І я подумки підтримував її — все ж ідеться про моїх предків. І взагалі, вся ця історія починала мені подобатися.
— А про це дід розповість завтра! — сказала невблаганна бабуся і потягла Нійолє вмиватися. Дівча пручалося, але йшло, як та коза.
— Діду, а вони одружилися? — запитав я, щойно бабуся з Нійолє вийшли за двері.
— Не все так просто… — загадково мовив дід Олег і кивнув на двері. — Давай вже почесному: розповім вам обом завтра.
— По-чесному! По-чесному! — зачувся голос Нійолє зі спальні. — Не кажи йому нічого, якщо він такий дурний і нездогадливий!
Дід посміхнувся і розвів руками, мовляв, з цим дівчиськом краще не сперечатися! І погладивши мене по голові та побажавши доброї ночі, вийшов.
Я залишився сидіти сам у тій же запашній і трохи моторошній темряві, перед вікном, за яким розкурював свою люльку пелехатий ліс.
А він знову почав виблискувати спалахами, і не лише ліс — я бачив, як вогники пересуваються вулицями села, оминають хати, згасають і знову спалахують на іншій вулиці. Цікаво, чи бачить їх Айрес?
Айрес…
Несподівано мені спало на думку, що моя зустріч з Айрес дуже подібна до зустрічі Макара і Марії.
Ух ти, точно: я ж теж спершу сприйняв її за хлопця!
Сон одразу як рукою зняло! Я почав пильніше придивлятися до вогників. А вони так і стрибали перед моїми очима — з’єднувалися десь в одній крапці на околиці села, згасали, а потім знову виринали вже біля лісу. Це було неабияке видовище.
Я вирішив, що на завтра маю купу справ.
По-перше, розшукаю Айрес і розпитаю про ці вогні. По-друге, сходжу на те місце, де колись стояв маєток Макара. А по-третє, дізнаюся про подальшу історію нашої родини. Адже без цього моє розслідування неможливе. А ще треба було б поговорити з дідом про заробіток — я ж не сидітиму у них на шиї все літо!
З такими думками я і заснув.
Сон мені наснився доволі романтичний. Але переповідати його не буду.
Вже вибачайте…
Я проспав!
Ось чим відрізняються міські люди від селян — ранок для мене розпочався тоді, коли мої місцеві ровесники вже поверталися з риболовлі.
Мало того, що я прокинувся пізно, так ще на мене одразу ж чекала неабияка халепа. Спершу я навіть не зрозумів, у чому справа.
Розплющив очі й поворухнувся — хотів потягнутися і… одразу ж заплутався в якомусь павутинні. Я спохопився. Що трапилося?
Побачив, що я з ніг до голови перемотаний нитками!
Більше того: моє волосся було розділене на пасма, і кожне з них прив'язано нитками до бильця ліжка. Що за чортівня? Я обурився.
Розірвати ці пута було досить легко, але мене цікавило, хто таким чином намагався ув’язнити мене? В коридорі ледь чутно рипнули дошки підлоги, на дверях заколихалася мереживна фіранка, за якою виднівся знайомий силует.
Ага, зрозуміло — це витівки Нійолє!
Але ж як соромно: мала бешкетниця прокинулася раніше за мене, і поки я давав хропака, спеленала мене нитками, мов павук муху.
Що ж робити?
Вдати, що сплю. Дочекатися, поки вона підійде, схопити і надавати добрячих стусанів. Точно!
Я затаївся. Завіса нечутно відсунулася вбік, і Нійолє навшпиньках почала підбиратися до мене. Я не ворушився. Треба підпустити ворога якомога ближче!
Я приготувався до стрибка. І коли дівчисько підкралося зовсім близько, вхопив її за руку.
— Гармати до бою! — дзвінко вигукнула вона. — Оточуйте зліва! Готуйте отруйні арбалети! Стріляйте за моєю командою. Брати живцем!
Я розреготався:
— Що ти вдаєш?! Які ще отруйні арбалети?!
Її щоки палали, вона продовжувала віддавати накази своєму невидимому війську:
— Готуйте триста візків! Будемо перевозити його в надійне місце! — І до мене: — Ані руш! Здавайся: ти в полоні у сміливих барбідонців.
— Ну добре, добре, не верещи! — згодився я. — Ти, певно, граєш у Гулівера?
— А як ти здогадався? — розчаровано запитала вона.
— Просто: я теж читав цю книжку.
— А-а, зрозуміло… — зітхнула вона і сіла на край мого ліжка. — Тоді розкажи, що було далі — я не читала. Мені тато переповідав. Але не до кінця.
Ця остання фраза обурила мене до нестями. Я аж зуби стиснув. Бачте, їй тато переповідав!
Мені він нічого такого не розказував — завжди був зайнятий. Певно, вона відчула, що мій настрій змінився. Я вже казав, що це була доволі дивна дівчинка. Вона серйозно поглянула на мене і несподівано поставила питання руба:
— Правду каже бабуся, що ти мій брат?
— Так, до певної міри… — коротко кивнув я.
— Як це — «до певної міри»? Чому ж я тебе ніколи раніше не бачила? Ти був невидимкою? — закидала мене запитаннями Нійолє.