— Не брешеш? — підозріло запитав я.
— Зуб даю! — сказав Федір.
І розповів дивовижну історію, від якої у мене щелепа відвисла: ось де справжнє життя, пригоди, небезпека!
— Мої предки з давніх часів займалися розведенням бойових биків для кориди. Це була особлива порода, яку називали «кельтська».
— А чим вона така особлива?
— А тим, що в їхніх жилах текла кров прадавніх биків, які водилися ще до нашої ери. Цінувалися такі бики на вагу золота. Тому що у них був особливий характер!
— Хіба у биків буває характер? — засумнівався я.
— Ще який! Ці «кельтські» бички вирізнялися особливим благородством, хитрістю і відчайдушністю. Вони були мов справжні воїни. Мої предки вирощували і торгували такими биками по усіх світах. Останнім з родини цим займався батько мого прадіда. Аж доки не розпочалася війна. І тоді родина розпалася. Але до того вони всі жили в іспанській провінції під містом Толедо і тримали величезні коралі.
— Що тримали? Коралі — це ж намисто! — не зрозумів я.
— Це у нас — намисто! А в Іспанії так називалися спеціальні загони для тварин. Там жили і виховувалися молоді бички. Батько мого прадіда хотів зберегти чистоту породи. Її цінували у всьому світі. Покупці биків приїздили до нього під покровом ночі й мали суворо зберігати таємницю про те, звідки на аренах світу з'являються такі непереможні бійці. Платили за них чималі гроші! Але перед тим, як продати бичків, їх випробовували на місці, в селі.
— Як же їх випробовували?
— Просто: влаштовували таку собі маленьку кориду для селян. Щоправда, це була не справжня корида, а щось на зразок «боїв без правил». На таких змаганнях із биком міг поборотися будь-хто з мешканців. Уявляєш, якби такі свята запровадити тут, у нас! Кожен би міг показати, на що здатен!
— У нас і своїх свят вистачає, — впевнено сказав я. — А корида — жорстока розвага. Мені шкода тварин.
— А мій батько каже, що це — мистецтво! — суворо заперечив Федір і додав: — Скоро він буде розводити тут таких же биків і коней. І продавати їх. Мій батько — фермер. Отже, ти згоден почергувати за мене пару годин?
Тепер я не міг відмовити. Адже мені стало цікаво — що воно таке, ця корида, і чи правду каже хлопець.
Я подав йому руку на знак згоди. Федір міцно потис її. Мені було приємно, що маю справу зі справжнім нащадком тореадора!
— Гайда на лан! Покажу тобі своє господарство! — весело сказав Федір.
І ми пішли на лан.
По дорозі я думав про те, що кожна родина має свої чудасії. І що я не помилився, коли вирішив розвідати й про свою. Адже і в нашому роду вистачає загадок і таємниць.
Ми вийшли в поле. Там мирно паслося стадо.
— Цих корів ти хочеш приборкати? — здивовано запитав я.
— Звісно, ні! — засміявся Федір. — Це звичайна худоба. Вони й мухи не образять! Як з ними змагатися?! У мене інші плани.
— А що я мушу з ними робити? — запитав я.
— Роботи небагато, — сказав Федір. — Просто треба пильнувати, щоб корови не пішли до лісу, не загубилися. І час від часу пересуватися з місця на місце. Можеш навіть книжку читати.
— А де в цей час будеш ти?
— А я піду до загорожі з бичками. Це тут, неподалік, на фермі батька. Буду їх приборкувати.
— Кльово! — сказав я. — А можна і мені спробувати?
— Побачимо… — поважно сказав Федір. — Спочатку треба все про них знати. Вивчити їхні характери, наміри. Навіть мову…
— І ти це все знаєш? — здивувався я.
— А як же не знати, якщо їх розводить мій батько! — відказав Федір. — Певно, це у нас в крові. Він і мене долучає до справ.
— А яким чином?
— По різному… — зам'явся Федір. — Дозволяє прибирати за ними. Годувати. А одного разу я бачив, як народжувався Чорний!
— Хто?
— Чорний! Так звуть одного молодого бичка. Я навіть допомагав татові. Це було непросто. І досить моторошно.
Відверто кажучи, я був у повному захваті від того, що почув. Ніколи не думав, що далеко від міста мешкають такі цікаві особистості.
Я вже вірив кожному слову хлопця і шалено бажав найшвидше дати гідну відповідь. Тобто теж так само зацікавити його собою.
А він тим часом розповідав мені історію чорного. Тобто — Чорного. Того бичка, якому Федір допоміг з’явитися на світ.
Як сказав мій новий товариш, це було найбільшим враженням його життя. Тоді тато навмисне покликав його, щоб син на власні очі побачив і запам’ятав, що треба робити, коли на світ народжуються бички. Адже з давніх-давен доглядати за худобою в їхньому роду вважалося суто чоловічим обов'язком.
— Цей бичок народжувався «в сорочці», — сказав Федір.
— Як це? — не зрозумів я. — Так можна казати лише про людей. Я сам чув, як про щасливчиків кажуть: «Народився в сорочці»…
Федір усміхнувся:
— Чорний теж народився в сорочці! Тобто в такому щільному повітряному пузирі. Тоді батько дав мені гострого ножа і наказав прорізати цей пузир, доки теля не задихнулося.
— І ти це зробив? — подивувався я сміливості майбутнього тореадора.
— Звісно. Хоча це було непросто.