У ніч на суботу, 19 липня, Єгор не склепив очей. Він сам не розумів, чому спогади про Зою виявилися такими болісними. Вони до ранку перекочувалися через нього, наче хвилі через плавця, що ліг на спину, і лише потому, як сонце розтопило світанкову сірість, тіні, що всю ніч розпачливо шепотілися в голові, відступили. Упродовж наступних днів чоловік майже не згадував Зою і зрештою переконав себе, що реакція на смерть коханки була нічим не зумовленою випадковістю. Втім, він помилявся.
Химерні сновидіння, на яких, немов бур’ян на родючому ґрунті, проросла аерофобія, настигли його за місяць після катастрофи рейсу MH 17. Спершу Парамонову наснилося, як він проводжає Зою та її чоловіка на літак до Куала-Лумпура. Щоночі впродовж тижня пілот бачив цей сон майже без змін: він стоїть посеред зали відльотів аеропорту Схіпгол і звіддалік спостерігає, як Зоя та Бруно поволі просуваються в черзі на реєстрацію. Уві сні Парамонов не знав про катастрофу, а тому не відчував страху. Тільки після пробудження довго тупився в стелю та намагався зрозуміти, якого біса, щойно він заплющує очі, із підсвідомості вилазить одна й та сама картинка.
А наприкінці серпня дещо змінилося. Парамонов засинав та опинявся у Схіпголі. Як і раніше, бачив перед собою Зою, що тримала під руку високого голландця, а потім зненацька починав розуміти — тобто розуміти вві сні, — що подружжя сідає на літак, у який через три години влучить випущена із зенітного комплексу «Бук» ракета. Сон був дико реалістичним, але попри це росіянин лише дивився, як Зоя та Бруно отримують посадкові талони та прямують на посадку, й нічого не робив, аби їх зупинити.
Тієї ночі Парамонов уперше прокинувся із відчуттям, неначе в нього палає шкіра, і до ранку не заснув.
Трохи більше ніж тиждень події вві сні розгорталися без змін, аж доки якоїсь ночі на початку вересня чоловік підступив до Зої та, жодним словом не згадуючи про катастрофу, спробував відмовити від польоту. Парамонов-уві-сні інтуїтивно осягав, що розповідь про катастрофу, яка ще не відбулася, спричинить зливу запитань, на які він не має відповіді, а відтак, по суті почуваючись німим, не втративши мови, вигадував усілякі нісенітниці — благав, упрошував, коли це не діяло, зривався на крик. Зоя сердилася, іноді поблажливо всміхалася, проте зрештою незмінно прямувала до ґейта.
І то був лише початок. У ніч із неділі на понеділок, 13 жовтня 2014-го, Парамонов перенісся до вже звичної зали відльотів аеропорту Схіпгол, підійшов до Зої та її чоловіка й узявся переконувати їх не сідати на малайзійський літак. І тоді Зоя, засміявшись, сказала, що не полетить, якщо він вирушить до Малайзії замість неї. Парамонов-уві-сні закляк від жаху. Він силкувався заперечити, подати який-небудь знак, що не погоджується, проте нервові волокна немовби від’єдналися від тіла. Пілот спостерігав за собою нібито з боку, споглядав, як мляво ворушаться губи, як із язика зісковзує приглушене «гаразд», після чого вони із Зоєю міняються місцями: тепер уже Зоя проводжає його на борт, який розірве на шматки над Україною, а він стоїть поруч із Бруно Рідевальдом і безпорадно кліпає.
Цього разу Парамонов прокинувся не просто обливаючись холодним потом, а з таким хрипом, ніби в грудях кришилися ребра. Нестерпно дзвеніло в голові. Удень чоловік совався, немов учаділий, а вночі сон повторився і… просунувся трохи далі. Початок був, як завжди: Парамонов (уже проти волі) підійшов до Зої, попросив не летіти, а тоді став на її місце в черзі. Зоїн чоловік (дивно… Єгор ніколи не бачив Бруно Рідевальда, проте свідомість малювала високого голландця зі зморшкуватим засмаглим обличчям, котре нагадувало начищений до блиску старий черевик) усміхався і щось говорив. Парамонов, хвилюючись, перебивав, твердив, що їм не можна летіти, що вони загинуть, якщо сядуть на літак, однак його фрази неначе текли повз, зачіпаючи голландця тільки тоді, коли йшлося не про «Боїнг». Зрештою Єгор і Бруно зареєструвалися та пішли на посадку, і лише потому пілот, хрипко сапаючи, прокинувся.
Кожної наступної ночі сон наче поглиблювався. Через три ночі Єгор і Бруно пройшли перевірку безпеки. Ще через ніч потрапили до термінала. За тиждень проминули дьюті-фрі магазини… вступили до зали очікування… стали в чергу перед ґейтом…
Тієї зими щоразу, коли лягав спати, Парамонов почувався мурахою, що, попри відчайдушний спротив, сповзає в піщану пастку мурашиного лева. Інертне розгортання сну тривало, і на початку лютого Єгор із голландцем дісталися літака, після чого надокучливе, але загалом стерпне сновидіння обернулося лютим кошмаром. Тепер, поринаючи в забуття, Парамонов долав увесь шлях від стійок реєстрації до «Боїнга», спостерігав за підготовкою до зльоту, рулінням, розгоном, набором висоти й до кінця сну залишався в літаку. Три години, хвилина за хвилиною, він проживав кожну деталь польоту. Чоловік заледве не божеволів, розуміючи, що кожна мить наближає його до загибелі. Не осягаючи ілюзорності марення, Парамонов-уві-сні влаштовував бійки з пасажирами, імітував серцевий напад, рвався до кабіни пілотів, а в одному зі снів навіть удавав терориста-смертника з дистанційно керованим вибуховим пристроєм. Що завгодно, аби посадити клятий літак!
За мить до катастрофи лещата жахіття розтискалися, і Єгор, хапаючи повітря, неначе пірнальник, який на останньому подиху спливає з глибини, прокидався. Простирадло під ним було сірим від холодного поту, а він сам немов щойно витягнутим із калюжі.
Єгор влив до рота чергову порцію віскі й покрутив у руці склянку. Він міркував про те, що добре пам’ятає, як розвивався кошмар, але чомусь не віднайде у спогадах ту мить, коли вперше відчув нервозність у салоні авіалайнера. У липні 2015-го він літав на відпочинок до Туреччини й у повітрі над Чорним морем спробував уявити, що відбувалося в салоні рейсу MH 17 під час катастрофи. Після детонації ракети лайнер прошили тисячі дрібних осколків. Чи загинула Зоя від влучання одного з них? Якщо ні, то чи встигла що-небудь подумати до того, як знепритомніла від розгерметизації? І якщо таки встигла, то якою була її остання думка?.. Мабуть, тоді все й почалося. Парамонов зійшов із трапа в аеропорту Анталії, не підозрюючи, що страх — безжальний, первісний страх — холодною змією згорнувся у шлунку.
Невдовзі, заходячи до літака як пасажир, пілот уже ні про що інше не міг думати. А як їй було? Що вона відчувала? Як довго була живою після влучання? А раптом Зоя опритомніла, коли авіалайнер знизився (хоча вживати слово «знизився» стосовно останніх хвилин малайзійського «Боїнга» здавалося блюзнірством) до висоти, де можна було дихати? Що в такому разі вона думала — якщо, певна річ, зберігала здатність мислити, — протягом хвилини, доки пошматований сталевими картечинами двохсоттонний літак мчав до землі? Вечорами, залишаючись сам на сам зі своїми демонами у трикімнатній квартирі неподалік метро «Кожу´ховская», Парамонов намагався впорядкувати те, що творилося в його голові, й зрештою зрозумів, що основною причиною неспроможності сісти в пасажирське крісло тверезим стала безглуздість катастрофи, в якій загинула Зоя. Щоб вивалити сучасний літак із небес, потрібна відмова водночас кількох надважливих систем. Або груба помилка пілотів. Або жахливі погодні умови. Навіть якщо ці три фактори поєднуються, здебільшого лайнер усе ще можна врятувати. Тож Парамонов здогадувався, що найдужче дошкуляють не нічні кошмари. Найдужче дошкуляло усвідомлення, що 14 липня над Донбасом стояла чудова погода, «Боїнг», на якому летіла Зоя, був справним, а в кабіні сиділи досвідчені пілоти…
Росіянин спорожнив склянку та стуленими вказівним і середнім пальцями витер губи. За вікном, просто навпроти нього, у тремтливих хвилях теплого повітря пропливав «Airbus A330» компанії «China Southern». Краєм ока вловивши якийсь рух, чоловік повернув голову ліворуч. Через три сидіння від нього на крісло осіла худорлява жінка з гострим, наче під лінійку накресленим носом, і сузір’ями ластовиння на щоках. Сонцезахисні окуляри, заплутавшись у золотавому волоссі, сповзли за тім’я. Жінка тримала спину неприродно рівною і тупилася осклянілими очима в невидиму точку за стіною термінала, а тоді раптово поникла: плечі опустилися, руки обвисли між колінами, а погляд устромився в підлогу. Неначе маріонетка, чий ляльковод несподівано впустив мотузки.
Після двох порцій віскі натщесерце об’єкти в полі зору трохи розпливалися, та, примружившись, Парамонов розгледів у руках незнайомки паспорт із тризубом. Через тризуб, а також через волосся, яке нагадувало рудувате волосся Зої, чоловік затримав погляд на секунду довше, і тоді просто на його очах жінка зіщулилася ще дужче й безгучно заплакала. Сльози потекли так рясно, що вже за чверть хвилини українка мала такий вигляд, наче їй хлюпнули водою в обличчя.
Парамонов піднявся з крісла, поставив порожню склянку на сидіння та підійшов до жінки. Вона не зреагувала. Пілот присів навпочіпки й озвався російською:
— У вас усе добре? — Жінка повернула голову. Її очі були кольору кави, дуже розведеної молоком, хоча прямі пустельні промені робили райдужки безбарвними… ну, майже безбарвними — як річкова вода. — Усе гаразд?
Вона не була старою — років п’ятдесят щонайбільше, — проте видавалася якоюсь вицвілою. Замість обличчя — закам’яніла попеляста маска. Губам, бровам, волоссю і навіть ластовинню немовби бракувало кольорів. На худій шиї у такт ударам серця пульсувала худа жилка.
Жінка повільно виструнчилася — Парамонову тепер доводилося дивитися на неї знизу вгору, — але не відповіла.
— Я побачив ваш паспорт. — Чоловік кивнув на затиснутий між долонями документ. Українка сиділа чи то збентеженою, чи то напруженою. І цілковито замкненою в собі. Парамонов, ніби виправдовуючись, додав: — У вас український паспорт.
Вона ледь розтулила губи:
— А ви…
— Ні, ні, я з Росії. — Попри легкий туман у голові, пілот зауважив, як за пеленою сліз щось промайнуло. — Живу в Москві. Просто ви так гірко розплакалися, і я подумав…
Згасле обличчя жінки спотворив густий багрянець. У вузьких прорізах очей замерехтіли іскри. Наступної миті вони шугнули в глибину зіниць, наче їх втягнуло туди протягом, і незнайомка, подавшись уперед, здавленим від люті голосом просичала:
— Відійди від мене.
У кутиках її рота біліли цятки слини.
— Що?
М’язи обличчя засмикалися, і жінка крізь зуби вицідила три склади:
— Пі-шов-геть.
Парамонов підвівся. Кілька разів кліпнув — от дурепа, що з нею не так?.. хотів же допомогти, — й мовчки відійшов до свого крісла. Проте не сів. Руки зачесалися від бажання знову наповнити склянку, одначе глухе нерозуміння українки здійняло в грудях хвилю клекітливого обурення, і пілот відчував, що від третьої порції алкоголю тільки погіршає. Краще потім, уже в літаку. Закинувши на зігнуту в лікті руку чохол із формою і взявшись за ручку валізи, Парамонов подався до кав’ярні повертати склянку.
Міжнародний аеропорт Дубай Зала очікування перед гґейтом С32, Термінал 3
Кардинал Дюк Апшоу, донедавна ординарний єпископ єпархії Джексона, провів поглядом чоловіка з великими, немов у шимпанзе, вухами й відвернувся, продовживши спостерігати за жінкою, яку годину тому зустрів у трансферній залі Термінала 2. Апшоу сидів біля розсувних дверей виходу С32, а тому не міг розгледіти, як чоловік діставав із сумки пляшку та наповнював склянку. Зате помітив, як розплакалася жінка та як чоловік підійшов і присів біля неї. Коли чоловік (із виглядом, наче отримав незаслужений ляпас) відступився, жінка знову заплакала. Окуляри, які літній кардинал повернув їй перед посадкою до шаттл-буса в Терміналі 2, з’їхали до потилиці, й Апшоу зміркував, що вони навряд чи доберуться до пункту призначення разом із власницею. А ще він жалкував, що не зміг її втішити, навіть подумував спробувати ще раз, однак не рушив з місця. Так само як звукова хвиля — це ще не вітер, думка — не завжди поштовх до дій. Чи не вперше за півсотні років відтоді, як його малолітня сестра вціліла в автокатастрофі, шістдесятитрирічний кардинал Дюк Апшоу почувався розгубленим, бо не бачив, куди веде світло.
Якщо відверто — не бачив світла взагалі.
Жінка піднесла до обличчя телефон і ніби заспокоїлася. Апшоу ще якийсь час стежив за нею, а тоді відвів голову та втупився в летовище. Розпечене повітря переливалося сріблом, крізь скляну стіну долинав приглушений гул реактивних двигунів. Колись, іще замолоду, кардинал полюбляв літати, тепер же навіть після відносно нетривалого, п’ятигодинного перельоту з Рима чоловікові здавалося, ніби він чує, як стогнуть усі його кістки.
Апшоу відчував легкий смуток через те, що довелося поїхати з Рима. Він ні на що не сподівався, від початку розумів, що перебування у Ватикані стане недовгим, та все ж іноді фантазував, як було би добре залишитися архіпресвітером, скажімо, у базиліці Санта Марія Маджоре і доживати життя, споглядаючи заходи сонця над вічним містом. Натомість він летить до Китаю на невизначений термін. Дюка Апшоу не тішило навіть усвідомлення, що тиждень тому Папа Франциск висвятив його в кардинали. І річ не в тім, що кардиналом він поки що був лише номінальним — in pectore, — а його імені не знав жоден із членів Священної колегії. Насправді Апшоу засмучували обставини, за яких він отримав титул. Якби він знав, що удостоївся титулу за заслуги перед церквою та людьми, то пишався б цим, і в тому не було би гріховної гордині — так столяр пишається зручним столом, який роками служитиме власникам, або швачка тішиться з уміло скроєного плаття, що даруватиме радість жінці, яка його носитиме. Проте кардинал Апшоу розумів, що присвоєння йому кардинальського титулу не мало нічого спільного з його діяльністю на чолі єпархії Джексона.
Старий клірик потер очі й окинув поглядом залу для очікування. Не менш як три чверті пасажирів — китайці. Невисокі, кругловиді, галасливі. Апшоу несвідомо відзначив, що за все життя не бачив стільки китайців, і це вкотре повернуло до роздумів про цілковиту безглуздість відрядження до Китаю. Він нічого не знає ні про країну, ні про людей, він не хоче їхати, а проте безсилий що-небудь змінити.
Кардинал Апшоу відвернувся, склав долоні на поясі та втупив погляд у летовище. Чи міг він що-небудь змінити? Напевно, що так, але коли? 2009-го, коли очолив єпархію? 1999-го, коли став єпископом? Ще раніше? Спогади почали випливати із закапелків свідомості, наче вихоплені променем ліхтарика речі на темному горищі, й Апшоу швидко скотився до подій другої половини дев’яностих, на яких усе зав’язалося. На той час він був священиком церкви Святої Трійці в містечку Віксбург на східному березі Міссісіпі, і десь на початку 97-го до нього вперше докотилися чутки, що один зі священиків сусідньої єпископської церкви Святої Марії виявляє надмірне й неналежне для духівника зацікавлення малолітніми католичками. Через два роки сорокап’ятирічний Апшоу висвятився на єпископа, перебрався до Джексона й викинув чутки з голови. Щоправда, ненадовго. Стежачи за літаками, які велетенськими блискучими жуками ледачо повзали летовищем, кардинал пригадав, як на початку нульових у Бостонській єпархії спалахнув гучний скандал — сотню священиків запідозрили в розбещенні неповнолітніх, кількох зрештою засудили на тривалі терміни, кардинала Бернарда Лоу звинуватили у приховуванні відомих йому фактів розбещення і змусили піти у відставку. Після такого Апшоу більше не міг ігнорувати чутки, проте нічого не зробив, удав, ніби не було їх узагалі, і тепер, копирсаючись у спогадах, намагався збагнути, як можна було так довго залишатися сліпим.
Несподівано у пам’яті зринув абсолютно непов’язаний ні зі скандалами, ні з Китаєм епізод, який трапився на початку дев’яностих, ще коли Апшоу жив у Віксбурзі. Якоїсь ночі під його ліжко в старому дерев’яному будинку, який Апшоу виділила парафія, заповзла гримуча змія: чоловіка розбудило тріщання хвостового брязкальця. Священик лежав непорушно, аж поки гримучник не затих, а потім, так і не вирішивши, як вчинити, провалився в сон. Наступного дня змія зникла — уранці Апшоу перевернув увесь будинок, але гримучника ніде не знайшов. І тепер, невідь-що видивляючись серед залитих сонцем бетонних смуг дубайського аеропорту, кардинал учепився за цю історію. Він не шукав виправдання своїй бездіяльності, зовсім ні, просто мусив за щось учепитися. Історія зі змією хоч якось пояснювала його дії: не чіпати іноді краще, ніж боротися.
У червні 2009-го Апшоу став ординарієм (тобто очолив єпархію Джексона). Невдовзі по тому його ауксиліарій, єпископ Джон Джозеф Гоук, приніс лептоп зі збереженою на жорстокому диску понад сотнею відеозаписів із дитячою порнографією. Єпископ Гоук не пояснював, звідки взяв ноутбук, сказав лише, що він належав одному зі священиків міста Кларксдейл на півночі штату. Імені також не назвав. Після тривалих роздумів і молитов Дюк Апшоу вирішив, що порно — ще не доказ того, що священик втілює патологічні фантазії в реальному житті. Протягом 2009–2011 років Джон Джозеф Гоук ще не менш як дюжину разів особисто доповідав ординарію про спроби сексуальних домагань з боку священиків єпархії — і це вже були не чутки, — та Апшоу однаково не вживав жодних заходів. Він просто не знав, що робити. До скандалу в Бостонській єпархії проблемних пресвітерів зазвичай перекидали між парафіями. Ніхто не тішив себе думкою, що це вирішить проблему, та принаймні на якийсь час це її приховувало. Проте саме такі, на перший погляд, безпричинні переведення стали ниткою, що привела перших журналістів до священиків-педофілів та їхніх жертв. Апшоу було відомо, що після 2002-го необґрунтоване переведення будь-якого пресвітера до нової парафії миттю насторожувало ЗМІ, а тому… просто чекав, доки змія відповзе. Спочатку це діяло. Упродовж подальших чотирьох років ординарій єпархії Джексона не чув про жоден випадок сексуальної наруги над дітьми та зрештою повірив, що тактика замовчування, на відміну від інших єпархій, тут спрацювала.
Грім гримнув навесні 2016-го. Тринадцятирічна школярка із Бейтсвіла, що на півночі штату Міссісіпі, записала на телефон, як під час сповіді місцевий священик, не соромлячись висловів, пропонував їй відсмоктати в нього. Під час розслідування з’ясувалося, що впродовж семи років такі пропозиції від священика чули щонайменше дев’ять школярок. На цьому все могло би скінчитися — нещодавно стих грандіозний скандал з архієпархією Лос-Анджелеса, й одного сексуально стурбованого священнослужителя вже було недостатньо, щоби потрапити на шпальти загальнонаціональних видань, — якби не старша сенаторка від штату Міссісіпі Меґан Сандерс. Невдовзі по тому, як на місцевому телебаченні показали відеозапис тієї школярки, пані Сандерс ненароком дізналася, що понад тридцять років тому той самий священик діймав її благовірного, який також був родом із Бейтсвіля. Сенаторка мала одну особливість, що справила разючий вплив на подальші події: на відміну від більшості своїх колег із Республіканської партії пані Сандерс була атеїсткою. Того самого вечора вона особисто зателефонувала єпископові Апшоу й пообіцяла, що підсмажить його католицьку задницю так, що пекло здаватиметься йому курортом, а наступного дня єпархія Джексона відчула на собі всю міць американської правоохоронної системи. Сандерс виступила із промовою на телебаченні й оголосила про відкриття гарячої лінії, після чого свідчення про сексуальні домагання посипалися, наче з мішка. Протягом першого тижня від служіння відсторонили двадцять одного священика, а до початку літа кількість жертв, готових свідчити в суді, перевалила за півтисячі.
Єпископ Апшоу зреагував заявою, в якій назвав педофілію не просто гріхом, а злочином проти віри та людяності, і висловив співчуття сім’ям тих, хто зазнав принижень. Він вирушив у поїздку штатом, під час якої зустрічався із постраждалими, втішав та особисто просив у кожного пробачення. Упродовж тривалого часу — майже одинадцяти місяців — єпископу вдавалося триматися осторонь офіційного розслідування, аж поки у квітні 2017-го у «Clarion-Ledger» не з’явилася стаття, автор якої, покликаючись на одного із заступників єпископа, стверджував, що Дюку Апшоу, як і кардиналові Бернарду Лоу, весь час було відомо про священиків-педофілів.
Наступного після публікації ранку Апшоу викликали до Мобíла, штат Алабама, на зустріч із Його Високопреосвященством Томасом Роді, головою архієпархії Мобíла, до якої належить єпархія Джексона. Десять років тому, в липні 2007-го, керівництво архієпархії Лос-Анджелеса пішло на угоду з позивачами й виплатило жертвам насильства шістсот шістдесят мільйонів доларів — рекордну для позовів такого штибу суму. Виплати поставили єпархію на грань банкрутства, проте дали змогу її голові, кардиналові Махоні, уникнути свідчень у суді. Тож Його Високопреосвященство архієпископ Мобíла пояснив Апшоу, що в їхній архієпархії стільки грошей немає. Роді розумів: у разі виклику до суду Дюк Апшоу не брехатиме й зізнається, що знав про випадки розбещення впродовж років, після чого адвокати обдеруть єпархію як липку, що стане кінцем римо-католицької церкви в регіоні. Архієпископ Мобíла анітрохи не перебільшував. За борги в єпархії можуть відібрати не лише адміністративні приміщення, а й храми, а тому єпископа Апшоу потрібно було будь-що вберегти від свідчень під присягою.
Після кількох днів телефонних перемовин із Римською курією єпископ Апшоу спішно вилетів до Ватикану, де на початку травня Папа Франциск призначив його своїм першим таємним кардиналом. І відразу по тому відрядив до Китаю.
Апшоу усвідомлював, що ніщо так просто не стається. Бог перевіряє його стійкість. Бог шле випробування, щоби зробити його кращим, чуйнішим, смиреннішим. Апшоу також усвідомлював марність спроб осягнути нікчемними людськими мізками глибину Господніх задумів, але… однаково відчував важку спустошеність у грудях. Раніше він принаймні здогадувався, куди рухається, відчував Його присутність, знав, що попереду йде Проводир, який — хай би як важко було дорогою — завжди подбає про те, щоб наприкінці була мета. А яка мета в нього тепер? Таємно очолити католицьку церкву в Китаї? Та формально такої церкви навіть не існує. У КНР п’ять із половиною мільйонів католиків, у всіх великих містах стоять собори та базиліки, проте з організаційної точки зору вони не є римо-католицькою церквою. Ще 1951-го влада вигнала з країни папського нунція, а 1958-го двох місцевих священиків — Бернадина Дун Гуанцина та Юаня Веньхуа — висвятили на єпископів без згоди Святого престолу, в такий спосіб створивши в Китаї власну церкву, відокремлену від решти католицтва. Вочевидь, що Ватикан не міг залишити таку численну парафію під наглядом маріонеток, і з шістдесятих років у Китаї почали діяти неофіційні, або «таємні», папські єпископи, якими опікувався такий само «таємний» ватиканський кардинал.
Через одержимість потайливістю Дюк Апшоу не одягнув ні кардинальської мантії, ні червоного бірета, узагалі нічого. Чи не вперше від початку тисячоліття єпископ мандрував у мирському. Навіть золоту кардинальську каблучку з папським гербом доведеться зняти перед перетином китайського кордону. І саме ця надмірна таємничість, вважав Апшоу, підкреслювала абсурдність місії. Він ніколи не був у Китаї, навіть приблизно не уявляв, хто з єпископів схвалений Папою, а хто — лояльний до режиму, і чудово розумів, що його відрядження до КНР — лиш додаткова пересторога, зумовлена усвідомленням, що сенаторка Сандерс має достатню владу, щоби дістати його навіть у Ватикані. Апшоу не нарікав, але не міг без суму думати про те, що присвоєння кардинальського титулу було не заслуженим підвищенням, а вимушеною прелюдією до заслання.