Після смерті дружини Оліверу почало здаватися, нібито він проживає чиєсь чуже, геть позбавлене сенсу, пустопорожнє життя. Він втратив апетит, ні з ким не спілкувався, ночами лежав на ліжку та безгучно плакав, розпачливо ховаючи обличчя в нічну сорочку, яка була на Турід перед тим, як він відвіз її до клініки, а вдень вибирався до центру Мюнхена й довго тинявся магазинами, до яких вони з Турід полюбляли заходити. І час від часу йому ввижалося, ніби він бачить її поміж стелажів у жіночому відділі, ніби Турід просто відійшла, щоб вибрати білизну чи поміряти нові джинси, але майже відразу потому Олівер розумів, що це міраж, його дружина померла, її більше немає, і це усвідомлення впорскувало в його тіло нову порцію виснажливо гострого відчаю, такого щемкого, що Олівер заходився слізьми, наче дитина, й кидався геть із магазину, дорогою сахаючись від манекенів, неначе то були розвішані вздовж стін мертвяки.
Упродовж місяця після смерті Турід Олівер часто замислювався над самогубством. Бувало, змучившись від безсоння, чоловік сідав у ліжку й розгублено роззирався навсібіч, вишукуючи хоча б якусь річ, заради якої вартувало б жити. Звісно, нічого не знаходив, але так і не вибрав смерть. Олівер не вірив у загробне життя, тож, хай якими дошкульними були спогади про Турід, згадувати безмежну, незвідану для сторонніх глибину їхніх стосунків, згадувати, як простір довкола, щойно вони опинялися на самоті, пронизували невидимі ні для кого, крім них самих, м’які промені, було значно краще, ніж сподіватися на примарну зустріч в іншому світі.
Якось на початку травня 2011-го, коли Олівер уже майже змирився з тим, що решта життя перетвориться на низку нескінченних, наповнених зневірою днів, Клаус Волкенхорст покликав його на вечерю. Вони зустрілися в ресторані «Dallmayr» неподалік Марієнплац і Нової ратуші й увесь вечір розмовляли про щось дріб’язкове, зовсім неважливе, старанно оминаючи згадувати роботу й нещодавні смерті. На прощання Клаус обійняв Олівера. І хоч обійми не вирізнялися теплотою — Клаус обіймав його, мов камінь, — прийшовши додому, Олівер раптом збагнув, що, крім Клауса Волкенхорста та довбаної роботи, в нього нічого немає, нікого не залишилося, і… він дозволив Клаусу повести його за собою.
У серпні Олівер Морґенштерн повернувся до ландтагу. Волкенхорст умить завалив його роботою: більше зустрічей, більше урочистих прийомів, більше відповідальності, і все ж кожен наступний день здавався дедалі менш яскравим і все більш порожнім та безглуздим. Олівер люто ненавидів те, що робив, але нічого не міг вдіяти. Іноді він просто не знав, як здихатися Клауса (радник був немовби старим псом, який дістався у спадок від родичів: Олівер його ледве терпів, але спекатися не міг). І потім цей успіх на виборах 2013-го… Вони обоє виявилися до нього неготовими — 63 % голосів виборців! — і зрештою Олівер вирішив, що не може просто взяти та покинути все. Його батько, напевно, перевернувся б у могилі.
Тож Олівер не пам’ятав, щоби Гельмут коли-небудь казав про «необхідність учитися ходити, допоки полетіти», проте не раз упродовж років, що минули після батькової смерті, подумки повторював його слова про те, що в житті кожного існує лінія, перетнувши яку, ми вже не можемо змінитися.
24 хвилини після зльоту
Відклавши записник, Клаус Волкенхорст відхилився на спинку крісла та втупився у мутно-білу стелю салону. Тихо бемкнувши, відімкнувся знак «Пристебнути ремені». Клаус, не розстібаючи, послабив ремінь. Він думав про Олівера. Про кислий вираз, який останнім часом не сходив із його лиця, про погаслий погляд, який не далі як учора з перемовників, які диктують умови, заледве не перетворив їх на жалюгідних прохачів, а ще про реакцію на ролик із YouTube. Клаус не вперше втрачав контроль над політиками, з якими працював, але ніколи тим не переймався, бо завжди мав нитки, за які міг смикнути, аби владнати ситуацію. Шість років тому, коли він почав працювати з Гельмутовим сином, Олівер був податливим, як розм’яклий на сонці шоколад, але віднедавна Клаусові дедалі частіше доводилося жорстко наполягати, навіть сваритися, щоби схилити Олівера до того чи того рішення, і не через те, що він утратив важелі, на які можна було би натиснути, а через те, що ці важелі більше не діяли. Олівер став упертим і непередбачуваним, і це дивувало Клауса. Особливо після того, що сталося два місяці тому. Невже Олівер не розуміє, як міцно відтепер прив’язаний до нього? Не усвідомлює, що приречений працювати з ним так довго, як йому, Клаусові, заманеться, і робити все, що він накаже? Невже Олівер ніколи не замислювався, що в разі оприлюднення всього, що Клаусові відомо, його ганьба впродовж місяців смакуватиме журналістам краще за їжу?
Радникові міркування перервало пронизливе собаче виття. Клаус підскочив на кріслі, брови вигнулися над холодними очима двома дугами. Він перевів погляд на пасажира на 1J, який почав заливатися віскі, щойно лайнер відірвався від землі, — той із роззявленим ротом витріщався на нього.
— Was ist das? — почулося з-за спини.
То був Олівер. Клаус не озирався, проте здогадався, що його підопічний сів. Це ж треба, щоб саме в цьому літаку…
— Я не знаю, — проскрипів радник. Він усе ще не наважувався поглянути на Олівера.
— Звідки це? — Олівер Морґенштерн крутив головою. — Цей якийсь запис?
Виття посилилося. Кілька пасажирів натиснули кнопку виклику стюардеси. З бортової кухні, що відмежовувала салон першого класу від кабіни пілотів, долинуло тихе бемкання. За мить шторки смикнулися, з-за них вийшла стюардеса. Найближчим до неї кріслом, над яким горів індикатор виклику, виявилося місце 1J. Дівчина всміхнулася до Парамонова.
— Так, пане, я вас слухаю.
— Вас нічого не напружує? — Парамонов розмовляв англійською, проте сп’яну язик заплітався, і коли спотворені російським акцентом слова долетіли до Клауса, той скривився.
Олівер Морґенштерн голосно чхнув, і це додало ситуації комічної сюрреалістичності.
— Перепрошую? — дівчина тягнула час.
Росіянин, наче бездарний актор, різко підвищив голос:
— Собаче, бляха, виття! Ви його не чуєте?
— Ні, я… тобто так. Я чую його.
Проходом між кріслами наблизився м’язистий юнак у чорних спортивках-галіфе та синій футболці із зображенням закутого в білі лати штурмовика із «Зоряних воєн». Лоуренс Ґрейс. Ресивер сперся на пластикову стійку, що відгороджувала місце 1J, краєчки його губ химерно подриґували. Якщо то була посмішка, то, певно, найгірша на світі.
Олівер став над своїм місцем і вп’явся поглядом в американця.
— What are you laughing at? — запитав він англійською.
Через закладений ніс запитання прозвучало гугняво, і Лоуренсова посмішка поширшала. «Бо я лечу на собачі бої, і цілком імовірно, це один із собак, за яким спостерігатиму».
— Та просто кумедно.
Олівер збілів.
— Кумедно що?
Лоуренсові так і кортіло розбовкати про бої в Пекіні, збити пиху із пришелепкуватого напівкровки, проте хлопець добре пам’ятав історію Майкла Віка, тож, попри те, що пасажир був не американцем, притримав язик за зубами.
Завивання між тим не стихало. Звівши брови, Парамонов чекав на продовження.
— Напевно, це чийсь собака у відділі багажу. — Стюардеса не ховала погляд, на її губах усе ще трималася усмішка, хоча голос звучав дещо збентежено.
Парамонов розтулив рота, щоб відповісти, та його випередили німці. Олівер і Клаус заговорили водночас, і їхні запитання злилися в одне.
— З ним щось сталося?
— Ви впевнені, що з ним усе гаразд?
Дівчина кивнула:
— Я повідомлю командира екіпажу.
І зникла за шторками.
Вона повернулася за півхвилини.
— Просто під нами передній вантажний відсік, — стюардеса пояснювала різко, наче захищаючись. — Один із пасажирів подорожує з великим собакою, за правилами таких тварин можна перевозити лише в багажі. Відсік під тиском, температура всередині кімнатна. Я також запевняю вас, що перед вильотом тварину напоїли та нагодували, перед посадкою дали побігати, крім того, клітка достатньо велика, щоб вона могла вільно встати та розвернутися, тобто…
— Тобто ми слухатимемо це, — посміхаючись, Лоуренс Ґрейс махнув рукою в той бік, звідки долинало протяжне скигління, — аж доки не прилетимо до Пекіна?
Дівчина замовкла. До такого її не готували, вона не знала, що відповісти.
— Припини, — осадив Лоуренса Парамонов. — Що ти пропонуєш? Розвернути літак до Дубая? Через собаку?
— Ніхто не пропонує повертатися, — встряв Волкенхорст, — ми просто хочемо переконатися, що із собакою все гаразд.
— Запевняю вас… — почала стюардеса, та Лоуренс знову її обірвав.
— Ну, звісно, все гаразд. Просто закортіло поспівати.