І місіс Болтон переїде до Реґбі, як тільки її відпустить доктор Шердлоу. За договором зосталося відпрацювати в парафії ще два тижні, але, знаєте, вони на цей час знайдуть заміну.
Гілда написала до доктора Шердлоу, і наступної неділі місіс Болтон з двома валізками під'їхала до Реґбі у найманому екіпажі. Гілда розмовляла з нею, місіс Болтон виявляла готовність говорити безупинно. І вона здавалася такою молодою, коли пристрасть спалахувала на її досить блідих щоках, їй було сорок сім років, її чоловік Тед Болтон загинув у шахті двадцять два роки тому, — двадцять два роки минуло на Різдво, на саме Різдво, — залишивши її з двома дітьми на руках, менше тільки народилося. О, ця менша — Едіт — вже вийшла заміж за молодого хлопця з фірми «Бутс Кеш Кемістс» у Шефілді. Друга дочка працює шкільною вчителькою в Честерфілді, приїжджає додому на вікенди, коли її нікуди не запрошують. Тепер молоді люблять порозважатися, не те що в ті часи, коли вона, Айві Болтон, була молодою.
Тед Болтон мав двадцять вісім років, коли його вбило під час вибуху в шахті. Товариш, який ішов попереду, крикнув усім падати, їх було четверо. Усі, крім Теда, попадали вчасно, і його вбило. Потім на розслідуванні господарі сказали, що Тед перелякався, спробував тікати, не виконав наказу, тому помер нібито з власної вини. Отже, їй відшкодували тільки триста фунтів, та й то з таким виглядом, ніби це дарунок, а не законна компенсація, адже насправді її чоловік загинув нібито з власної вини. Зразу всіх грошей не виплатили, хоч вона хотіла мати маленький магазинчик… Сказали, що вона, без сумніву, розтринькає їх, можливо, навіть проп'є! Отже, довелося брати по тридцять шилінґів на тиждень. Так, їй кожного понеділка доводилося йти в контору, стояти там декілька годин, чекаючи своєї черги; так майже чотири роки щопонеділка вона ходила туди. А що вона могла з двома дітьми на руках? Але матір Теда дуже добре до неї ставилася. Коли менше почало ходити, вона брала обох дітей на цілий день, в той час вона, Айві Болтон, їздила в Шефілд на курси швидкої допомоги, а потім на четвертому році вона закінчила також курси медичних сестер і одержала посвідчення. Вона вирішила жити незалежно й виховувати дітей. Отже, якийсь час вона працювала асистенткою в утвейтському госпіталі, така незначна посада. Але коли компанія, Тевершелська гірничодобувна компанія, а насправді сер Джефрі, побачив, що вона може сама справлятися, до неї виявили увагу й доручили парафіяльну медичну опіку і, треба сказати, допомагали їй. З того часу вона на цій роботі, тепер стало важкувато, хочеться чогось трохи легшого, районній няньці доводиться так багато ходити.
— Так, компанія піклується про мене, я завжди це кажу. Та я ніколи не забуду, що вони сказали про Теда, хоча ніколи ще в шахту не спускався чоловік такої сили й мужності, а вони за це зганьбили його як боягуза. Та що вдієш, він помер і нічим не міг себе перед ними захистити.
У своїй розмові жінка виказувала дивну суміш почуттів, їй подобалися шахтарі, яких вона так багато років виходжувала; та вона почувалася вищою за них. Вона почувалася майже аристократкою, водночас у ній тліло почуття образи по відношенню до правлячого класу. Господарі! В диспуті господарів та простих людей вона завжди була на боці простих людей. Та коли про змагання не йшлося, вона прагнула переважати, хотіла належати до вищих класів, її зачаровували вищі класи, збуджуючи особливу англійську пристрасть до вищості, її хвилювала перспектива приїхати до Реґбі, хвилювала можливість розмовляти з леді Чатерлей; даю слово, це не дружина якогось шахтаря! Вона так часто це повторювала. Однак було видно, що в ній нуртує заздрість до Чатерлеїв, заздрість до господарів.
— Ну, так, звичайно, леді Чатерлей вже ледве дихає! Щастя, що в неї є сестра, яка прийшла на допомогу. Чоловіки не думають: що багаті, що бідні — сприймають те, що робить для них жінка, як належне. О, я вже говорила про це шахтарям багато разів. Але, знаєте, серу Кліфорду доводиться дуже важко з таким каліцтвом. Вони завжди були гордовитою родиною, навіть трохи пихатою, і мали на це право. А потім зазнати такого! І це тяжко вдарило по леді Чатерлей, мабуть, по ній тяжче. Що вона втрачає! Я жила з Тедом лише три роки, але, даю слово, поки він був зі мною, я мала чоловіка, якого неможливо забути. Веселий, як сонце. Такий трапляється один на тисячу. Хто б міг подумати, що його вб'є? Донині не можу повірити, ніколи й не вірила, хоча обмивала його власними руками. Але він ніколи не вмирав для мене, ніколи. Я ніколи так не думала.
У Реґбі з'явився новий голос, зовсім новий для Коні; він торкав у ній якусь нову струну.
Однак спочатку, тиждень-другий, місіс Болтон поводилась у Реґбі дуже тихо, вона втратила свою впевнену, начальницьку манеру, нервувалася. З Кліфордом ставала сором'язливою, майже наляканою, мовчазною. Йому це сподобалося, до нього скоро повернулося самовдоволення, й він дозволяв їй робити все необхідне, навіть не помічаючи її. — Вона корисна нікчемність! — сказав він. Коні здивовано витріщилася на нього, але не заперечила. Такі різні враження у двох різних людей!
І невдовзі він почав триматися з нянькою гордовито, неначе лорд. Здається, вона цього й чекала, та він грав свою роль, не знаючи, що йому підігрують. Ми схильні виконувати те, чого від нас сподіваються! Шахтарі, поки вона їх перев'язувала чи доглядала за ними, нагадували дітей, розмовляли з нею, розповідали про свої болячки. Даючи їм свої призначення, вона завжди почувалася такою ґрандіозною, майже надлюдиною. А тепер Кліфорд примусив її почуватися маленькою, мало не служницею, і вона прийняла це без жодного слова, пристосовуючись до вищих класів.
Вона прийшла дуже тиха зі своїм видовженим красивим обличчям і потупленими очима, готова виконувати його вказівки. І сказала смирно:
— Зробити це, сер Кліфорд? Зробити це?
— Ні, поки що не треба, пізніше.
— Гаразд, сер Кліфорд.
— Зайдіть за півгодини.
— Гаразд, сер Кліфорд.
— І прошу, заберіть звідси ці старі папери.
— Гаразд, сер Кліфорд.
Вона тихо вийшла, а через півгодини знову тихо зайшла. Вона боялася, але не мала нічого проти. Вона вивчала вищі класи. Кліфорд не викликав у неї ні образи, ні антипатії, він просто становив частину феномена, феномена людей з вищих класів, раніше їй не відомих, але з яким тепер передбачалося познайомитися. Вона краще почувалася з леді Чатерлей, і врешті саме від господині дому найбільше залежало.
Увечері місіс Болтон вкладала Кліфорда в ліжко, сама спала через коридор від його кімнати, приходила до нього, коли він уночі викликав її дзвіночком. Вона так само прибирала його вранці і скоро навчилася обслуговувати його повністю, навіть голила його у своїй м'якій ненав'язливій жіночій манері. Вона була дуже вправною й досвідченою і скоро зрозуміла, як тримати його в своїй владі. Врешті, коли намилюєш йому підборіддя й ретельно витираєш щетину, він не так уже й відрізняється від шахтарів, її не турбувала його погорда і брак прямоти, вона засвоювала новий досвід.
Водночас Кліфорд у глибині душі так ніколи й не пробачив Коні за те, що вона передала чужій, найнятій жінці особистий догляд за ним. Він сказав собі, що це вбило істинну квітку їхньої близькості. Та Коні на це не зважала. Красива квітка їхньої близькості здавалася їй орхідеєю, паразитичним пагоном на дереві її життя, з якого розцвітала, як на неї, досить нікчемна квітка.
Тепер, коли в неї з'явилося більше власного часу, вона могла награвати на піаніно в своїй кімнаті нагорі й співати: «Кропиви не торкайсь… зв'язки любові так важко розірвать». Донедавна вона не могла збагнути, як важко розірвати ці зв'язки любові. Та слава Господу, вона послабила їх! Було так радісно залишатися самою, не говорити з ним весь час. Коли він зоставався сам, він стукав-стукав-стукав на друкарській машинці до нескінченності. Та коли він не «працював» і вона опинялася поряд, він говорив, весь час говорив; аналізував нескінченні дрібні нюанси людей і мотивів, результати, характери, особистості, аж поки їй набридло. Роками їй це подобалося, тоді набридло і раптом виявилося надмірним. Вона з вдячністю залишалася сама.
Здавалося, ніби тисячі й тисячі маленьких корінців і ниточок його й її свідомості зрослися докупи в заплутаний сувій і не могли більше вміститися, і рослина гинула. Тепер спокійно, непомітно вона почала розплутувати цей сувій його й своєї свідомості, м'яко, одна за одною розриваючи нитки, терпляче й нетерпляче прямуючи до ясності. Та зв'язки такої любові ослабити важче, ніж будь-які інші, хоча поява місіс Болтон стала у великій пригоді.
Та йому й тепер хотілося давніх інтимних вечорів за розмовами з Коні — за розмовами або читанням уголос. Але тепер вона могла влаштувати так, щоб місіс Болтон приходила о десятій годині і переривала їх. О десятій Коні могла підніматися нагору і залишатися сама. Кліфорд зоставався в добрих руках місіс Болтон.
Місіс Болтон їла разом з місіс Бетс у кімнаті економки, у них встановилися добрі стосунки. Здавалося, кімнати слуг присунулися на диво близько, майже до самих дверей Кліфордового кабінету, хоч раніше були так далеко. Адже місіс Бетс, бувало, сиділа в кімнаті місіс Болтон, до Коні долинали їхні стишені голоси, і тоді вона сприймала якусь сильну зовнішню вібрацію робочих людей, що майже затоплювала їхні вітальні, коли вони з Кліфордом залишалися самі. Так змінився Реґбі з одною тільки появою місіс Болтон.
І Коні почувалася звільненою, в іншому світі; відчувала, що по-іншому дихає. Та вона все ще боялася того, що багато її коренів, очевидно, смертних, сплуталося з корінням Кліфорда. Однак вона дихала вільніше, і в її житті мала початися нова фаза.
Місіс Болтон зупинила своє дбайливе око на Коні, вважаючи, що й на неї має поширюватися її жіноча та професійна опіка. Вона завжди переконувала її світлість прогулятися, проїхатися в Утвейт, побути на повітрі. Адже у Коні з'явилася звичка сидіти коло каміна, ніби читаючи, чи ліниво щось шити, чи взагалі без жодного заняття.
Одного вітряного дня невдовзі після від'їзду Гілди місіс Болтон сказала:
— Ну чому б вам не прогулятися до лісу й не подивитися на нарцисики коло хатини лісника? Важко побачити в березні щось гарніше. Можна поставити букетик у кімнаті, дикі нарцисики завжди виглядають так весело, правда?
Коні уважно слухала її, не звернула уваги навіть на нарцисики замість нарцисів. Дикі нарциси! Врешті не варто варитися у власному соку. Знову прийшла весна… «Вертаються пори року, та не вертається День чи солодкий дотик Вечора чи Ранку».
І лісник, його тонке біле тіло, немов самотня тичинка невидимої квітки! Вона забула його у своїй невимовній депресії. А тепер щось піднялося в ній «біліше від колон і порталів»… залишилося тільки пройти ці колони й портали.
Вона почувалася міцнішою, впевненіше ходила, до того ж у лісі вітер був не такий стомливий, як у парку, де просто сплющував її.
Вона хотіла забути, забути весь світ, усіх жахливих людей з мертвими тілами. «Ти маєш народитися знову! Я вірю у воскресіння тіла! Пшеничне зерно, яке впаде в землю й не помре, не зможе не прорости. Коли проросте крокус, я так само з'явлюся й побачу сонце!» Під березневим вітром безконечні фрази пропливали в її свідомості.
Тонкі, дивовижно яскраві сонячні промені стрибали по чистотілу на узліссі, жовті і сяйливі, вони виблискували під ліщиновими лозинами. А ліс був спокійний, спокійніший, хоча водночас поривчастий від сонячних променів. Розцвіли перші квіти, і весь ліс наче зблід від безконечної білизни крихітних анемонів, які вкрили розворушену землю. «Світ поблід від того подиху». Та цього разу це був подих Персефони, яка вийшла з пекла холодним ранком. Налітали холодні пориви вітру, і нагорі він лютував, заплутавшись у гіллі. І він також попався й намагався визволитися, цей вітер, схожий на Авесалома. Які холодні анемони похитують блідими оголеними плечима над криноліновими спідницями зелені. Та спідниці витримували. А коло стежки декілька перших побляклих кущиків первоцвіту розкривають свої жовті пуп'янки.
Угорі все гуділо й колихалося, а донизу доходили тільки холодні подихи. У лісі Коні відчула дивне збудження, її щоки палали, очі горіли голубим вогнем. Вона йшла повільно, часом зриваючи первоцвіт і перші фіалки, що пахли солодко й холодно, солодко й холодно. Так вона брела вперед, не вибираючи шляху.
Нарешті вона дійшла до просіки в дальньому кінці лісу й побачила камінний будинок з плямистою зеленою покрівлею; він здавався майже рожевим, наче свіжа ніжка під шапочкою гриба, а камінь немов потеплів від сонячної хвилі. Коло дверей іскрився жовтий жасмин, коло замкнутих дверей. Але жодного звуку, з комина не куриться, собака не гавкає.
Вона тихо зайшла за будинок, туди, де піднімався схил, маючи на те причину — побачити нарциси.
Там вони і росли — ці квіти на коротких ніжках, живі й яскраві, вони шаруділи, тріпотіли, тремтіли, не маючи куди сховати свої голівки, відвертаючись від вітру.
Вони в розпуці трясли своїми яскравими сонячними обновками. Та, можливо, їм це подобається, можливо, їм справді подобалася ця штовханина.
Констанс сіла, спершись на молоду сосну, яка гойдалася під нею, дивовижно жива, гнучка й могутня у своєму пориві вгору. Рівна жива споруда з верхівкою коло сонця! Вона спостерігала, як з сонячними припливами, що зігрівали їй руки й коліна, нарциси золотіють. Вона навіть уловила в'язкий, нечутний запах квітів. І тут, така нерухома й самотня, вона, здається, потрапила в течію своєї власної долі. Спочатку прив'язана шнурком, вона хилиталася, її кидало з боку в бік, як човен на мертвому якорі, тепер — вільна у плавбі за течією.
Сонячне світло змінилося прохолодою, нарциси опинилися в тіні й тихо дрімали. Так вони простоять цілий день і довгу холодну ніч. Такі міцні в своїй тендітності! Вона підвелася, трохи задубівши, зірвала декілька нарцисів і пішла вниз. Вона не любила зривати квіти, але хотілося взяти з собою жмутик, їй доводилося повертатися до Реґбі з його стінами, і тепер вона ненавиділа його, особливо його стіни. Стіни! Завжди стіни! Хоча на такому вітрі їх бракувало.
Коли вона прийшла додому, Кліфорд запитав:
— Ти куди ходила?
— Просто гуляла в лісі! Поглянь, що за милі крихітні нарциси! Подумати тільки — вони вийшли з землі!
— І так само з повітря й сонця, — сказав він.