем зробив крок через поріг.
Перед ним простяглася величезна довга кімната чи зал, швидше величезний шкільний клас з великими вікнами. Артем стояв на дерев’яній підлозі, однак насправді на високому подіумі, що тягнувся від дверей уздовж кімнати. Ліворуч від нього, неначе в глибокій ямі, подіум обривався, внизу тяглася вздовж вікон підлога, на якій стояли в ряд, як в інтернаті, металеві ліжка, злегка прикриті лише убогими сірими простирадлами і протертими дірявими ковдрами.
На ліжках, щоправда не на всіх, лежали люди, схожі на бомжів, юродивих чи психічно хворих.
Праворуч, на подіумі вздовж правої стінки, стояли умивальники й унітази. Тобто бомжі могли зі своїх ліжок спостерігати за тим, що люди зазвичай роблять в інтимній обстановці. Вони вдавали, що відвертаються, але насправді потай підглядали за Артемом. Адже це була єдина їхня розвага. Здавалося, вони звикли до цих ліжок, як бомжі і юродиві призвичаюються до нічліжок, а психічно хворі — до психдиспансерів.
Артем обережно пройшовся по прогнилому подіумі й відкрутив кран з пластмасовим вентилем і синьою крапочкою вгорі. Потекла вода так само, як вона текла з бабусиного крану: переривчастим струменем, шиплячи, шмаркаючись і плюючись.
Артем підставив руку, вода хлюпнула на неї, він знав, що вона холодна, однак не відчув цього. Він так і стояв, тримаючи руку під струменем, і думав про те, що тепер йому доведеться з цим змиритися: він не розрізнятиме слів, не відчуватиме холоду й тепла… Що ще?
Від ліжок долинуло покашлювання.