Я переступаю поріг. Вона стоїть посеред кімнати в білій атласній сукні, яка струменить її тілом, немов світло, та пурпуровій атласній кацабайці, оздобленій розкішним горностаєвим хутром; на присипаним пудрою, наче снігом, волоссі — маленька діамантова діадема; руки схрещені на грудях, брови насуплені.
— Вандо!
Я кваплюся їй назустріч, хочу обійняти, поцілувати. Вона відступає крок назад, міряє мене поглядом згори додолу.
— Рабе!
— Господине!
Я стаю навколішки і цілую поділ її сукні.
— Ось так воно ліпше...
— О, яка ти гарна!
— Подобаюся тобі? — Ванда підходить до дзеркала, з гордовитою втіхою розглядаючи своє відображення.
— Ти зводиш мене з розуму!
Вона зневажливо скривила нижню губку й глузливо глянула на мене з-під примружених повік.
— Подай мені батога! Я озирнувся по кімнаті.
— Ні! — скрикнула вона. — Стій на колінах!
Ванда підійшла до коминка, взяла з полички батога і, не зводячи з мене усміхненого погляду, шмагонула ним у повітрі, а тоді спроквола заходилася закочувати рукави своєї хутряної кацабайки.
— Дивовижна жінка! — вигукнув я.
— Мовчи, рабе! — обличчя її раптом спохмурніло, ба, навіть набуло зловісних рис.
Вона вперіщила мене батогом. А вже наступної миті ніжно обвила рукою за шию і співчутливо схилилася наді мною.
— Я завдала тобі болю? — запитала сполохано й зніяковіло водночас.
— Ні, — заперечив я. — А навіть якби й було боляче, то завданий тобою біль для мене насолода. Шмагай мене, якщо це приносить тобі задоволення!
— Але це не приносить мені жодного задоволення! Я знову поринув у стан дивного сп'яніння.
— Шмагай мене! — заблагав я. — Шмагай мене без жалю! Ванда хльоснула батогом і вдарила мене вдруге.
— Може, досить?
— Ні!
— Направду, не досить?
— Шмагай, прошу! Для мене це насолода!
— Так, насолода, бо добре знаєш, що це лише забава, що мені серце кривавиться, коли я завдаю тобі болю. Мене верне від цієї жорстокої гри. Якби я справді була жінкою, здатною катувати свого раба, ти би вжахнувся.
— Ні, Вандо! Я кохаю тебе більше, аніж себе, я відданий тобі навіки. Можеш чинити зі мною все, що заманеться, усе, на що здатна твоя найвибагливіша уява. Я не жартую!
— Северине!
— Топчи мене! — скрикнув я, падаючи ниць перед нею.
— Я ненавиджу комедії, — нетерпляче відрізала Ванда.
— То катуй мене навсправжки! Запала гнітюча тиша.
— Северине, застерігаю тебе востаннє! — знову озвалася Ванда.
— Якщо кохаєш мене, будь зі мною жорстокою, — попрохав я, звівши до неї очі.
— Якщо я тебе кохаю? — повторила за мною Ванда. — Гаразд, — вона відступила назад, оглядаючи мене з лиховісним усміхом. — Тож будь моїм рабом і відчуй сповна, що таке — потрапити до рук жінки! — і з тими словами вона вдарила мене ногою.
— А так тобі до смаку, рабе? Ванда замашисто хльоснула батогом.
— Встань!
Я хотів звестися на ноги.
— Не так! — звеліла вона. — На коліна!
Я послухався, і вона почала мене батожити.
Сильні удари раз у раз оперізували мою спину, руки, кожний розсікав мою плоть, і рани горіли пекельним вогнем, але біль збуджував мене, бо був завданий тією, яку я кохав понад усе на світі, заради якої готовий був щомиті віддати своє життя.
Ось Ванда опустила батога.
— Це починає мені подобатися, — мовила вона. — Сьогодні досить, але мене розбирає диявольська цікавість, наскільки тобі вистачить сили; садистське бажання побачити, як ти тремтиш і звиваєшся під батогом, почути нарешті твій стогін, скимління, благання змилосердитися, доки я шмагатиму тебе без жалю, аж втратиш свідомість. Ти розбудив у мені темний, небезпечний потяг. А тепер підводься!
Я схопив її руку, щоб припасти до неї устами.
— Яка зухвалість!