— Господи, хіба ж ти не жінка з плоті та крові? Невже не маєш серця, як маю його я? — вирвалося з моїх судомно стиснутих грудей.
— Ти й сам знаєш, — кинула вона злостиво. — Я жінка з каменю, Венера в хутрі, твій ідеал! Уклякай і молися на мене!
— Вандо! — благав я. — Май милосердя!
Вона зареготала. Я припав обличчям до її подушок і більше не стримував ридань, виливаючи сльозами свою муку.
Якийсь час панувала тиша, потім Ванда поволі підвелася.
— Ти мені набридаєш, — почала вона.
— Вандо!
— Мене зморює сон, дай мені поспати!
— Лише милосердя прошу, — молив я. — Не відштовхуй мене! Ніхто, жоден чоловік не кохатиме тебе так, як я.
— Дай мені спати! — вона знову обернулася до мене спиною. Я підхопився на ноги, вихопив з піхв кинджала, що лежав біля
неї в ліжку, і приставив до грудей.
— Я уб'ю себе ось тут, у тебе на очах! — глухо пробурмотів я.
— Роби, що хочеш, — цілком байдуже відповіла Ванда, — тільки дай мені поспати, — вона голосно позіхнула. — Мене змагає сон...
На якусь мить я немов закам'янів, а тоді зареготав і знову почав ридати. Зрештою я заткнув кинджала за свій пасок і впав перед нею на коліна.
— Вандо, послухай же мене... Лише хвильку...
— Хочу спати, хіба не чуєш? — гнівно-закричала вона, зірвалася з ложа й відштовхнула мене ногою. — Чи може, ти забув, що я твоя господиня?
Коли ж я не зрушив з місця, вона схопила батога і вперіщила мене. Я підвівся, вона знову ударила мене, цього разу в обличчя.
— Хлопе! Рабе!
Потрясаючи до неба стиснутими кулаками, я з несподіваною рішучістю полишив її спальню. Вона відкинула від себе батога й зайшлася голосним реготом. Можу собі уявити, яким комічним було моє театральне поводження.
* * *
Я наважився вирватись з тенет безсердечної жінки, яка так жорстоко поводилася зі мною, а тепер ще й у відплату за моє рабське обожнювання, за все, що я стерпів від неї, готова була мене так безчесно зрадити. Я спаковую свої нечисленні манатки в хустину і пишу їй записку:
"Шановна пані!
Я кохав Вас, мов шаленець, я віддався Вам, як ще жодний чоловік ніколи не віддавався жінці, Ви ж поглумилися з моїх найсвяті-ших почуттів, легковажно й нахабно забавляючись мною. Доки Ви були безсердечною та жорстокою, я ще міг Вас кохати, та тепер Ви схильні до ницості. Я більше Вам не раб, який дозволяє топтати себе й шмагати батогом. Ви самі звільнили мене з рабства. Я покидаю жінку, яку можу лише ненавидіти й зневажати.
Северин Куземський"
Ці кілька рядків я передаю мулатці й щодуху кваплюся геть. Захекавшись, прибігаю на двірець і враз відчуваю, як гостро мені шпигнуло в серце; зупиняюся... і вибухаю плачем... О, яка ганьба! Я хочу втекти і не можу! Я .повертаюся... Куди? До неї?.. До тієї, яку зневажаю і боготворю водночас?..
Знову беру себе в руки. Я не можу повернутися. Не можна повертатися!
Як я покину Флоренцію? Мені спадає на думку, що я не маю чим заплатити, не маю навіть ломаного гроша... Отже, пішки... Ліпше чесно просити милостиню, аніж їсти хліб насущний з рук куртизанки.
Та я й не можу податися геть.
Я дав їй слово, слово честі. Треба повернутися. Можливо, вона відпустить мене.
Зробивши кілька кроків, я знову зупиняюся.
Я дав їй слово честі, заприсягнувся бути її рабом, доки вона цього бажатиме, доки сама добровільно не подарує мені свободи. Але ж я можу накласти на себе руки!
Я йду набережною Саэсте понад Арно, у сам низ, де жовті хвилі ріки з монотонним плюскотом омивають кілька самотніх верб. Там я сідаю і підбиваю підсумок свого буття, згадую усе пережите і приходжу до висновку, що життя моє було цілком нікчемним: поодинокі втіхи посеред безміру байдужості та порожнечі, щедро присмачені болем, стражданнями, страхами, розчаруваннями, втраченими сподіваннями, роздратуваннями, клопотами та смутком.
Я згадав свою матір, яку дуже любив і яка згасала від жахливої хвороби в мене на очах; брата, який, сповнений сподівань втіхи та щастя, помер у розквіті літ, не встигнувши навіть пригубити з келиха життя; згадав свою покійну годувальницю, товаришів моїх дитячих забав, друзів, з якими разом вчився і прагнув досягнути чогось у житті; згадав усіх, кого накрила холодна, мертва, байдужа земля. Згадав свого голуба, який не раз туркотів і залицявся до мене, а не до своєї подруги-голубки. Усе з праху постало і прахом обернулося...
Я голосно засміявся і зісковзнув у воду, та тієї ж миті хапаюся за вербову гілку над жовтими хвилями і бачу перед собою жінку, яка зруйнувала моє життя: вона витає понад плесом ріки, немов зіткана з сонячного сяйва, аж прозора, з вогненним ореолом волосся над головою — повертає до мене обличчя і усміхається.
І ось я знову тут, змоклий до нитки, палаю від сорому та гарячки. Чорношкіра служниця передала мого листа — я приречений, я загину від рук безсердечної, зневаженої жінки.
Що ж, нехай уб'є мене, я не можу сам позбавити себе життя, але й жити більше не хочу.
Тиняючись навколо будинку, я бачу її на галереї: вона стоїть, схилившись на поруччя; обличчя осяяне сонцем, зелено мерехтять очі.
— Ти ще живий? — запитує Ванда, навіть не ворухнувшись. Я німую, понуривши голову.
— Поверни мені кинджала, — веде вона далі. — Навіщо він тобі... Ти навіть не маєш мужності накласти на себе руки...
— Я його більше не маю, — відповідаю я, тремтячи усім тілом; мене лихоманить.
Вона ковзає по мені пихатим, глумливим поглядом.
— Невже втопив його в Арно? — Ванда пересмикує плечима. — То й нехай... І чому ж ти не втік?
Я щось пробурмотів, однак моїх слів не змогла розібрати ні вона, ані я сам.
— О, ти ж не маєш грошей! — вигукнула вона. — Ось, візьми! — з невимовно зневажливим жестом вона жбурнула мені свого гаманця.