-- Ти страшніший за смерть. Тобі потрібно відпочити.
-- Ти сам виглядаєш не краще, коротун.
Він знизив плечима.
-- Як там Добряк?
-- Ще не оклигав.
Чесно кажучи, надії, що той поправиться майже не було. Я вказав на місто.
-- Знаєш, що там відбувається?
Десь далеко пролунав самотній крик. Було в ньому щось, що відрізняло його від інших недавніх криків. Попередні були сповнені болю, люті та страху. В цьому відчувалося щось моторошне.
Там-там завагався. В цьому він схожий на свого брата – Одноокого. Їм здається, якщо ти чогось не знаєш, то це таємниця, яку варто зберегти. Маги, що з них взяти!
-- Ходять чутки, що коли заколотники грабували гору Некрополь, то зламали пломби на могилі форвалаків.
-- Що? Ці тварюки на волі?
-- Синдик вважає, що так. Капітан не сприймає це серйозно.
Я теж не сприйняв це серйозно, хоча Там-там видавався стурбованим.
-- Воїни, що прибули недавно, виглядали грізно.
-- Треба було завербувати їх до себе, -- відповів він зі смутком в голосі. Вони з Однооким вже давно в загоні та були свідками його занепаду.
-- Навіщо вони сюди прибули?
Він знизав плечима.
-- Йди поспи, Док. Немає сенсу виснажувати себе. Це нічого не дасть.
Там-там почимчикував геть, заглиблений у свої думки.
Я здивовано поглянув на нього. Він був уже внизу. Я повернувся назад до пожеж, до світла і до тривожної тиші. Мої очі самі закривалися, в голові помутніло. Там-там мав рацію. Мені потрібно виспатися.
В темряві знов пролунав цей дивний, безнадійний крик. Цього разу ближче.
-- Вставай, Док, -- голос Лейтенанта був різкий. – Капітан хоче бачити тебе в офіцерській їдальні.
Я застогнав. Я прокляв його. Я пригрозив йому тяжкими тілесними ушкодженнями. Він посміхнувся, стиснув нерв у моєму лікті та скинув мене на підлогу.
-- Я вже встав, -- буркнув я, намацуючи чоботи. – В чому справа?
Лейтенанта й слід простиг.
-- Добряк одужає, Док? – запитав Капітан.
-- Не думаю, хоча я бачив і більші чудеса.
Були присутні всі офіцери та сержанти.
-- Мабуть, ви хочете знати, що відбувається, -- продовжив Капітан. – Наш гість – посланець з-за моря. Він пропонує вступити в союз. Військові ресурси півночі в обмін на підтримку берилського флоту. Як на мене, розсудлива пропозиція. Та Синдик уперся рогом. Він досі не може пережити втрату Опала. Я запропонував йому бути більш гнучким. Якщо ці люди з Півночі – негідники, то союз з ними може виявитися найменшим злом. Краще бути союзником, ніж сплачувати данину. Питання в тому, що ми зробимо, якщо легат наполягатиме?
-- То ми повинні відмовитися, якщо він зажадає, щоб ми билися з цими воїнами з Півночі? – запитав Красунчик.
-- Можливо. Попремо на чарівника -- поляжемо ні за цапову душу.
Бах! Двері в їдальню з грюкотом відчинилися. В кімнату ввірвався смуглявий, низенький, худорлявий чоловік з великим, горбатим носом, схожим на дзьоб. Капітан схопився на рівні ноги і клацнув каблуками.
-- Синдик.
Новоприбулий стукнув двома кулаками по столу.
-- Ти наказав своїм людям відступити в Бастіон. Я не плачу вам, щоб ви ховалися, як побиті пси.
-- І не платите, щоб ми стали мучениками, -- відповів Капітан тоном, яким намагаються переконати дурня. – Ми особиста охорона, а не поліція. Підтримувати порядок – завдання Міських Когорт.
Синдик був змучений, збентежений, переляканий, на межі нервового зриву. Як всі ми.
-- Будьте розсудливі, -- порадив Капітан. – Ситуація в Берилі – безнадійна. На вулицях панує хаос. Будь-які спроби відновити порядок приречені на невдачу. Ліки стали хворобою.
Це мені сподобалося. З мене було досить Берила.
Синдик зіщулився.
-- Не забувай про форвалаків. А ще той стерв’ятник з Півночі чекає біля Острова.
Там-там прокинувся з напівсну.
-- Біля Острова, кажете?
-- Чекає, коли я почну благати його.