— Я так хочу!
— Вандо!
— Ходи, дай-но я тебе зв'яжу... — вела вона далі, весело застрибавши кімнатою. — Я хочу бачити тебе по-справжньому закоханим, розумієш? Ось мотузки... Ось тільки чи зумію я іще...
Ванда заходилася в'язати мені ноги, потім міцно скрутила за спиною зап'ястя, а тоді й руки, немов якомусь злочинцеві.
— Ось так, — тішилася вона. — Ще можеш поворухнутися?
— Ні.
— Чудово!
Потім вона зробила з товстої мотузки зашморг і накинула його мені через голову, пропустила попід мотуззям на спині до стегон, стягнула вузлом і отак прив'язала мене до колони.
Тієї миті мене охопив незбагненний жах.
— Мені здається, наче мене мають стратити, — мовив я ледь чутно.
— Сьогодні ти й скуштуєш батога сповна! — крикнула Ванда.
— Але одягни хутряну кацабайку, будь ласка, — попросив я.
— Це я радо зроблю тобі на догоду, — погодилася Ванда, принесла кацабайку, усміхаючись, одягнула її, а тоді стала переді мною зі схрещеними на грудях руками, дивлячись на мене з-під примружених повік. — Знаєш історію про бика Діонісія? — запитала вона.
— Щось ледь пригадую... А що таке з тим биком?
— Один придворний винайшов для правителя Сіракуз нове катівське знаряддя — залізного бика, у якого садили засудженого на смерть, самого ж бика обкладали велетенським багаттям. Розпачливий крик засудженого у розжареному череві нагадував рик бика. Діонісій милостиво усміхнувся винахідникові і, щоб негайно випробувати знаряддя, звелів замкнути в череві залізного бика самого майстра. Дуже повчальна історія...
Це ти привив мені егоїзм, пихатість та жорстокість і ти станеш їхньою першою жертвою. Я направду одержую втіху від усвідомлення своєї влади над людиною, яка думає і почуває так само, як я; над чоловіком, який духовно та фізично перевершує мене, а понадто над чоловіком, який мене кохає.
Чи ще мене кохаєш?
— До нестями! — скрикнув я.
— То ліпше! То більше насолоди зазнаєш від того, що я тобі наготувала.
— Що ти надумала? — запитав я. — Я тебе не розумію. У твоїх очах сьогодні, справді, виблискує жорстокість, а ти сама надзвичайно вродлива, справжня Венера в хутрі.
Нічого не кажучи, Ванда заклала мені руки на потилицю і поцілувала. Мене вмить знову охопив фанатичний шал.
— То де батіг? — нетерпляче запитав я. Ванда засміялася і відійшла на два кроки.
— То ти неодмінно хочеш скуштувати батога! — вигукнула вона, пихато тріпнувши головою.
— Так!
Раптом Вандине обличчя невпізнанно змінилося, наче спотворилося люттю — тієї миті вона навіть видалася мені огидною.
— То відшмагайте його! — голосно крикнула вона.
Несподівано з-поза заслони її ложа-шатра виткнув свою чорняву кучеряву голову красень-грек. Спершу я закляк, онімів. Ситуація видавалася комічною у своїй жахливості. Я би й сам розреготався, якби вона не була водночас розпачливо сумною та принизливою для мене.
Реальність перевершила мої фантазії. Мені похолола спина, коли я побачив свого суперника у високих чоботях для верхової їзди, вузьких білих рейтузах, ошатному оксамитовому камзолі — я не міг відірвати погляду від його атлетичної статури.
— Ви й справді жорстока, — мовив він, обертаючись до Ванди.
— Та ні, лиш жадібна до насолоди... — відповіла вона з моторошним гумором. — Лише насолода сповнює сенсом буття. Тому, хто уміє насолоджуватися, важко розлучатися з життям, а хто страждає та поневіряється, вітає смерть, наче ліпшого друга. Хто прагне насолоди, мусить життя сприймати весело — в античному дусі — і не боятися зазнавати утіх коштом інших, не мати милосердя до інших; сміливо запрягати їх до своєї брички, до свого плуга, наче тяглових тварин; чуттєвих, ось як він, людей, що прагнуть насолоди, обертати на своїх рабів, використовувати їх на свою користь, собі на радість без каяття і не запитувати, чи це
їм на благо, а чи на загибель. Він мусить завжди пам'ятати: якби вони повелівали мною, так як я повеліваю ними, вони б учинили так само, а я мусила би своїм потом і кров'ю, своєю душею платити за їхні утіхи. Таким був світ давніх: насолода і жорстокість, свобода і рабство завжди йшли поряд. Люди, що прагнуть жити, наче боги Олімпу, повинні мати рабів, щоб кидати їх до ставків з хижою рибою; повинні мати ґладіаторів, щоб посилати їх у бій під час своєї пишної учти, і не зважати, якщо їх трохи забризкає кров'ю.
її слова повернули мене до тями.
— Розв'яжи мене! — гнівно закричав я.
— Хіба Ви не мій раб, не моя власність? — лукаво запитала Ванда. — Може, показати Вам угоду?
— Розв'яжи мене, інакше... — голосно пригрозив я, щосили шарпнувшись.
— Він може звільнитися? — запитала Ванда. — Бо ж погрожував убити мене...
— Не турбуйтеся, — заспокоїв її грек, перевіривши мої пута.
— Я покличу на допомогу! — не здавався я.
— Ніхто Вас не почує, — сказала Ванда. — І ніхто не завадить мені знову глумитися над Вашими найсвятішими почуттями і безкарно забавлятися Вами... — вела вона далі з сатанинською зверхністю, цитуючи мого ж листа. — Якою я Вам видаюся, лише жорстокою та безсердечною, чи може, стаю вже ницою? То якою? Ще кохаєте мене, чи вже ненавидите й зневажаєте? Ось Вам батіг! — вона простягнула батога грекові, той стрімко підійшов до мене.
— Не смійте! — крикнув я, тремтячи від обурення. — Від Вас я не потерплю...
— Це Вам лише так здається, бо я зодягнений в хутро, — відказав грек з легковажною усмішкою на устах і взяв з ложа свого соболиного короткого камзола.
— Ви неперевершений! — вигукнула Ванда, поцілувала його й допомогла одягнути хутро.
— Його й справді можна відшмагати? — запитав грек.
— Робіть з ним усе, що заманеться, — відповіла Ванда.