Мою душу переповнювали радісні сподівання, коли я піднявся до своєї злиденної комірчини для челяді й упав на тверде ліжко.
"Яким же безмірно комічним є, по суті, життя, — думав я. — Щойно на твоїх грудях спочивала найпрекрасніша жінка на світі, втілення самої Венери, а за мить у тебе з'являється нагода запізна-
тися з пеклом китайців, які, на відміну вщ нас, не кидають грішників у вогонь, а ганяють крижаною пустелею. Вочевидь, родоначальникам їхньої віри теж доводилося ночувати у студених покоях".
* * *
Посеред ночі я з криком зірвався зі сну. Мені наснилося крижане поле, яким я блудив, даремно шукаючи виходу. Зненацька, не знати й звідки, на санях, запряжених оленем, з'явився ескімос з обличчям служки, котрий відводив мене до холодної комірчини.
— Що Вас сюди занесло, мосьє? — крикнув він. — Тут північний полюс!
Наступної миті він уже зник, натомість я побачив Ванду, яка ковзала кригою на маленьких ковзанах; її^біла атласна спідниця тріпотіла й шелестіла на вітрі; горностаєва оздоба її кацабайки та шапочки — а ще більше її обличчя — іскрилися білизною білішою за сніг. Вона підлетіла до мене, схопила в обійми, заходилася цілувати, і раптом я відчув, як починаю стікати гарячою кров'ю.
— Що ти робиш? — нажахано запитав я.
Вона зареготала. Приглянувшись ближче, я побачив, що це ніяка не Ванда, а велетенська біла ведмедиця впивається пазурами у моє тіло.
Я закричав з розпуки, а коли прокинувся, вражено розглядаючись навколо, мені ще вчувався у вухах її диявольський сміх.
* * *
Рано-вранці я вже стояв під дверима Вандиних покоїв і, коли служка приніс сніданок, я забрав у нього з рук тацю і подав каву своїй прекрасній повелительці. Вона вже причепурилася і мала чарівний вигляд — свіжа й рожева. Ванда приязно мені усміхнулася і підкликала до себе, коли хотів було шанобливо піти собі геть.
— Ти також швиденько поснідай, Ґреґоре, — сказала вона. — Після снідання ми відразу підемо шукати помешкання. Я хочу щонайшвидше покинути готель, тут ми почуваємося надто скуто. Досить мені трохи довше погомоніти з тобою, як одразу скажуть: російська пані завела інтрижку зі своїм слугою — безсмертна, видно, порода Катерини II.
За півгодини ми вийшли з готелю — Ванда в сукняному вбранні та російській шапочці, а я — у краков'яцькому кунтуші. Ми привертали увагу. Я йшов десь за десять кроків позаду Ванди і щосили хмурив чоло, ледь стримуючи регіт. Майже на кожній вулиці на розкішних будинках рясніли таблички: "Сатеге аттоЬіІіаІе" — "Здається кімната". Ванда щоразу ганяла мене то вгору, то вниз сходами, і лише тоді, коли я доповідав їй, що помешкання начебто відповідає її вимогам, вона заходила сама. До обіду я втомився, наче мисливський пес після полювання.
Ми обходили будинок за будинком, але все надаремно — відповідне житло годі було знайти. Ванда вже потроху сердилася. Раптом вона сказала мені:
— Северине, серйозність, з якою ти граєш свою роль, непере-вершена, а те насильство, якому ми самі себе піддаємо, збуджує мене. Мені вже несила терпіти, ти такий коханий, я мушу тебе поцілувати! Зайдімо до якогось будинку!
— Але ж, вельможна пані... — хотів було заперечити я.
— Ґреґоре! — урвала вона мене, увійшла до першого-ліпшо-го під'їзду, піднялася на кілька сходинок у темній сходовій кліті, з гарячою ніжністю обвила мене руками й поцілувала.
— Ах, Северине, ти дуже хитрий, бо раб з тебе набагато небезпечніший, ніж я припускала. Я не маю сили опиратися тобі! Боюся знову в тебе закохатися!
— Хіба ти більше мене не кохаєш? — запитав я, похоловши від липкого страху.
Ванда повагом похитала головою, але знову припала до мене своїми припухлими, солодкими устами.
Ми повернулися до готелю. Ванда поспіхом ковтнула свій холодний передобідок і звеліла мені також поквапитися.
Мене, звісно, обслужили не так швидко, як її, тож не встиг я покласти до рота другий шматочок м'яса, як до кімнатки увійшов служка і з тим самим театральним жестом передав наказ: "Мадам чекає Вас негайно!"
Я квапно й болісно розквитався зі своєю трапезою і, втомлений та голодний, кинувся за Вандою, яка вже чекала мене надворі.
— Аж за таку жорстоку я Вас не мав, господине! — докірливо мовив я. — Не дати мені спокійно поїсти після такої скаженої біганини!
Ванда щиро засміялася.
— Я думала, ти вже встиг наїстися... Та якщо й ні, то не біда. Людина народжена страждати, а надто ти. Мученики теж не споживали жодних смаколиків.
Я рушив услід за нею, сердитий та злий від голоду.
— Я відмовилася від думки шукати помешкання у місті, — вела далі Ванда. — Важко знайти цілий поверх лише для себе, де можна було б усамітнитися і робити все, що забагнеться. Для таких дивних, фантастичних стосунків, як наші, мають бути відповідні умови. Я винайму віллу... Постривай лишень, ти будеш подивований. Дозволяю тобі наїстися досхочу і трохи погуляти вулицями Флоренції. Я ж повернуся додому аж увечері. Якщо мені знадобишся, я пошлю за тобою.
* * *
Я оглянув собор, Palazzo vecchio, Loggia di Lanzi, а потім ще довго стояв над Арно. Я милувався чудовою старовинною Флоренцією, її круглими банями та вежами на тлі блакитного безхмарного неба, величними мостами, попід розлогими віадуками яких котила свої бурхливі хвилі прекрасна жовта ріка; зеленими пагорбами, що обрамляли місто, порослими стрункими кипарисами, забудованими розкішними палацами та монастирями.
Це зовсім інший світ, ніж той, у якому ми живемо, — веселий, чуттєвий, усміхнений. Навіть у природі не відчувається й натяку на ту серйозність і тужливість, яка характерна нашим краям. Ген далеко, аж до білостінних вілл на околицях міста, розсіяних на світло-зелених горах, не знайдеться жодного закутка, не осяяного яскравими променями сонця. І люди не такі поважні, як ми; можливо, їх менше гризуть клопоти, бо на позір усі вони дуже щасливі.
Ще кажуть, ніби на Півдні навіть вмирати легше.
Тепер мені видається, що й краса може існувати без колючок, а чуттєвість — без муки.
Ванда знайшла надзвичайно гарну невеличку віллу на одному з найчарівніших пагорбів на лівому березі Арно, навпроти Cascine, прогулянкової набережної, і винайняла її на зиму. Ця вілла розташована в пишному саду з гарненькими алейками посеред густої зелені, з моріжками та квітучими рабатками, засадженими камеліями. Вибудувана в італійському стилі, чотирикутником, вона має лише два поверхи. Уздовж одного з фасадів тягнеться відкрита ґалерея, своєрідна лоджія з гіпсовими копіями античних скульптур; кам'яні східці ведуть просто до саду. З тієї ж галереї можна потрапити до лазнички з розкішним мармуровим басейном і далі виткими сходами до спальні господині.
Ванда займає увесь другий поверх.
Мені відведено кімнатку внизу, ледь не при самій землі. Вона дуже симпатична, там навіть є коминок.
Я обійшов увесь сад і на одному пологому горбику знайшов за зачиненою брамою невеличкий храм. У брамі була щілина, і, зазирнувши у неї, я побачив на білому постаменті богиню кохання. Мені приверзлося, наче вона усміхнулась:
— Ти вже прийшов? Я тебе чекала.
* * *
Вечір. Гарненька покоївка прийшла до мене з повелінням від господині — негайно з'явитися до неї. Я піднімаюся широкими мармуровими сходами, минаю передпокій, великий, з надмірною розкішшю умебльований салон і стукаю у двері спальні. Я стукаю дуже тихо, бо пересичена розкіш навколо наганяє на мене ляк. Мого стуку, мабуть, не почули, тож деякий час я стовбичу перед дверима. У мене таке відчуття, ніби я стою перед спальними покоями Катерини Великої, і вона ось-ось з'явиться на порозі в зеленому пеньюарі, отороченому хутром, з червоною орденською стрічкою на оголених грудях, з дрібними, припорошеними білою пудрою буклями на голові.
Я стукаю знову. Ванда нетерпляче розчиняє двері навстіж.
— Чому так пізно? — запитує вона.
— Я стояв перед дверима, ти не почула мого стуку, — відказую я сумирно.