Невже вона більше мене не кохає?
* * *
Майже два тижні триває ця неволя. Подруга мешкає у Ванди, ми ні на мить не залишаємося удвох. Коло обох молодих жінок увивається рій залицяльників. А я, закоханий до нестями, знемо-жений тугою, граю якусь безглузду роль. Ванда ставиться до мене, мов до чужака.
Сьогодні під час прогулянки вона відстала від гурту. Я бачив, що зробила вона так зумисне, і невимовно зрадів. Але що вона мені сказала!
— Моя подруга ніяк не збагне, як я можу Вас кохати. Вона не вважає Вас ані красенем, ані надто привабливим, до того ж, з ранку до ночі зваблює мене розповідями про блискуче, безтурботне
життя в столиці, про те, який успіх я могла би там мати, знайти собі чудову партію, кинути собі до ніг шляхетних, вродливих залицяльників. Та навіщо мені це, якщо я кохаю Вас! На мить мені перехопило подих, а тоді я сказав:
— Бачить Бог, я не хочу стояти на шляху Вашому щастю, Вандо. Не зважайте більше на мене!
З цими словами я зняв капелюха й пропустив її наперед. Вона здивовано глянула на мене, однак не промовила жодного слова.
Та коли я на зворотній дорозі знову випадково опинився поруч із нею, вона крадькома потиснула мені руку. її погляд, що пронизав мене, мав стільки тепла, стільки обіцяння щастя, що я забув усі муки того дня, мої душевні рани вмить загоїлися.
Тепер я з новою силою усвідомив, як її кохаю.
* * *
— Моя подруга жалілася на тебе, — сказала Ванда сьогодні.
— Напевно відчуває, що я її зневажаю.
— Чому ж ти її зневажаєш, дурнику? — скрикнула Ванда, хапаючи мене обома руками за вуха.
— Бо вона лукавить. Я ж поважаю лише добропорядних жінок або таких, які щиро віддаються насолоді.
— Як я? — кокетливо запитала Ванда. — Та бач, хлопчику мій, жінка буває такою хіба у виняткових випадках. Вона не може дозволити собі насолоджуватися безтурботною чуттєвістю чи духовною свободою, як чоловіки. її кохання — це завжди переплетення чуттєвості й духовних потреб. Серце жінки прагне надовго прив'язати до себе чоловіка, хоча сама жіноча сутність мінлива, а це — здебільшого супроти її волі — породжує роздвоєність, брехню та зраду в її єстві та вчинках і псує характер.
— Звісно, так воно і є, — погодився я. — Трансцендентальний характер, який жінка прагне нав'язати коханню, провадить її до обману.
— Але й без нього нічого не обходиться у світі, — палко урвала мене Ванда. — Поглянь на цю жінку. У Лемберґу вона має чоловіка й коханця, а тут знайшла собі нового прихильника, і всіх вона обманює, однак користується високою повагою в суспільстві.
— Про мене, хай собі робить, що їй любо, лиш би тебе не вплутувала в свої ігрища! — вигукнув я. — Вона ж обходиться з тобою так, наче ти якась річ.
— А що в цьому злого? — жваво заперечила Ванда. — Кожній жінці властивий інстинкт, схильність використовувати свої
^принади. Віддаватися без кохання, без насолоди і водночас залишатися величаво холодною — має свої переваги.
— Що ти таке кажеш, Вандо!
— Чом би й ні, — незворушно вела далі Ванда. — І взагалі, запам'ятай, що я тобі зараз скажуГ Ніколи не почувайся в безпеці поруч з жінкою, котру кохаєш, бо жіноча природа таїть в собі більшу загрозу, ніж ти уявляєш. Жінки не є ані такими добрими, як їх зображують прихильники й оборонці, ані такими поганими, якими їх роблять вороги. Характерові жінки властива безхарактерність. Найдоброчесніша жінка здатна вмить опуститися на саме дно суспільної клоаки, а найупослідженіша — несподівано піднятися до величних добродійних вчинків і присоромити тих, хто її зневажав. Не існує жінки ані такої доброчесної, ані такої нечестивої, щоб не була спроможна будь-якої миті на диявольські чи божественні, найбрудніші чи найчистіші помисли, почуття та вчинки. Жінка, попри весь прогрес цивілізації, залишилася такою, якою її створила природа; вона зберегла первісні дикі риси і, залежно від інстинктів, які нею керують у конкретний момент, здатна на вірність чи зраду, великодушність чи жорстокість. За всіх часів лише поважна, ґрунтовна освіта формувала моральний характер людини. Тому чоловік, хай який би він був самозакоханий і підступний, завжди буде дотримуватися певних принципів, а жінка слухається лише своїх поривань. Ніколи цього ре забувай і не почувайся безпечно з жінкою, котру кохаєш!
* * *
Подруга поїхала. Нарешті вечір з Вандою на самоті. Здавалося, ніби усю любов, якої вона мене позбавила, Ванда приберегла для цього блаженного вечора — такою доброю, ніжною, невимовно ласкавою вона була.
Яка насолода — прикипіти поцілунком до її уст, поринути в обійми і потім, коли вона лежить знеможена, віддавшись мені всім тілом та душею, потонути в захмелілих від розкоші очах одне одного.
Я ще не можу повірити, усвідомити, що ця жінка належить мені, тільки мені.
— Лише в одному вона має рацію, — озвалася Ванда, не ворухнувшись, навіть не розплющивши очей, ніби уві сні.
— Хто? Вона мовчала.
— Твоя товаришка? Ванда кивнула.
— Так, вона має рацію, ти — не мужчина, ти — мрійник, чудовий коханець і був би, мабуть, відданим рабом, але своїм шлюбним чоловіком не можу тебе уявити.
Я злякався.
— Що з тобою? Ти тремтиш?
— Від самої лише думки, що можу тебе втратити, — відповів я.
— Хіба через це ти тепер менше щасливий? — здивувалася вона. — Хіба усвідомлення того, що до тебе я належала іншим чи що після тебе мною теж володітимуть інші, окрадає твою радість? Чи меншою стане твоя насолода, якщо інший чоловік утішатиметься щастям водночас з тобою?
— Вандо!
— Бачиш, — вела вона далі, — це було бц>виходом. Ти не хочеш мене втратити, а мені ти такий коханий і близький душею, що я мріяла би прожити з тобою усе життя, якби опріч тебе могла...
— Що за помисли? — закричав я. — Ти наганяєш на мене жах!
— Ти менше мене кохаєш?
— Навпаки!
Ванда оперлася на ліву руку.
— Я вважаю, щоб навіки утримати біля себе чоловіка, треба йому зраджувати... Яку порядну жінку обожнювали так, як гетеру?
— У невірності коханої жінки й справді таїться болісна зваба, найвища розкіш...
— Ти теж так гадаєш? — швидко запитала Ванда.