www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури
Микола Костомаров
Дві руські народності
Передмова
Розправа М. Костомарова «Дві руські народности» була надрукована вперше в українському місячнику «Основа», у третій книзі за 1861. р. На цей час припадає найбільший розцвіт таланту Костомарова й його наукової й публіцистичної діяльности. Незадовго перед тим увільнившись од заслання у глухому тоді Саратові й позбувшись заборони писати й друкувати під своїм ім’ям1, Костомаров немов поспішає надолужити страчений час: одна за другою виходять ізпід його пера моноґрафії, розвідки, статті, збірки матеріялів із української й російської історії.
В 1861. р. громада українських патріотів закладає в Петербурзі місячний журнал «Основа». Цей журнал виходив протягом 1861. й 1862. р. під редакцією кирило-методіївського братчика Василя Білозерського. Головними літературно-публіцистичннми силами журнала були Куліш і Костомаров, окрасою ж відділу красного письменства було ім’я Шевченка, а за ним цілий ряд імен, таких, як Марко Вовчок, Стороженко, Руданський, Глібів, Мордовець, Кухаренко, Свидницький та инші видатні письменники того часу.
Новому журналові довелось обороняти українську справу на два боки: з одного — проти Поляків, котрі зазіхали на західно-українські землі, Галичину і Правобережжя, називаючи їх «польськими землями»; з другого — проти Москалів, що не хотіли Українців зовсім признавати за окремий народ, уважаючи ввесь наш край за «русскій». Отже проти них виступив у першій лінії Костомаров, що, як історик і знавець народнього життя, міг науковими арґументами довести відрубність нашого народу в минулому й сучасному, — й від Поляків, і від Москалів. Так появилися статті Костомарова: «Правда полякамъ о Руси», «Правда москвичамъ о Руси», «Двѣ русскія народности» та инші, де він доводив історичну самостійність українського народу.
Найважніща й найцікавіща з цих статей, це — про «дві руські народности». Костомаров дає в ній блискучу, майстерну аналізу історичних умов, які витворили з близьких колись до себе племен східнослав’янської («руської») ґрупи дві цілком окремих і відмінних народности; ці народности уявляють тепер із себе два цілком окремих національних типи, з ріжною вдачею, ріжною психольоґією, ріжним світоглядом і громадським ідеалом. Треба сказати, що давати характеристику якій окремій народности, узагальнювати риси, що зустрічаються в її представників, і переносити ці риси на цілу народність, як щось виключно їй властиве і приналежне — річ доволі смілива й ризиковна. Наука тепер ставиться до таких загальних характеристик дуже обережно. Вона вважає, що треба розріжняти серед кожного народу окремі соціяльні верстви або кляси, котрі мають особливі, властиві собі риси, що швидче зближують їх із такими самими соціяльними верствами чужої народности, ніж із иншими клясами своєї власної. Та в ті часи, як писав Костомаров свою розвідку — в 60. роки — мало звертали увагу на внутрішні соціяльні ріжниці в межах кожної народности, а дивились на «народ», як на щось соціяльне й саме в собі замкнене. Знов же таки Костомаров та й инші сучасні йому історики вважали за український народ, за українську націю, саму лишень масу сільської людности, не звертаючи уваги на те, що вищі кляси української нації, хоча й виховані під упливом російської або польської державности й культури, також належать до українського народу й мають у собі виразні риси української національної вдачі (це, наприклад, виразно позначається в писаннях Українців російською або польською мовою).
Та проте, здебільшого, висновки й характеристики Костомарова дуже влучні й вірні. Костомаров дуже добре знав і українське й московське народне життя, й те й друге досліджував він і як етноґраф, і як історик; рідко хто з учених був так добре обзнайомлений із побутом, народньою поезією й реліґійним життям обох народів. Належачи по батькові до московського, по матері до українського роду, Костомаров і ставився до обох народів майже однаково, з однаковою любов’ю, дарма що більшість своїх сил і своєї праці віддавав на службу українській справі.
Певна річ, що, пишучи цю свою розвідку про «дві руські народности» або, краще сказати, про два окремих народи — український і московський, Костомаров мусів оглядатись і на російську цензуру, й на ті погляди, що глибоко закорінились, і серед російської, й серед української публики. Це відбилось, між иншим, і на його термінольоґії: ось, наприклад, уживання ним назви «южнорусскій» у розумінні — «український». Ця штучна назва, котру Костомаров спробував був защепити в літературі, як знаємо, не прийнялася зовсім. Отже й ми в нашому виданні замінюємо її словом «український», щоб не заводити зайвої плутанини.
Розвідка Костомарова зробила свого часу велике вражіння. Не дурно бо Драгоманов називає її «азбукою українського націоналізму» для 60. і 70. років XIX. ст. В основних своїх рисах вона не перестаріла й досі, й багато де в чому думки Костомарова справдилися таки на наших очах у цілому ряді прикладів.
Вже незабаром потому, як появилася розвідка в «Основі», її перекладено на українську мову у львівському журналі «Слово», пізніще подав її в перекладі2 Ол. Барвінський у II. томі своєї «Руської Історичної Бібліотеки» (Тернопіль, 1886. р.), а ще пізніще цей самий переклад, виправлений і трохи перероблений, передруковано у збірнику українських писаннів Костомарова, в серії «Руська письменність», видаваній львівською «Просвітою», заходом Ю. Романчука.3
Певна річ, що в теперішній час, коли знову в такій різькій формі встали між собою відносини української, російської й польської народностей, нашій громаді особливо цікаво буде пригадати, як дивився на ці відносини в історичнім їх розвитку й як з’ясовував їх великий український історик.
Д. Дорошенко.
Микола Костомаров
Дві руські народности
Певна річ, що ґеоґрафічне положення було першою причиною тому, що витворилися між людьми ріжниці народностей узагалі. Що нижче на щаблях цивілізації стоїть який народ, то більш і скоріще ґеоґрафічні обставини підсоблюють придбати йому свій окремішній тип. Народи, що не мають твердих основ, легко переміняються, переселяються з одної країни у другу — бо в них вельми вбогий запас виховання, придбаного на старих селищах. Перейшовши на нове місце й тут розвиваючись далі такі народи переймають і легко засвоюють собі ті нові умови, які надає їм характер нової місцевости разом із усіма обставинами. Боротьба може бути, але буде вона тим млявіща, чим менш у народі того, на що можна опертися.
Инакше станеться з народом, котрий на перших своїх селищах придбав собі дещо таке, що задовольняло його, що він уважав за корисне для себе або за свої святощі. Такий народ, переходячи й на нову батьківщину, переносить туди свої старі основи, й вони стають йому підпорою, коли доведеться, що обставини нового життя вимагають у нього самопереміни. Видима річ, що коли, наприклад, Анґлієць переселиться куди поблизу тропіків, то він довго там берегтиме свою цивілізацію, свої звичаї, свої розуміння, придбані вихованням на свойому північному острові. Навпаки, нехай би юрба американських Індіян переселилася в Росію, то тут, стикаючись із Росіянами, Індіяни переняли б побут пануючої народности тубольців. Нехай же вони житимуть ізольованими, не зближатимуться до північної освічености, то в недалеких поколіннях переміняться відповідно до підсоння, ґрунту й місцевости, і з них виробиться цілком нова народність: на ній дрібними лишень рисами відбиватись буде те, що нагадувало їх колишній, тепер далекий, рідний край. 3а глибокої давнини, за часу молодости народів переходи з одної країни у другу створювали окремішні типи й виробляли народности.
Тільки ж не самі лишень переселення та ґеоґрафічні обставини взагалі переміняли народи й формували народности. На цю справу впливали разом із тим ще й історичні обставини. Переходячи з одного краю у другий, вони не лишались ізольованими, а зносилися або стикалися з инчими народами; від цього залежав їх розвій і виріб форм життя. Инші народи перемінялися й не переселяючись, а від упливу сусідів і захожих людей; нарешті, ті чи инші переміни громадського життя відбивалися на народній істоті і клали, на будущину, особливі ознаки, не схожі на попередні. Таким чином, трохи-по-троху народ з часом перемінявся, ставав уже не таким, яким був колись. Усе оце становить те, що можна назвати одним словом історичними обставинами. Тут вищий чи нижчий щабель цивілізації або прискорює або зупиняє переміну. Тут усе йде тим самим законом, як і тоді, коли переміну викликують ґеоґрафічні обставини. Трапиться народ більш освічений, то він упертіще стоятиме за свою старовину, міцніще держатиметься за свої звичаї й довший час берегтиме пам’ять своїх предків. От, наприклад, Рим хоч і завойовує Грецію, та вона опановує його своєю освіченістю, а Ґалія, підпавши під Рим, тратить свою мову й народність, бо завойовники її були більш освічені, аніж вона. Стріча з народом слабшим зміцняє народність сильнішого, як стріча з сильніщим знесилює її.
Народність може вироблятися за ріжні часи людського розвитку, тільки що виріб справлятиметься лекше за дитинного часу, ніж у дозрілому віку духового життя людського. Переміну народности можуть викликати протилежні причини, як: потреба дальшої цивілізації, зубожіння й підупад попередньої, свіжа жива молодість народу і старезний його вік із його неміччю. З другого боку, розвиток цивілізації може зберігати народність, коли народ надбав собі доволі чого такого, що веде його до дальшої духової праці в тій самій сфері, або коли він має на запас доволі інтересів, щоб виробити з них нові прояви освіти, або коли він задовольняється заведеним у себе ладом і не посувається наперед. Оце останнє ми помічаємо в тих народів, які стикаються з такими народами, в котрих сили більш, аніж у них; тоді вищі верстви таких народів переймають собі ту чужу народність, яка над ними панує, а маса тримається своєї попередньої народности, бо ж пригнічений стан її не дає їй спромоги ні розвивати далі ті основи, які їй лишилися з попередніх часів, ні, слідом за вищими верствами, переймати чужу народність.
Письменство є душа народнього життя, є — самосвідомість народности. Без письменства народність займає лишень пасивне становище; тим то в якого народу письменство багатіще й більш розвинене, то в нього й народність міцніща, й більша порука за те, що він завзятіще зберігатиме свою народність серед ворожих обставин історичного життя; тай сама суть народности виявляється виразніш і видніше.
Але що ж то за суть узагалі? Ми вище сказали, що явища назверхнього життя становлять суму відмін, якими одна народність одріжняється від другої: ті явища — це тільки назверхні ознаки, котрими виявляється те, що ховається на самому споді народньої душі. Духовий склад, ступінь почуття, характер розуму, напрям волі, погляд на громадське й духове життя, все, що виробляє вдачу й характер народу, все оце й — заховані внутрішні причини народньої відрубности. Оці основи надають дихання життю й суцільність тілу. Все оце, що належить до цього духового народнього складу, не показується поодинці, відрубно одне від другого, а вкупі, нероздільно, спільно одне другого піддержує, спільно одне другого, доповнює, й, таким побитом, усе заразом укупі становить єдиний гармонійний образ народности.
Прикладім тепер оці загальні прикмети до нашого питання про ріжницю між великоруською (московською) й малоруською (українсько-руською, українською) народностями.
У глибокій давнині губиться початок і тих одмін, і поділ слав’янського племени на відрубні народи. За того часу, відколи у грецьких письменників появилися звістки про Слав’ян, Слав’яни були вже поділені на відрубні народи і стали відомі або як великі відділи, або як дрібні вітки, а деяких із них не тямлять, де й притулити. Прокопій4 поділяє Слав’ян на дві великі віти: Антів і Слав’ян. Йорнанд5 ділить їх на три: Славів, Антів і Венедів. Певно, що кожна з тих віток ділилася ще на дрібніщі. На це вказують звістки у Прокопія й Маврикія6 про те, що Слав’яни раз-у-раз воювали поміж себе й жили ґрупами в-розкид; а вже де поміж ґрупами народів ходить ворогування, там неминуче через те саме вироблюються етноґрафічні окремішности й одміни. Константин Багрянородний7 нараховує у Слав’ян уже кілька дрібних віток. Наш початковий літописець8 визначає зокрема відділ руських [східних] Слав’ян розчахненим на кілька віток, і кожну з окремішніми відмінами, з окремішніми обичаями і звичаями. Певно, що між ними одні були більше споріднені між собою, другі менше, і й, таким побитом, кілька етноґрафічних віток, більше схожих одна на другу загальними прикметами, стали складати одну народність. Отак і русько-слав’янські народности, всі разом, і склали, одну загальну, руську9 народність, у порівнянні до инших слав’янських народностей на півдні. Але чи видно у глибокій давнині який прослідок існування української народности, чи поміж народами південно-західного обширу сучасної Росії був такий звязок назверха, щоб вони виявляли одну етноґрафічну ґрупу? Цього в літописі прямо не сказано; в цьому напрямку більш пощастило білоруській народности: вона, під давньою назвою Кривичів, показана в літописі виразно на тому обширі, що заселяла потім, де й досі сидить, розпавшись на дві частини, західну і східну. В давнину згадують на півдні лишень про народи, не даючи їм загальної свідомо-однакової для всіх назви. Але ж чого не досказує літописець у свойому етноґрафічному нарисі, те доповняє нам історія та анальоґія, як порівняємо стародавні етноґрафічні віти до тих, які існують за наш час. Навдивовижу велика подібність української мови до новгородського наріччя як-найвиразніще доводить, що українська народність існувала за часу глибокої давнини. Існувала вона як один із типів слав’янського світа й обіймала в собі ознаки дрібніщих частин. Багато перейшло переворотів, котрі запомагали, щоб стерти, знищити цю подібність, але вона й досі є, й не примітити її не можна. Цього не можна пояснити ні випадком, ні тим, що по великоруських місцевих наріччях є багацько порозкиданих прикмет української мови. Певно, що коли одна яка ознака попадеться там чи инде, то з цього ще не слід виводити того, що в давнину той чи инший народ був рідніший тому чи другому; але коли назбірається сила тих ознак, що становлять у новгородському наріччі характер української мови, то тоді вже не можна мати сумніву, що давні Ільменські Слав’яни10 й Українці були рідніщі між собою, аніж Українці з иншими Слав’янами теперішньої Росії. В давнину оця спорідненість була видніща й виразніща. Вона пробивається і в новгородських літописах і по стародавніх письменних пам’ятках. Уже ж оця спорідненість виникла не инакше, як за часу глибокої давнини; бо в тих землях, поперерізуваних селищами й инших іще народностей, не водилося поміж народами таких живих зносин, щоб одна яка подібна етноґрафічна ознака могла перейти з одного народу на другий. Тим то певна річ, що початок і джерело оцеї споріднености лежить у споконвічних доісторичних часах. Вона свідчить про те, що сила якихсь невідомих нам тепер обставин одірвала частину українського плем’я й ця частина подалась на північ; тут вона осіла з своєю мовою й основами свого громадського життя, виробленими ще на півдні, в первісному рідному краю. Оця ж схожість південної мови з північною, на мій погляд, безперечно доводить глибоку давнину мови й народности України. Видима річ, що нерозсудливо було б гадати, ніби то українська народність і в давнину мала ті самі ознаки, що в пізніщих часах. Історичні обставини не давали народові не зрушити з місця і триматися без переміни того самого становища, тої самої постати. Говорячи про українську народність у давнину, ми розуміємо її в тому вигляді, який був праобразом сучасного її вигляду й містив у собі головні риси, що становлять незмінні ознаки, суть народнього типу, спільного для довших часів, здатного опертися й оборонити себе проти всіх ворожо-руйнівничих нападів. Ми не говоримо про ті відміни, які український тип то переймав із часом і перероблював їх на свій лад, відповідно до головних своїх основ, то переймав випадково на час і кидав як щось чуже, що не пристало його природі.
Повертаючись до руської історії, можна простежити, як те, що недосказав літописець у свойому етноґрафічному нарисі про Україну-Русь, само себе виявило в тих обставинах, які склали історичну долю українсько-руського народу. Первісний етноґраф вичисляє: Полян, Деревлян, Улучів, Волинян, Хорватів, не даючи їм спільної назви, окремої від инших Слав’ян сучасної Росії; але сама історія дала їм незабаром таку назву. Ся назва — Русь. Наука ще й досі не вирішила остаточно: чи цю назву, нам усім спільну, занесла з балтійського побережжя частина чужоземців, що оселилися серед одної вітки українсько-руського племени, — чи, як гадають деякі вчені, засновуючись переважно на східних джерелах, це й раніш була місцева назва Руської Землі? Але вже в XI. століттю назва Русь поширилася й на Волинь, і на сучасну Галичину, хоча, здається, ще не переходила ні до Кривичів, ні до Новгородців11 на північний схід. Уже осліплений Василько, сповідаючись із своїх намірів, признається, що мав на думці помститись над Ляхами за Русьску Землю, й розумів не Київ, а той край, що опісля став зватися Червоною Руссю. В XII. ст. в ростовсько-суздальській землі під назвою Русь розуміли загалом південно-західну сторону сучасної Росії. В широкому розумінні назва Русь поширювалася на землі, що були звязані з Руссю, що зпочатку політично підлягали Русі або Київу, опісля ж, коли політична перевага Київа впала, ті землі все ж таки були в церковній залежности від руського митрополита й бачили в Русі столицю своєї спільної віри. Але у свойому властивому розумінні ця назва, відмінна від инших слав’янських народів, і була етноґрафічною назвою українського народа; дрібні вітки, що вичисляє літопис, або зникли, або відійшли на третій плян, у сутінь коли всі вони злучилися в одне, й коли виплили наверх самі лишень спільні всім їм ознаки. Назва Русь для теперішнього українського народу перейшла й до чужинців, і всі почали називати Руссю не всю ґрупу слав’янських племен на обширі сучасної Росії, а тільки південний захід Росії, населений народом, який тепер називають малоруським, південно-руським, українським. Ця назва так залишилася й на далі. Коли литовське плем’я, удруге вмішавшися в долю слав’янських народів усієї західної частини руського суходолу, з’єднало їх ув одне політичне тіло й надало нову спільну назву — Литва, то ця назва перейшла до білоруського краю й до білоруської народности, а українська залишилася при своїй старій назві — Русь.
У XV. столітті на обширі теперішньої Росії визначалося чотирі віти східного слав’янства: Новгород, Московщина, Литва й Русь; у XVI. й XVII. ст., коли Новгород уже знищено, лишилися Московщина, Литва й Русь. На сході під назвою Русь розуміли належність до одної загальної слав’янської сім’ї, поділеної на дрібні віти, а на південнім заході Русь було ім’я одної віти з цієї сім’ї. Суздалець, Московець, Смолянець були Руські через ті ознаки, що служили органами їх з’єднання, через походження, віру, книжну мову і просвіту; а Киянин, Волиняк, Червонорусин — були Руські через місцевість, через особливі риси свого народнього, громадського й родинного побуту, через свої звичаї й обичаї. Кожен із них був Руський через те, через що східний Слав’янин був не Руський, а Тверитянин, Суздалець, Московець. Злука країв була справою загальною, тим то давня назва, вживана в давнину для означення всієї федерації, стала народньою і для східної Руси, як тільки в загальних основах потонув розвиток частин: із назвою Русь лучилося для них з-давен-давна те, що було їм спільне, що їх рівняло, з’єднювало. Коли ж із ріжних земель склалася Московська Держава, то ця держава легко присвоїла собі назву Русь, і народ її приняв для себе знану йому давніще назву, і з загальних ознак переніс її на більш місцеві і спеціяльні ознаки. Назва «Руський» зробилася і для півночі і для сходу тим, чим за давнього часу була виключно для самого лишень південно-західного народу. Тоді цей народ лишився ніби-то без назви; його місцеве спеціяльне ім’я, вживане другим народом лише як загальне, зробилося для другого тим, чим колись було для першого. В українсько-руського народу ніби украдено його прізвище. Сталося навпаки тому, як було в давнину: колись північно-західна Русь уживала цю назву задля загальної ознаки, маючи для своїх частин свої власні назви; тепер же той народ, що вживав у давнину назву Русь як свою власну, міг називатися руським лишень у загальному розумінні, а у свойому, спеціяльному, мусів придбати собі нову назву. На заході, в Червоній Русі, сей самий народ зіткнувся з чужими народностями, з Поляками, Німцями, Уграми, й йому природно було задержати свою стару назву у спеціяльному значінню. Отак галицький Червонорусин і досі зостався з назвою Руського, Русина. В його частинній народности найвиразніще відбивалися ознаки загальної руської народности, виявлялася приналежність його руського світа взагалі; такі риси, як віра, книжна церковна мова, історія — нагадували Русинові про його давній звязок із руським народом узагалі. Все це обороняло його від зазіхань чужинців, що грозили і грозять йому знищенням. Зате там, де ця сама народність зіткнулася з північно-або східно-руською, там назва «Руський» для них не мала ніякого глузду, бо Українцеві не доводилось оберігати ті загальні ознаки його побуту, котрі не відріжняли, а злучували його з тим народом, що переняв од нього собі назву — Руський. Тим то й мусів він, замісць назви Руський, прибрати собі таку нову назву, що визначувала б одміну його від східної Руси, що показувала б ріжницю, а не схожість. Таких народніх назв з’являлося чимало, та, мовити правду, не було жадної такої, щоб уповні задовольняла, може, й через те, що ще не вповні витворилася в народі свідомість своєї народности. В XVII. ст. були назви: Україна, Малоросія, Гетьманщина, — нині ці назви поневолі поробились архаїзмами, бо ні одна, ні друга, ні третя не обхоплювала сфери цілого народу, а визначала лишень місцеві, тимчасові явища історичного життя. За нашого вже часу вигадано ще одну назву — Южноруси, але вона вживається тільки по книжках і, мабуть, навіки лишиться книжньою назвою; бо сама вже вимова її така довга, що не годиться для щоденної звичайної мови, яка не дуже то любить такі зложені назви: в таких назвах майже раз-у-раз видко відбитки вигадок і почасти вченої штучности. Скажу до слова, що з усіх тих назв, які видумували для нашого народа, щоб одріжняти його від Великорусів, чи не більш за всі принялася назва «хохол». Очевидячки, що принялася вона не своєю етимольоґією, а тільки через ту звичку, з якою вживають її Великоруси. Вимовляючи слово «хахол», Великорус розуміє під ним справжній народній тип. Перед Великорусом зі словом «хахол» устає чоловік, що говорить якоюсь певною мовою, має свої певні звичаї, свої обставини домашнього життя, своєрідну народню фізіономію.
Тільки ж було б чудно й гадати, щоб це глумливе прізвище народу могло прийнятися як справжня назва народа. Це було б усе-одно, як би, наприклад, прізвище «Джон-Буль»12 Анґлійці зробили справжньою назвою для свого народу! Але з усіх прізвищ і назв, які коли були, ця назва, здається, найбільше принялася в розумінні народньої окремішности. Не самі лишень Великоруси звуть Українців «хахлами»; трапляється, що инколи й Українець сам скаже про себе «хохол», не вбачаючи в цьому слові нічого глумливого13; але такі випадки трапляються, здебільшого, тільки у східній частині України. І те, що цієї назви не приймає цілий народ, і таксамо її глузливе походження не дозволяють шукати в ній достойну назву для цілого народу.
***
Але ми звернули трохи вбік од своєї мети. Річ у тому, що назва Русь ізпоконвіку закріпилася за південно-руським [українським] народом. Назва не виникає без факту. Не можна накинути народові ні з сього, ні з того якубудь назву. Це може залізти в голову хиба таким західно-європейським мудрим людям, як оті, котрі запевняли, що ніби то Катерина II., з найвищого наказу, подарувала московському народові назву «Русскій» і заборонила йому вживати його давньої назви — Москаль. Разом із назвою розвивалася й самостійна історія життя українського народу. Відома річ, у яке прикре становище заводять нас наші давні літописці, коли тільки ми забажаємо розслідити долю народнього життя в давнину. Літописи частують нас по саме горло звістками про усобиці князів, про будівлю церков, незвичайно докладно розповідають про дні, навіть години смерти князів і єпископів; аби ж постукався до них у двері скарбниці народнього життя, то вони й німі, і глухі, і ключі від тих таємних дверей давно закинені в море забуття. Від давньої бувальщини лишилася ледви примітна тінь. Отже й її поки-що досить на те, щоб бачити, як рано Південна Русь [Україна] почала рости иншим, своїм власним шляхом, і не так, як Північна [Московщина]. На півдні цілком инакше, ніж на півночі, розросталися, устатковувалися, переміняли свій вигляд одні й ті самі загальні основи. Північ, а ще більш північний схід, до половини XII. віку нам мало відомі. Літописні оповідання того часу повертаються тільки коло південних країв; у новгородських літописах такі короткі й уривчасті місцеві звістки, що, здибавши їх, гадаєш собі: чи не оглав це загубленого літописного оповідання. Признатися по правді, так якось аж чудно слухати оті глибокодумні спостереження над розвоем новгородських громадських основ у порівнянні з переворотами й рухами в удільній руській землі, спостереження, які проповідують деякі шановні дослідники, й які перейняли вчителі по школах — де можна судити хиба тільки про розвиток новгородських літописів, там вони ведуть річ про розвій новгородського життя!… Отже й навіть такого злиденного оглаву не лишилося про життя й долю північно-східної Руси, тої суздальсько-ростовсько-муромсько-рязанської країни, й тим більший жаль бере, коли добре тямиш, що тут саме й якраз того часу заклюнулося зерно великоруської народности, й якраз тоді й пустило воно з себе перші парости того, що пізніше зробилося рушієм сполуки всього руського світа й закладом майбутньої обнови й усього слав’янського… Таємничий родовід і дитячий вік великоруської народности повитий густою, непросвітною хмарою. Розігнати цю хмару в нас нема спроможности; через те доводиться або піддатися спокусі і вдатися в безкраї вигадки і здогади, або спочити на тій думці, як колись так робили, що така вже на те була воля божа, і що ті причини, котрі зробили великоруську народність тим, чим вона є, залежали від недовідомої волі! Така думка втихомирить усяке хвилювання розуму, але ж ні вона, ні самі вигадки та здогади не задовольняють наших потреб. Вигадки і здогади не зробляться самі про себе правдою, коли їх не потвердять або очевидні факти, або певний льоґічний звязок проявів. Ми не сумнимося проти волі божої, віримо, що всім, що діється у світі, кермує божа воля, й відомим, і невідомим; але ж коли, міркуючи про що, та в усьому, здатися на волю божу, то тоді нічогісінько не лишиться задля міркування. Річ історії — розсліджувати не причину всіх причин, недоступну для людського розуму, а причину частинних проявів. Єдине, що відоме нам про північний схід, це те, що там поміж Фінами мешкали Слав’яни і брали перевагу над Фінами, і що в тому краю загальні основи були такі самі, як і по иншихі землях руського світа. Але ми не відаємо ні подробиць життя, ні того, яким побитом ті Слав’яни прокладали загальні основи до свойого життя. Тимчасом, на півдні ввесь український народ виразно на початку XI. віку визначається суцільністю: він не вважає на князівські перегорожі й раз-у-раз діями своєї історії нагадує про свою єдність; він засвоює собі одну назву Русь, у нього одні спільні спонуки, ті самі головні обставини ворочають ним; його частини тягнуть одна до другої. А от инші віти загального руського слав’янства, наприклад, Кривичі, виділюються своїми окремішніми частинами в загальному звязку. Новгород, хоч і виділився зі своєю землею на півночі, але ж він раз-у-раз тягне на південь до Київа; він Київу рідніший, аніж Полоцькові або Смоленськові. Певна річ, що це виходить із того, що він етноґрафічно більше звязаний із півднем.
Від половини XII. віку визначується характер Східної Руси або суздальсько-ростовсько-муромсько-рязанської землі. Прояви її самостійного життя, як указує давній літопис, починаються від того часу, як 1157 р. Андрія Юрієвича14 вибрано за осібного князя над усею ростовсько-суздальською землею. Тоді вже виразно виявився той окремішній дух, що панував у громадському ладі цього краю, ті розуміння про громадське життя, які там панували, — й ріжниця між цими розуміннями й тими, що кермували життям на Південній Руси і в Новгороді. Епоха ця незвичайно важна: вона дорогоцінна для того, хто розсліджує наше минуле, тут показується, хоч і невиразний, малюнок — малюнок на лад образків по наших старих рукописах — дитячого віку великоруського народу. Тут можна бачити перші парости тої вдачі, що опісля стали джерелом його сили й безсилля. Тут ніби читаєш про дитячі роки великого чоловіка, і в його дитячих рухах хочеш зібрати зерна подвигів його в будущині.
Чим за свого дитячого віку відріжняється великоруський народ од українського й инших народів руських земель? Прямуванням дати міцність і формальну суцільність своїй землі. Вся земля вибірає Андрія єдиним князем на всі міста. В Андрія було кілька братів і два небожі; їх проганяють, не забороняють лишитися тільки двом: одному, що нездужав і не здолав бути ніяким діячем, а другий не виявляв ніяких нахилів до влади. Не сам Андрій виганяв братів, виганяла їх уся земля. Літопис оповідає, що Андрія ставили ті ж, що повиганяли молодих братів його. Одначе ж єдність, до котрої так виразно прямували погляди, не змогла зразу вкорінитися й обернутися в постійний звичайний лад; згодом земля мала знов кількох князів разом; але один із них був за великого княза, за верховода всеї землі. Разом із тим виринає, хоч у зародні, друге прямування: підгорнути инші руські землі під кормигу своєї землі. Муромщина й Рязанщина зі своїми князями були вже під кормигою ростовсько-суздальського князя. Це не було особисте бажання, князя, навпаки — князі виходили з такого роду, що його значіння звязувалося з єдністю цілої руської федерації, і вже у східних краях набіралися отого місцевого прямування. На що вже скупий літопис, на звістки про народні рухи, а проте здибуєш там сліди того, що князі діяли відповідно до народньої волі; навіть у таких випадках, де визначається начебто особисте владолюбство князів; доводиться чимало з того, що досі звертали на самовладдя князів, звернути на самовладні нахили тих, що оточували князів. Коли Всеволод15 забажав випустити на волю князів-бранців, свого небожа та Гліба Рязанського, то Володимирці не дали цього вчинити і присудили осліпити тих князів. А коли той самий Всеволод іде на Новгород і облягає Торжок, його тягне до згоди, він не хоче руйнувати волости, так же дружинники його вимагають цього: образу князя вони вважають образою самих себе. «Ми не цілуватися з ними прийшли», кажуть Володимирці з насмішкою. Отаким побитом, ворогування з Новгородом і прямування підгорнути його під свою руку виходило не зо спонуки князя, а народа, й тим то Новгородці, попроганявши Суздальців зпід своїх мурів, незабаром єдналися з суздальськими князями, й, навпаки, на самих Суздальцях, що сили було, мстилися, продаючи кожного Суздальця по дві ногаті16. Зате ж не дивно, що суздальська земля з таким озвірінням, із такою пихою ставала проти Новгородців, як вони ввійшли в Суздальщину переможцями під прапором Мстислава Вдатного17. Кілька разів можна помітити, як у часах нападів князів східно-руської землі на Новгород прориваються народні гордощі цеї землі й доводять до забобонів у неї, що, мовляв, її народ переважає Новгородців і має право верховодити над ними. Елєменти просвіти, виплекані на київському ґрунті під православними поглядами, перейшли на східну землю, та там инакше вони зростали й явилися в иншій формі. Замісць Київа на півдні, повстав новий Київ на півночі — Володимир; по всьому видко, що була думка зробити з Володимира другий Київ, перенести старий Київ на нове місце. Тим то в Володимирі збудували патрональну церкву св. Богородиці Золотоверхої, збудували й Золоті Ворота, позаводили й назви київських урочищ: печорське місто, річка Либедь. Та ба! — не стало сили відірвати старий Київ од Дніпрових гір: занесені з півдня на чужий ґрунт парости під північно-західним похмурим небом инакше виросли, не те дерево вийшло з них, і не ту садовину воно вродило.
***
Старослав’янські погляди на громадський лад визнавали джерелом народньої правди народню волю, присуд віча: не вважаючи на те, з кого складався народ, хто був на вічу, вважалося лишень на обставини; відповідно до тих обставин на віче збіралося або більше або менше учасників, і бувало, що народньому вічу надавали вагу всенароднього зборища; траплялося й так, що вічем уважали натовп таких людей, котрим на час пощастило орудувати на громадській ниві. До того ж виникла й давно вже закорінилася в народньому розумінню ідея, що князь є керманич, мировий суддя, заводить лад, обороняє від неспокою й зокільного і внутрішнього; неминуче сама зі себе повинна була виникнути суперечність князівської основи з народньо-вічевою; але цю суперечність утихомирювало й лагодило визнавання, що народня воля стоїть понад князівським правом. Потреба князя була неминуча; його вибірали, й коли він не задовольняв тих потреб народа, для котрих його було треба, або ж коли надуживав своєї влади, чи значіння, його проганяли. Оттака основа в. XI., XII. і XIII. ст. виробляється скрізь: і в Київі, і в Новгороді, і в Полоцьку, і в Ростові, і в Галичі. Виявляється вона не скрізь однаково, а відповідно до ріжних місцевих обставин і тих умов, в які доля становила руські землі. Основа ця часом набіралася більш єдиновладного духа, а часом більш народньо-правного; декотрі землі вибірали собі князя раз-у-раз із одного роду, через що вибір скидався ніби на спадщинне право, й коли оце право не витворилося цілком, то лишень тому, що не встигло приглушитися виборне право, котре, своєю суттю, ослаблювало силу звичаю; по других землях, як от у Новгороді, при виборі князя народня воля не звертала уваги на жадні звичаї спадщини, а вважала тільки на дійсні тогочасні потреби краю.
Марна праця шукати б у Київі якогобудь виробленого права й ладу в наслідді князів. Хоч і була невиразна ідея старшинства, але поверх неї стояло право народнього вибору. Ізяслава Ярославовича18 прогнали Кияни й вибрали собі полоцького князя, що сидів тоді випадково в київській тюрмі і вже ж жадним правом не сподівався такої шаноби. Опісля Ізяслав хоч і запанував знову в Київі, але запанувати йому допомогли чужинці. Це було ніби завойовання чужинцями Київа. Тим то пізніще польські історики дивилися на ці події так, мов би то приборкана Русь була в ленній залежности від Польщі. Минув якийсь час; ледви встиг київський князь вибитися сам і визволити Киян од своїх помічників, як Кияни знов вигнали його. Князювати в Київі сів чернигівський князь19, а Ізяслав мусів знов утікати. Хоча літопис і не говорить просто, що Кияни його вигнали, але це видко само з себе: раз, що Кияни не могли шанувати такого князя, що приводив на них чужинців20 і віддавав на кару тих людей, які здавалися або неприхильними до його або верховодами народу за часу вигнання князя; а по-друге, і Святослав не міг би осістися на київському престолі й володіти чотирі роки, коли б на те не було народньої волі і згоди. Дальш уже кілька разів літопис нагадує, що князі сідали на князівство за вибором, і таксамо з волі народу їх проганяли; що віче вважало за собою право судити князів, проганяти їх і карати другорядну владу, настановлену князями, а часом і самих князів. Коли вибрали Мономаха, то тоді народ судив людей, близьких до попереднього князя. Всеволод, бажаючи уступити своє князівство братові свойому Ігореві21, не міг цього вчинити, не випрохавши на те згоди народнього віча; віче ж потім і зсадило Ігоря, покликало до себе князювати Ізяслава Мстиславовича, а згодом Ігоря вбило. Ізяслав Давидович, Ростислав Мстиславович, Мстислав Ізяславович, Роман Ростиславович, Святослав Всеволодович22 — усіх їх, як на це вказують сліди в літописі, вибірано на князівства з волі Киян. Трохи-по-троху значіння народу, як керманича народніх справ, перейшло до воєвничої дружини, себто, ватаг, що збіралися з усяких юнаків. Дружини настановляли і зсаджували князів: князі були в них ніби їхня зброя й могли держатися на князівстві, як це звичайно водиться в воєвничих державах, тільки силою волі та вмілістю, а яку вони мали вагу у свойому роді, це вже не мало значіння.
Чужинцям туркського племени; як от Чорні Клобуки, Торки, Берендії, не було заборони втручатись у громадські справи — нарівні з тубольцями, тим то ота маса, що орудувала громадськими справами, була такою ріжноманітною войовитою мішаниною. Отак виглядала щодо свого побуту Київська земля. Козаччина зав’язувалась уже в XII. і XIII. ст. На Червоній Руси таксамо вибірали і зсаджували князів. Там князь так підлягав вічу, що навіть сім’єве життя його було під контролею Галичан. У Галичині народня сила і значіння зосереджувались у руках бояр. Це були люде, котрих сила обставин вилучала з маси, й вони захоплювали орудування справами краю. Тут зав’язувався вже зарід того панства, що, за часу польського панування, захопило край і, поставивши себе проти маси народа, викликало, наостанку, її проти себе в особі козаків. Читаючи історію України-Руси XII. і XIII. ст., ми бачимо молодим іще той громадський лад, що за кілька віків показується в дорослому стані. Українсько-руська суспільність із-давніх-давен визначалася розвитком особистої самоволі, свободою, невиразністю форм; такою вона виявлялася й опісля. До цього прилучалися ще непостійність, недостача виразної мети, рвучість руху, прямування до виробу чогось нового й якесь руйнування недоробленого ще, все, що неминуче випливало з переваги особистости над громадськістю. Україна-Русь — ніколи не тратила почуття своєї народньої суцільности, одначе ж і не дбала про те, щоб розвивати його; навпаки, сам народ немов би простував до власного розпаду, а проте не міг розпастися. На Україні-Русі не видно й найменшого змагання підвертати під себе чужинців, або щоб тих чужоземців, що сиділи поміж українським народом, привподобити до тубольців; сварки й бійки не без того що траплялись, але вони виникали або за ображену честь, або за часову здобичу, а не на те, щоб закріпити на довгі віки своє панування. В пoчатках, як у Київі засіли варязькі князі з ріжноплемінною дружиною, ті Варяги пхнули Полян до діяльности, й вони зробилися наче-б-то завойовниками народів: виринає ідея прилучувати землі, чується потреба осередку, до котрого б тягли землі, але ж і тоді не примітно жадного змагання прикріпити до себе ті землі міцно. Київ ніяк не годився на столицю централізованої держави; він і не замірявся на це; він навіть не міг удержати за собою верховодства над федерацією, бо не зумів зорганізувати її. В Українців не було вдачі насилувати, нівелювати, не було політики, не було холодного вирахування, не було твердости на шляху до визначеної собі мети.
Те ж саме бачимо й на далекій півночі, в Новгороді; похмуре небо мало перемінило там головні основи південного характеру, а невдячність природи хоч і розвинула там більше промислового духа, але не виробила характеру вирахування й купецької політики. Купецька діяльність з’єдналася там із удатністю, невизначеністю мети й непевністю стежки до неї; таксамо, як воєвнича відвага українських ватаг. Новгород завжди був рідним братом півдня. Політики в нього не було; він не замірявся прикувати до себе своїх великих володінь і злити в одне ріжнородні племена, що осідали на його володіннях; він не силкувався завести міцний звязок і покірливість частин і установити між верствами мешканців одповідні зносини; устрій його правління все був під упливом несподіваних спонук особистої свободи. Обставини наділяли його незвичайно важним купецьким значінням, але ж він не дбав, щоб ті обставини повернути на власну користь і купецькі вигоди спожити на добуток своєї політичної автономії; через те він у купецьких справах опинився цілком у руках чужинців. У Новгороді, як і на Україні, багато було завзяття, широкої відваги, політичного захоплення, так зате мало було політичної підприїмчивости, а ще менше витрівалости. Часто він гаряче лаштувався стояти за свої права, за свою волю, та не вмів сполучити докупи спонук, котрі, на око, наче-б-то вели до одної мети, а насправжки зараз розходилися врозтіч; тим то в політиці він раз-у-раз поступався, й добутками свого купецтва, і своїх земель, одкуплявся від зазіхань московських князів навіть і тоді, коли, здавалося, спромігся б був справитися з ними; він не забезпечував свого побуту міцним ладом, хоча дорожив ним; хоч і не стояв, немов вода в сажальці, але й наперед не рушав, а вертівся на одному місці. Він мав перед очима мету, але не досить добре визначену, й не знайшов стежки, щоб іти до неї навпростець. Він був свідомий своєї єдности з Руською Землею, та не міг зробитися знарядом її загальної єдности; він бажав, рівночасно, в тій єдности вдержати свою відрубність, і не вдержав її. Новгород — як і Україна — тримався федеративного устрою навіть і тоді, коли супротивний вихор повалив недокінчену будівлю його.
Таксамо й Україна цілі віки берегла старосвітські погляди; вони перейшли в її кров і тіло, несвідомо для самого народу, й Україна, зорґанізувавши козацький устрій, — форму, що зародилася ще в далеку давнину, — шукала тої федерації у спілці з Московщиною23, де вже давно зникли ці федеративні основи.
Вище я завважив мимохідь, що козацтво розпочалося в XII.—XIII. ст. На жаль, історія південної, Київської Руси немов провалюється після татарської руїни. Мало відоме нам народнє життя в XIV. і XV. ст.; одначе ж елементи, з яких складалися основи того, що в XVI. ст. зросло виразно в формі козаччини, не зникали, а розросталися. Литовське панування збило докупи роз’єднанї частини, склало з них щось ціле, одне. Але незабаром життя пішло, як давніше. Князьки, не з Рурикового вже, а з Ґедиминового роду, незабаром зрущилися, як і колишні, й почали, як і колишні, гратися своєю долею. Не маємо джерел, щоб запевно сказати, чи велика була участь народу в життю за князів нового роду; безперечно, що в суті все йшло, як і перше було: ті ж дружини, ті ж воєвничі ватаги помагали князям, настановляли їх, озброювали одних проти других. Злука з Польщею стягла живучі елєменти України й дала їм инший напрям; з бездомних керманичів, із верховодів ватаг вони за Польщі поробилися земельними власниками; з’являється змагання особисті спонуки заступити правом; польська національність, із куди більш розвинутою культурою, ніж руська, взяла над останньою верх, захопила в себе її вищі кляси, відірвала їх од їхньої справжньої національности, розірвала їх звязок із рештою народа й дала їм як-найдогідніщі умови для того, щоб затягти в ярмо той народ. Досі народ перебував у заколоті загального самовільства: або його тримали в неволі сильні, або він скидав одних сильних на те, щоб натомісць посадовити других. Тепер же він підлягає й попадає в неволю лєґально, себто, визнаючи до деякої міри оту неволю за справедливу й законну. Отоді то сяйвом метеору виходять у формі козацтва ті староруські основи, що потроху розвинулися ще в XIII. ст. й довго ховалися в народі. Та тільки саме козацтво, як відродження старовини, поневолі носить уже в собі зарід розпаду. Козацтво носиться з тими ідеями, якими нічим було живитися в сучасній течії історичної долі. Козаччина XVI. й XVII. ст. й удільщина XII. і XIII. ст. скидаються одна на другу більш, аніж можна собі гадати. Правда, що прикмети назверхньої несхожости не дуже виразні, як прирівняти їх до прикмет назверхньої схожости, за те внутрішня схожість має велику силу. Козацтво, як і давні київські дружини, складалося з людей усякого типу, в ньому була перемішка туркського елєменту, в ньому панує особисте самовільство. І козацтво таксамо простує до постановленої мети тим шляхом, на якому само себе знесилює й нівечить. І в козаччині та ж невизначеність і непостійність, там таксамо настановляють і зсаджують проводирів, і там такі ж самі бійки за них. Певна річ, що важною може здатися ця обставина, що в давнину зверталося увагу на походження, рід провідників, бо походження служило правом, а серед козаччини, навпаки, вибірали зпоміж рівних24. Але швидко козаччина почала доходити до давнього удільного ладу й напевно дійшла б була до нього, як би не стали були на перешкоді випадкові обставини, які часто зміняють хід життя, не вважаючи на якісь там історичні закони. Коли Хмельницький устиг заслужити славу й повагу серед козацтва, воно робить своїм провідником його сина, дарма що той син не мав одповідних до того прикмет. Вибір гетьмана довго повертався коло осіб, споріднених із Хмельницьким, і тільки те, що перевівся рід Богданів, перешкодило тому, щоб наново воскрес родовий княжий лад, хоча б і в иншій формі.
На сході було навпаки: тут особисту волю доти звужували, доки її не знищили. Колись і тут були і прокидувались основи вічевого ладу. Принятим звичаєм заводити владу — був вибір князя; але тут розуміння громадського ладу заручилися трівкістю, їм на підпомогу стали православні ідеї. В сьому напрямі ріжниця племен визначилася як не можна виразніше. Православіє в нас було одне; занесли його до нас такі самі люде, з того ж самого джерела; духовенство складало одну корпорацію незалежну від місцевих особливостей політичного ладу: церква вирівнювала ріжниці, й коли що повинно було однаково принятися по всьому руському світу, то вже ж саме те, що виходило з церковної сфери. Отже не так воно сталося насправжки. Православіє принесло до нас ідею монархізму, освящення влади небом, воно оточило розуміння влади промінням верховного орудування світом із неба; православіе навчило, що над течією нашого земного життя стоїть воля божа, і що вона править нашими вчинками, показує нам будуччину по смерти; православіє зродило думку, що все, що діється довкола нас, — діється або з ласки або з гніву божого; православіє примусило, починаючи яке діло, звертатися до Бога і складати успіх на божу ласку. Таким робом, не тільки в подіях незвичайних, недовідомих, а навіть у щоденних громадських справах можна було раз-у-раз убачати чудо. Все це розповсюджено скрізь, скрізь воно, здебільшого, принялося і приладилось до історичної течії; але ж ніде воно так не перемогло супротивних старих поглядів, ніде так прикладно не визначилось у практичному життю, як на Східній Руси.
Загальність православія давала, одначе, хоча трохи волі й місцевим інтересам. Православіє допускало місцеві святощі, котрі хоч і були загальні, але опікувались особливо якоюсь одною місцевістю. Отак і позаводилися по всіх руських землях патрональні храми: в Київі — Десятинна Богородиця і св. Софія; в Новгороді й Полоцьку — св. Софія; в Чернигові і в Твері — св. Спас і т. инші. Скрізь вірили, що благословення з такого головного храма йде на цілий край. Андрій збудував у Володимирі золотоверху церкву Богородиці й постановив у ній чудовний образ, викрадений ним із Вишгороду25. Ніде святощі патронального храму не визначалися таким родючим, чудотворним значінням, як у Володимирі. Літопис Суздальщини не то що всяку перемогу, всякий успіх, а то мало не кожну, хоч трохи примітну подію в краю вважає за чудо тої св. Богородиці («сотвори чудо святая Богородица владимірская»).