Вона вимовляла прізвище, як усі місцеві: «Чат'лей», «Що за добра леді Чат'лей!». Коні не могла себе примусити відвести погляд від носа старої жінки, а та знову невпевнено витирала обличчя зовнішньою стороною зап'ястя, та на пляму не попадала. Коні стала прощатися.
— Ну, дуже вам дякую, леді Чат'лей. Еге ж. Скажи «дякую» леді Чат'лей! — це вже до дитини.
— Дякую, — пропищала дитина.
— Ну і лялька! — засміялася Коні, сказала «на все добре» і відійшла з щирим полегшенням, що ця зустріч закінчилася. «Дивно, — думала вона, — такий тонкий, гордий чоловік має таку маленьку в'їдливу матір».
А стара жінка, як тільки Коні відійшла, кинулася до надбитого дзеркала над кухонною посудомийнею й подивилася на своє обличчя. «Треба ж було застати мене в цьому грубому фартусі і з брудним лицем! Добре ж вона про мене подумає!»
Коні повільно йшла додому у Реґбі. «Додому»… яке тепле слово для цієї великої понурої кролятні. Та це було слово, час якого вже давно минувся. Якимось чином його було скасовано. Коні здавалося, що всі великі слова скасовані для її покоління — кохання, радість, щастя, дім, мати, батько, муж, — усі ці великі, динамічні слова тепер напівмертві і з дня на день мають остаточно померти. Дім став місцем, у якому живеш, кохання — предметом, з приводу якого не залишилося жодних ілюзій, слово «радість» застосовувалося до доброго Чарлстона, щастя означало форму лицемірства для обдурювання інших, батько був особою, яка насолоджується власним існуванням, муж — чоловіком, з яким ти живеш і якого підбадьорюєш. Що ж до сексу, останнього з великих слів, то це просто якась мішанина — захоплення, що на мить підносить, а потім залишає тебе зів'ялішим, ніж завжди. Просто зношеним! Так ніби матеріал, з якого ти зроблений, — дешева підробка, яка зношується до дірок.
Реально залишався тільки впертий стоїцизм, і він давав своєрідну насолоду. У самому відчутті порожнечі життя, фаза за фазою, étаре за étаре, ховалася своєрідна жахлива вдоволеність. Отже, це і є воно! Таким завжди виявлявся останній висновок: дім, кохання, шлюб, Майкаліс — це і є воно! І коли ти помреш, останні слова життя будуть: «Це і є воно!..»
Гроші? Мабуть, про них цього не скажеш. Грошей завжди хочеться. Гроші, успіх, продажна богиня, як її вперто називав слідом за Генрі Джеймсом Томі Дюкс, належали до постійних потреб. Ти не можеш витратити останнє су і сказати в кінці: «Отже, це і є воно!» Ні, якщо ти маєш прожити ще хоча б десять хвилин, тобі знадобиться ще пару су на те чи інше. Навіть для простого механічного плину справ ти потребуєш грошей. Ти вимушений їх мати. Гроші ти мати змушений. Усе інше тобі насправді не потрібне. Отже, це і є воно!
Хоча, звичайно, не твоя вина, що ти живеш на світі. Та якщо ти живий, гроші стають необхідністю, причому єдиною абсолютною необхідністю. Без усього іншого ти легко, елементарно обійдешся. Але не без грошей. От уже дійсно, це воно!..
Вона подумала про Майкаліса і про гроші, які могла б з ним мати, і навіть цього їй не хотілося. Вона надавала перевагу меншій сумі, яку допомогла заробити Кліфорду його писаннями. Справді допомогла заробити. «Ми вдвох з Кліфордом заробляємо з писання тисячу двісті фунтів на рік», — так вона це для себе визначила. Заробляти гроші! Заробляти! Нізвідки! Викручувати їх з чистого повітря! Останній подвиг, яким можна пишатися! Все інше — пусте рюмсання.
Так вона брела додому до Кліфорда, щоб знову об'єднати з ним свої зусилля, щоб зробити з порожнечі ще одне оповідання, а оповідання означало гроші. Здавалося, Кліфорда дуже непокоїло, чи його оповідання відносять до першокласної літератури, чи ні. Строго кажучи, їй було байдуже. «В них нічого нема», — сказав її батько. «Тисяча двісті фунтів за минулий рік!» — була відповідь проста й остаточна.
В молодості ти просто вигострюєш зуби, вгризаєшся в роботу, пробиваєшся вперед, поки з невідомості не починають текти гроші. Це питання сили. Це питання волі. Невидима, невидима могутня еманація волі, що йде з тебе самого, приносить тобі таємничу ніщоту грошей — слово на шматкові паперу. Це своєрідна магія і, звичайно, — торжество. Продажна богиня! Якщо треба торгувати собою, то хай це буде продажна богиня! Її завжди можна зневажати, навіть проституюючи з нею, а це вже добре.
У Кліфорда, звичайно, залишалося багато дитячих табу й фетишів. Йому хотілося, щоб про нього думали, ніби він «справді добрий» — от така хвальковита нісенітниця. Справді добре тільки те, що дійсно стає модним. Нічого хорошого нема в тому, щоб бути справді добрим і з цим залишатися. Здавалося, більшість «справді добрих письменників» просто не встигали на свій автобус. Врешті живемо один раз, і якщо не встигаєш на автобус, ти просто зостаєшся на тротуарі разом з усіма іншими невдахами.
Коні обмірковувала, як вони з Кліфордом проведуть зиму в Лондоні, наступну зиму. Він і вона якраз втрапили на свій автобус, тому можуть якийсь час на заздрість усім перебувати на вершині.
Найгірше полягало в тому, що Кліфорд поступово ставав непевним, відсутнім і впадав у періоди байдужості й депресії. Давалася взнаки рана його душі. Але від цього Коні хотілося кричати. О Господи, якщо вийде з ладу сам механізм людської свідомості, що ж тоді робити? Чорт візьми, вона виконала свій обов'язок! Невже вона абсолютно все втратить?
Іноді вона гірко плакала, та навіть плачучи, говорила сама собі: «Ну й дурна, тільки хусточку зволожуєш! Так ніби це хоч якось допоможе!»
Після Майкаліса вона переконала себе, що не хоче нічого. Здавалося, це найпростіше вирішення нерозв'язної проблеми. Нічого більшого, ніж вона має, їй не хотілося, їй хотілося тільки одного — щоб усе, що вона має, залишалося по-старому — Кліфорд, оповідання, Реґбі, обов'язки леді Чатерлей, гроші й слава, все, як є… вона хотіла, щоб усе залишалося. Любов, секс, усі такі штучки — просто заморожений мус! Полизати й забути! Якщо не прикипіти до нього розумом, воно — ніщо. Налагодь відповідно свій розум, і проблема вирішена. Секс і коктейль — у них однакова тривалість дії, однакові наслідки й приблизно рівне значення.
Але дитина, малятко! Це було ще одне відчуття. Вона зважилась би на цей експеримент з великою пересторогою. Треба обміркувати питання чоловіка, цікаво, що на світі не виявилося мужчини, від якого б їй хотілося дітей. Діти Майка! Відразлива думка! Все одно що народити від кролика! Томі Дюкс?.. Він милий, але якось не асоціюється з дитиною, продовженням роду. Він закінчується сам у собі. І з широкого кола інших знайомих Кліфорда не знайшлося чоловіка, який би не викликав у неї огиду при думці зачати від нього дитину. Деякі з них підійшли б, як коханці, навіть Майк. Та мати з кимось із них дитину! Ух! Мерзота й огида!
Отже, це воно!..
Однак думка про дитину жевріла на дні її мозку. Почекай! Почекай! Вона просіє всю породу чоловіків через своє сито й перевірить, чи не знайдеться такий, що підійде. «Вийдіть на вулиці й провулки Єрусалима і побачите, чи знайдете там мужчину». В Єрусалимі часів пророка не знайшлося мужчини і серед тисячі осіб чоловічої статі. Але мужчина! С'еst une autre chose!
З'явилася ідея, що він має бути іноземцем: не англійцем, тим більше не ірландцем. Справжній іноземець!
Але зачекай-но! Зачекай! Наступної зими вона повезе Кліфорда в Лондон, а через зиму — за кордон, на південь Франції, в Італію. Зачекай! Вона не поспішала з дитиною. Це її особиста справа, і тільки в одному питанні якось дивно, по-жіночому вона була впевнена до глибини душі. Вона не збиралася ризикувати з випадковою людиною, тільки не вона! Завести коханця можна в будь-яку хвилину, але мужчину, який має зачати з тобою дитину… Зачекай! Тут зовсім інша справа. «Вийдіть на вулиці й провулки Єрусалима і побачите, чи знайдете там мужчину». Справа не в коханні, справа в мужчині. Особисто можна навіть його ненавидіти. Однак, коли це мужчина, яке значення має особиста ненависть? Це справа зовсім іншої частини твоєї особи.
Як завжди, йшов дощ і стежки надто розмокли для Кліфордового крісла, та Коні все ж виходила. Тепер вона ходила на прогулянку майже щодня, як правило, до лісу, де зоставалася справді сама. Там не зустрічався ніхто.
Однак того дня Кліфорд захотів передати лісникові свої розпорядження, а посильний хлопчик зліг від грипу — у Реґбі, здавалося, завжди хтось хворів грипом. Коні сказала, що загляне до його хатки.
Повітря було м'яким і мертвим, ніби весь світ повільно вмирав. Сіре, клейке й тихе, не чути навіть гуркоту з копалень — шахти працювали неповні дні, а сьогодні взагалі зупинилися. Кінець усьому!
У лісі все цілком завмерло й застигло, тільки з голих кущів падали краплі з глухими несильними ударами. Усе інше, крім темноти старих дерев, заволокла темнота сірості, безнадійної непорушності, порожнечі.
Коні несвідомо йшла вперед. Старий ліс навівав древню меланхолію, що якось втішала її більше за жорстоку мертвотність зовнішнього світу, їй подобалася внутрішня сила цих рештків лісу, мовчазна стриманість старих дерев. Вони здавалися самим втіленням тиші і водночас — живою присутністю. Вони так само чекали, вперто, стоїчно чекали, даючи силу тиші. Можливо, вони просто чекали кінця, доки їх зрубають, вивезуть, тобто чекали кінця лісу, а для них — кінця світу. Та можливо, їхня могутня й аристократична тиша, тиша міцних дерев, означала й щось інше.
Коли вона вийшла з північної сторони лісу, то хата лісника, досить темний, коричневий кам'яний будинок з високим дахом і красивим комином, здалася незаселеною, так тихо й порожньо було навкруг. Але ниточка диму здіймалася над комином, і в маленькому, обгородженому садку перед домом було скопано й дуже чисто. Двері були розчинені.
Тепер, опинившись тут, вона відчула, що трохи ніяковіє перед цим чоловіком з його допитливими проникливими очима, їй не подобалося приносити йому накази й хотілося знову піти геть. Вона тихенько постукала, ніхто не вийшов. Вона знову постукала, знову не дуже голосно. Жодної відповіді. Зазирнула у вікно й побачила темну маленьку кімнату, майже зловісно самотню, яка не бажає жодного вторгнення.
Вона стояла і прислухалася, і їй здалося — з того боку хати долинають якісь звуки. Втративши надію, що її почують, вона додала в завзятості і не хотіла здаватися. Тому обійшла будинок уздовж стіни. За ним земля різко піднімалася, задній двір ніби западався в оточенні низької камінної стіни. Вона повернула за ріг будинку й зупинилася. За два кроки від неї в маленькому дворику, нікого не помічаючи, мився чоловік. Він був голий до пояса, його вельветові штани трохи сповзли вниз на струнких стегнах. Біла тонка спина зігнулася над великим цебром мильної води, в який він занурював голову і струшував її чудними, швидкими рухами, піднявши тонкі білі руки й видавлюючи з вух мильну воду, — зграбний, таємничий, як ласиця, що бавиться з собою, й цілком самотній. Мимохіть вона була шокована. Кінець кінцем, просто чоловік миється. Досить банально, бачить Бог.
Однак якимось дивним чином це був досвід уяви — він ударив у саму середину її тіла.
Вона побачила грубі штани, що сповзли вниз на чистих, ніжних білих стегнах, кісточки, які трохи випиналися над штанами, і відчуття самотності, зовсім самотньої істоти переповнило її. Досконала, біла, самотня голизна істоти, котра живе одна і внутрішньо одна. І попри все, безперечна краса чистої істоти. Не матеріал краси, навіть не форма краси, а блиск, тепле, біле полум'я поодинокого життя розкривається в обрисах, до яких можна доторкнутися, — це тіло!
Шок видіння пройшовся по її утробі, Коні збагнула — він лежав у неї всередині. Та її розум схилявся до насміху. Чоловік миється на задньому дворі! Мабуть, смердючим жовтим милом! Вона навіть роздратувалася — чому так збуджуватися від цих вульґарних приватних сцен?
Отож вона пішла геть, але скоро сіла на пеньок. Вона надто зніяковіла, щоб думати. Та попри ніяковість, вона твердо вирішила передати цьому чоловікові розпорядження. Ніщо їй не завадить. Вона дасть йому час вдягнутися, але не дасть можливості зникнути. Він, очевидно, збирався кудись іти.
Повільно, прислухаючись, вона побрела назад. Коли підійшла ближче, хата виглядала такою ж. Загавкав собака, й вона постукала в двері, серце калатало попри її волю.
Вона почула легкі кроки, що спускалися вниз по сходах. Він швидко відчинив двері, налякавши її. Він і сам почувся незручно, але негайно усмішка з'явилася на його обличчі.
— Леді Чатерлей! — сказав він. — Заходьте!
Його манера видалася такою надзвичайно легкою й приємною, що вона переступила через поріг у доволі понуру маленьку кімнатку.
— Я просто зайшла передати розпорядження від сера Кліфорда, — промовила вона своїм м'яким голосом, дещо задихавшись.
Чоловік дивився на неї голубими, всевидющими очима, й це примусило її відвернутися. Вона здалася йому миловидою, навіть красивою у своїй сором'язливості, і він одразу оволодів ситуацією.
— Присядьте, якщо ваша ласка! — запропонував він, припускаючи, що вона відмовиться. Двері залишалися відкритими.
— Ні, дякую. Сер Кліфорд цікавиться, чи ви… — і вона переказала розпорядження й несвідомо знову подивилася йому в очі. І тепер цій жінці його очі здалися теплими й добрими. Чудово теплими, добрими і невимушеними.
— Дуже добре, ваша світлість. Я негайно все виконаю.
Приймаючи наказовій весь змінився, немовби покрився жорсткістю й відсутністю. Коні вагалася, їй належалося йти. Та вона оглядала чисту, акуратну, досить понуру вітальню з якимось збентеженням.