Народився той Макар у 1852 році. Давненько…
У родині збереглася байка про те, що на початку XX сторіччя в хаті Макара якимось чином з'явився великий глиняний глек, набитий золотом. За словами діда Олега (не забуваймо, що, розповідаючи про це, він встромляв мені до рота чергову ложку огидної каші!), однієї темної й дощової ночі цей глек зник. А зранку в хаті знайшли бездиханне тіло Макара в калюжі застиглої крові.
Найбільше з цієї моторошної розповіді мені запам’яталася та кривава пляма на підлозі. Дідусь Олег сказав, що вона ніколи не зникала. Підлогу мили, шкребли, терли оцтом, виводили керосином. Дзуськи! На ранок пляма з'являлася знову! Ось це я тоді найбільше й запам’ятав. Адже був малий і дурний — мене страшенно цікавило, як то може бути, щоб пляма не зникала?
Захоплений цим, я пропустив повз вуха те, що зараз стукнуло мене по лобі. Два факти.
Перший: тоді у злочині звинуватили мого тезку — прапрадіда Арсена. Але таємницю загибелі Макара так ніхто й не розкрив. Проте на довгі роки Арсен був таврований як убивця власного батька. Це ганебне тавро лежить на родині Іванюків досі!
Другий факт: глечик із золотом! Він був — і зник. І його ніхто так і не знайшов.
Ось яка думка, ба, навіть дві вдарили мене, мов блискавки. І з того часу не давали спокою.
Отже, справжня таємниця зовсім поруч! Таємниця родинного скарбу.
І все це може належати мені.
…Фу-у-х! Перепочину. Бо мене навіть зараз трусить від хвилювання.
Зроблю паузу.
Щоб не все відразу.
Певно, варто більше розповісти, з ким ви маєте справу. Тобто — познайомитися ближче…
Як я вже казав, звуть мене Арсеном. Прізвище — Іванюк. Мені нещодавно виповнилося тринадцять. Хоча іноді відчуваю себе набагато дорослішим. Адже за останній рік я добряче виріс.
Коли ми з Юлею йдемо поруч — до магазину чи в кіно — всі думають, що вона моя старша сестра. Пригадую, як якісь дорослі хлопці сказали мені: «Агов, шкет, познайом із сестрою! Вона у тебе — кльова!»
Звісно, мене тішить, що моя матуся така молода і «кльова». Вона ходить у джинсах і модних футболках, струнка й довгокоса. Та водночас… Було в цьому проханні щось неприємне, так що я добряче побився з тими хлопцями і прийшов додому з розбитим носом.
Юлі, зрозуміло, я не сказав, через що побився. Не сказав і те, про що часом думаю: я хочу, щоб вона, нарешті, знайшла собі того справжнього чоловіка, який би оцінив у ній не лише зовнішність.
Хоча вона каже, що найголовніший чоловік у її житті — це я. Решта її не обходить! Але я не такий уже малий, щоб не знати, як їй буває самотньо. Я не думаю, що жінка — особливо така, як моя Юля — має жити лише піклуванням про мене і хліб насущний. На тата я досі серджуся. Ось якби в мене була така дружина, як Юля, навряд чи я зміг би піти до іншої. А він пішов…
Юля казала, що колись тато намагався повернутись. Але вона заборонила. Коли я запитав — чому, вона відповіла, що на той час татова нова дружина вже народила дівчинку, мою зведену сестру. Але я не хочу ніякої сестри і не маю жодного бажання говорити на цю тему!
Ще трохи варто розповісти про це їхнє розлучення, котре, як колись завважила мамина подруга тітонька Іра, зробило з мене неука і бешкетника.
Так от. Коли батьки поставили мене перед цим чудовим фактом, я вчився в п’ятому класі. Звісно, вони мене ні про що не питали — а просто сказали, що шукають обмін для того, щоб роз'їхатися. Ця новина мене приголомшила. Якщо ж чесно — просто вбила…
У школі я старанно приховував цю подію навіть від свого найближчого друга Пашки. А дарма! Краще б сказав правду. Але мені було так соромно за батьків, що я почав вигадувати різні нісенітниці.
Коли ми з мамою замешкали в невеличкій квартирі в іншому кінці міста, я довго думав, як пояснити це Пашці. Й нарешті знайшов вихід, який на той час здався мені правдоподібним. Я сказав, що батька відправили в тривале закордонне відрядження — до Америки. А оскільки наша квартира виявилася надто великою для двох, то ЖЕК дав нам з мамою меншу. Ця версія здавалася мені правдоподібною. І Пашка в неї повірив. Лише пошкодував, що тепер далеко «рулити» до мене в гості.
Але наступного дня він прийшов до школи у бойовому настрої і впевнено сказав:
— Треба боротися! Мої батьки обурені й кажуть, що виселяти вас на меншу площу ЖЕК не мав ніякого права. Вони готові допомогти відновити справедливість. Кажуть, що підіймуть на ноги всі інстанції. Адже це повне беззаконня: виселяти людей через те, що один із членів родини поїхав у відрядження!
Можете собі уявити, як я розгубився. Не знав, що й казати. І… посварився з Пашкою. Сказав, що ніхто не просить його та його батьків утручатися в наші справи.
Пашка образився, пересів за іншу парту. Якби він міг знати, що коїлося у мене всередині: атомний вибух!
Але прояснила ситуацію вчителька математики. Вчителі взагалі звідкись про все дізнаються першими. Звісно, вона й гадки не мала, що я старанно приховую цю халепу від однокласників. І тому одного разу голосно, на весь клас завважила:
— Арсене, те, що твої батьки розлучилися, не дає тобі підстав не вчити математики!
Клас завмер. Тоді зареготав. А я готовий був провалитися крізь землю від сорому. Якби вона, Ганна Павлівна, знала, що в цю мить одним махом перевела мене з розряду благополучних хлопців до безнадійних невдах! Та ще брехунів…
Я вискочив з класу.
Проте увечері до мене прийшов Пашка.
— Дурний, — сказав він. — Ти гадаєш, що ти один такий? Та у нас півшколи живе з матусями. Немає в тому ніяких трагедій і таємниць. Дорослі — йолопи. І це не наша справа. А той, хто буде з цього кепкувати, матиме справу зі мною.
І він стиснув кулаки. Я розчулився. Навіть сльози підкотили. І стукнув Пашку в плече, а він — мене. І ми знову стали друзями.
Проте саме відтоді я почав поводитися, відверто кажучи, огидно. Особливо на уроках Ганни Павлівни. А через ту Ганну Павлівну зненавидів і решту вчителів. Усі вони, крім фізрука та історички, здавалися мені підступними і несправедливими. Я багато думав про те, що дорослі часом можуть бути жорстокішими за дітей і одним словом вдарити набагато болючіше, ніж коли ми розбиваємо одне одному носи. І при цьому вважатимуть, що мають на це повне право.
А яке право мав я? Мовчати.
Я й мовчав. Як кажуть — замкнувся в собі. У сьомому класі відростив довге волосся, носив сорочку, розстібнуту майже на всі ґудзики, ходив до школи в потертих джинсах. І щоденно отримував за це догани й записи в щоденнику. Але нічого не міняв.
Відверто кажучи, я собі подобався в такому розхристаному вигляді. Особливо після того, як Ганна Павлівна з огидою повідомила, що такий неохайний вигляд мають «аргентинські мачо». Вона знову сказала це на весь клас. Але цього разу помилилася: клас (особливо дівчата) задоволено загув. А я після того ще й самотужки проколов собі одне вухо і почав носити кульчик. А коли зустрічав Ганну Павлівну в шкільному коридорі, ще міг прикинутися п’яним. Можете собі уявити, що з нею коїлося!
Одного разу Ганна Павлівна вхопила мене за вухо і потягла до директора. Я вдавав, що ледве ноги переставляю, і при цьому наспівував: «Я не здамся без бою-у-у-у!». Вона сварила мене всю дорогу до директорського кабінету. Але коли ми зайшли до приймальної, я спокійнісінько став, мов ніде нічого. Гарненько і чемно відповів на всі запитання директора.
— Погляньте на нього — він же сам не свій! — репетувала математичка. Але нічим не змогла це довести.
І директор відпустив мене з миром.
Ви запитаєте, як ставилася до цього Юля? Я ж казав, вона у мене особлива. Вона знає мене набагато краще, ніж якась Ганна Павлівна. І залишає за мною право бути таким, яким я є. Тільки просить, щоб я гарно вчився. І тут я не можу її підвести. Не вдається лише з математикою.
Ото приблизно так я й жив до того часу, коли мене поглинула таємнича леґенда нашої родини.
Наближалося літо. Я планував попрацювати в якому-небудь «Макдональдсі» — не вимагати ж грошей у Юлі на нову мобілу! Я можу мити посуд, розносити піцу, мити автомобілі. Не завадить пізнати і цей бік життя, не такий уже я мамчин синок!