При світлі стали очевидними справжні масштаби поразки. Ми були розгромлені. Більш того, десяток побратимів, що не прийшли з нами, валялися розкидані по апартаментах. Вони несли службу. Серед них було стільки ж, а може й більше радників та секретарів Синдика.
-- Хтось бачив Синдика? – запитав Капітан. – Він повинен тут бути.
Капітан, Сірник і Елмо почали пошуки. Я не мав часу спостерігати за ними. Я латав і зашивав як божевільний, залучивши до роботи всіх, хто був під рукою. Форвалака залишила глибокі рани, на які потрібно було вміло та докладно накладати шви.
Якимось чином, Гобліну і Мовчуну вдалося заспокоїти Одноокого настільки, що він став допомагати мені. Може вони щось зробили з ним. Він рухався наче уві сні, готовий будь-якої миті втратити свідомість. Коли випала нагода, я ще раз поглянув на Там-тама. Він все ще був живий і стискав в руках свій маленький барабан. Чорт! Така впертість заслуговувала нагороди. Але що робити? Мені просто бракувало знань.
-- Ей! – крикнув Сірник. – Капітан!
Я поглянув у його бік. Він стукав мечем по скрині.
Скриня була кам’яною. Саме таким віддавали перевагу багатії Берила. На око вона важила десь двісті кілограмів. Зовнішня сторона вкрита химерною різьбою. Більша частина оздоблення була знищена. Це робота пазурів? Елмо збив замок і підважив кришку. На мить я побачив чолов’ягу, який лежав на золоті та коштовностях, охопивши голову тремтячими руками. Елмо і Капітан хмуро переглянулися.
Тут зайшов Лейтенант і відвернув мою увагу. Він утримував вихід внизу, аж поки не почав хвилюватися, що нічого не відбувається. Форвалака в них так і не з’явилася.
-- Обшукайте вежу, -- наказав йому Капітан. – Може вона пішла вгору.
Над нами було ще два поверхи.
Коли я знову кинув погляд на скриню, вона була закрита. Я ніде не бачив нашого роботодавця. Сірник сидів на скрині та кинджалом чистив нігті. Я пильно поглянув на Капітана і Елмо. Вони поводилися якось дивно.
Чи могли вони закінчити роботу форвалаки? Ні. Капітан ніколи не зрадив би ідеали Загону. Чи зрадив би?
Я волів не питати.
Обшук вежі нічого не дав. Знайшли тільки кривавий слід, що вів на вершину вежі, де форвалака лежала, набираючись сил. Вона була сильно поранена, та все-таки їй вдалося втекти, спустившись зовнішньою стороною вежі.
Хтось запропонував вислідити її. На що Капітан відповів.
-- Ми валимо з Берила. Наш контракт втратив силу. Треба забиратися звідси, поки все місто не виступило проти нас.
Він відправив Сірника і Елмо наглядати за місцевим гарнізоном. Решта виносила поранених з Паперової Вежі.
Кілька хвилин я залишався наодинці. Мені не давала спокою велика кам’яна скриня. Спокуса зростала, але я стримував себе. Я волів не знати.
Красунчик повернувся, коли все заспокоїлося. Він повідомив, що легат на пристані висаджує війська.
Наші люди пакували свій скарб і вантажили його на вози. Дехто шептав про події в Паперовій Вежі, інші скиглили, що не хочуть їхати. Як тільки ти зупиняєшся десь – відразу обростаєш корінням. В тебе накопичуються речі. Знаходиш собі жінку. А потім трапляється неминуче і тобі доводиться все це залишати. В казармі панувала гнітюча атмосфера.
Коли прийшли воїни з Півночі, я був біля воріт і допоміг крутити кабестан, що піднімав грати. Мені було соромно. Без моєї згоди Синдика ніхто б не зрадив.
Легат зайняв Бастіон. Загін розпочав евакуацію. Була вже десь третя година після півночі й нас зустріли безлюдні вулиці.
Коли ми пройшли дві треті дороги до Східних Воріт, Капітан наказав зупинитися. Сержанти зібрали всіх здатних тримати зброю. Решта рушила далі за возами.
Капітан повів нас на північ по Авеню Старої Імперії, де імператори Берила увічнили себе і свої тріумфи. Деякі пам’ятники доволі чудернацькі й зображають такі дрібниці як улюблених коней, гладіаторів та коханців обох статей.
Мене охопило тривожне передчуття, навіть ще до того як ми підійшли до Воріт Покидьків. Неспокій переріс у підозру, а коли ми вийшли на плац, підозра перетворилася у гнітючу впевненість. Біля Воріт Покидьків немає нічого крім казарми на Роздоріжжі.
Капітан не проголошував ніяких промов. Коли ми підійшли до казарми, всі вже здогадалися, що нас чекає.
Міські Когорти славляться своїм недбальством. Ворота в казарму були відчинені, а єдиний чатовий міцно спав. Ми увійшли, не зустрівши опору. Капітан почав роздавати завдання.
В казармі залишалося від п’яти до шести тисяч чоловік. До певної міри офіцери відновили дисципліну, вмовивши їх повернути мечі й списи у зброярню. Як правило, капітани Берила довіряють своїм людям зброю тільки напередодні битви.
Три взводи увійшли прямо в казарму, вбиваючи всіх уві сні. Четвертий взвод перекрив вихід у дальньому кінці табору.
Тільки коли зійшло сонце, Капітан зупинив нас. Ми відступили й поспішили за обозом. Серед нас не було нікого, хто не мав би досить крові.
Звичайно, нас ніхто не переслідував. Ніхто не оточив табір, який ми розташували на Стовпі Болю. Задля цього все й робилося. Ну і щоб зігнати, накопичену за кілька років, злість.
Ми з Елмо стояли на краю півострова і спостерігали, як далеко в морі, вечірнє сонце грайливо виглядало з-за грозових хмар. Шторм танцював над нами і заливав табір холодними потоками, а тоді знову зникав в напрямку моря. Було красиво, хоча й не дуже барвисто.
Останнім часом, Елмо був не дуже балакучий.
-- Тебе щось гризе, Елмо?
Буря закрила сонце і море набрало кольору іржавого заліза. Я питав себе, чи холод дістався до Берила.
-- Сам здогадайся, Док.
-- Я здогадуюся.
Паперова Вежа. Казарми на Роздоріжжі. Наше ганебне відношення до контракту.
-- Гадаєш, як там на Півночі?
-- Думаєш чорнокнижник припливе?
-- Припливе, Елмо. Просто в нього зараз проблеми. Потрібно навчити всіх танцювати під свою дудку.
Кому було б легко приборкати це божевільне місто?
-- Гм, -- а тоді додав. – Поглянь.
Стадо китів велично пропливло повз скелі неподалік від мису. Я спробував прикинутися, що мені байдуже, але не зміг. Вони були прекрасні, кити, що танцювали в залізному морі.