Некулінарні хитрощі
2015 рік
"Віщі сни"
Більше шести ночей поспіль він бачив один і той же сон. Для сторонньої людини цей сон міг би здатись суцільним безглуздям, однак для нього - кулінара, сновидіння здавалось цілком закономірним чи щонайменше логічним.
Високий білий столик з однією ніжкою схожою на старовинну грецьку колону зручно вміщував на собі блискучий хромований ковпак, який в калейдоскопі різноманітних декорацій і гри світла виглядав немов суцільна таємниця, за розкриття котрої, ти ризикуєш розплатитися життям. Втім, варто було лишень його підняти і ставало зрозуміло, що приводу для хвилювання немає, адже під ковпаком, на невеличкій фарфоровій тарілочці знайшли собі прихисток звичайнісінькі баранячі реберця. Щоправда й справа була навіть не в них, а в їхньому кисло-солодкому соусі, котрий чарував димком і ноткою свіжого болгарського перцю, без якої ця страва варта була б кількох годин легкої, немов пір’їна, дрімоти.
Часом, запах соусу зводив кулінара з розуму, від чого хлопець прокидався і лишаючись на одинці зі своїм божевіллям, йшов на кухню, марно намагаючись знайти там хоч щось подібне, а врешті-решт розуміючи, що нічого подібного на його кухні немає, він засинав, сподіваючись знову побачити страву. До речі, в цьому баранячі реберця під чарівним соусом йому ніколи не відмовляли.
Схоже, що місце зустрічі не мало особливого значення, адже кожного разу воно було іншим. Від вершин скелястих гір – до соковитих зелених луків і не прохідних лісів – ніяких географічних перешкод страва перед собою не ставила. І якщо в останніх двох випадках кухар не відчував особливих проблем, то аби дістатися до ковпака по скелястому схилу, потрібно було добре попрацювати навіть у вісні. Втім, він був готовий робити все що завгодно, аби тільки дізнатися рецепт таємничого соусу, котрий вперта мов баран страва нізащо не хотіла розкривати.
Реберця розмовляли. Хоча, «розмовляли» – це не те слово. Вони варнякали без упину на різні теми, що переважно стосувалися музики і поезії. Найулюбленішою їх темою була пізня творчість Рахманінова, а найненависнішою – тема «таємничого соусу». І якщо в останньому випадку ці двоє могли ще трохи посперечатися, то перший завжди перетворювався у довгий емоційний монолог реберець з незручними для обох паузами.
Зрештою зрозумівши, що просто так ніхто не видасть йому рецепт, кулінар вирішив піти обхідним шляхом. Скориставшись тим, що страва перебувала в прекрасному настрої і штовхала промову за промовою про свого улюбленого музиканта, кухар задав реберцям доволі просте питання: «На вашу думку, ви б сподобались Рахманінову?», на що реберця радісно вигукнули: «Та-ак!». Тоді кулінар вкрай обережно припустив, що міг би пригостити Рахманінова ними, якби знав секрет їхнього соусу. На мить, реберця підозріло замовкли, а згодом вилили на кухаря потік нарікань і скарг, звинувачуючи бідолаху в тому, що він їх зовсім не слухає, адже Рахманінов давно помер, а мертвого, як відомо, достатньо важко пригостити якоюсь стравою. Кухарю не залишалося нічого іншого, окрім як визнати повний провал свого геніального плану. Та разом з цим він зробив собі знижку, враховуючи як важко уві сні вигадати хитрий обхідний шлях. І не зважаючи на те, що кулінар приніс ребрам свої щирі вибачення, страва чути нічого не хотіла, остаточно охолола до розмови і віддала наказ прикрити її ковпаком від холодного протягу.
Реберця доволі часто кухарю щось наказували. Бувало, навіть разів десять за сон. Надто вже вередливими були. Час від часу ганяли його так, що будь-хто інший вже давно не витримав і наклав би на себе руки, але що стосується нашого кулінара, то йому навіть подобалося виконувати чудернацькі забаганки. Наприклад, поставити поряд зі стравою стакан соку чи келих вина, а потім принести дзеркало, аби вона могла помилуватися собою у новому образі.
Все це зайвий раз переконувало кулінара в правильності давно народженої ним думки про те, що страва, скоріше за все жіночої статі і жінка ця – особа з доволі не простою, але вкрай звабливою натурою…
Після ще декількох таких незвичайних ночей, кулінар почав помічати, що рецепт соусу вже не цікавить його як раніше, натомість, йому просто подобається спілкуватися зі стравою, нехай навіть на такі не близькі своєму серцю теми. Відверто кажучи, на десятий день Олексій твердо вирішив, що освідчиться реберцям у коханні і проживе з ними залишок свого життя, але прокинувшись ранком наступного дня, хлопець виявив у своїй пам’яті величезну чорну діру, яка явно свідчила про те, що ніяких снів йому сьогодні не снилося. Наступного ранку – та ж сама історія. Врешті-решт, кулінару довелося звикнути до думки, що реберця остаточно покинули його, обравши собі більш достойного сновидця. Хоча, як виявиться трохи пізніше, вона просто готувалася до появи в реальному світі у більш звичній подобі…
Насправді, ця таємнича кралечка вже декілька разів навідувалася в його ресторан, але заклопотаний справами кулінар навряд чи мав змогу її помітити. Лиш на четвертий день він все ж вийшов зі "свята-святих" аби помилуватися бездоганною роботою офіціантів, згодом виявивши , що крім офіціантів у ресторані була ще одна особа варта уваги. Серед випещених дам і їх мужів для яких гроші були повітрям одразу в кількох значеннях, вона самотньо сиділа у куточку. Довге, заплетене у хвіст русяве волосся, тонкі, шепочучі якусь таємницю губи і чисте, без натяку на макіяж, обличчя. Загалом – нічого особливого. Втім, її простота і самотність створювали такий контраст на тлі заможного панства, що кулінар застиг у милуванні. На столику у неї нічого не було, окрім маленької чашечки кави і купи зошитів, від одного з яких дівчина не зводила очей, немов розшифровуючи таємничі єгипетські ієрогліфи. Навіть вазу з живими квітами вона відсунула у бік, аби та своїм весняним духом не заважала її думкам.
Вмить, кулінару конче захотілося дізнатися про її думку на рахунок… На рахунок… «На рахунок кави!!! Чом би й ні?». Підійшов, щоправда привітатися забув, одразу запитавши: «Як вам кава, леді?», на що після милої усмішки отримав дивне: «Не відволікає».
Перед підходом, кулінар прокрутив десять різних варіантів її відповіді, але обраний кралею не увійшов би навіть в тридцятку. «Що значить не відволікає?». «Від чого?». «Від того зошита з нотами, в який вона втупилась наче віслюк?». «Як взагалі така чудова кава може всього на всього не відволікати?!». Ні – це була не відповідь, а жорстоко кинутий дротик в його кулінарське серце. Врешті-решт, він виказав їй все, що про неї думає і що думає про цю чарівну каву, і про її недолугі зошити, а потім зробив маленький відступ, в якому запросив її на побачення. Після такої емоційної промови дівчина поділилася кавою зі своїми зошитами та хотіла вже йти, але Олексій, заспокоївшись зміг пояснити свої почуття у більш спокійній манері.
Приблизно через два дні, на світ з’явилася симпатія, яка доволі швидко переросла у взаємне кохання. Втім, це могла бути і пристрасть, котру вони дуже старанно підтримували шляхом не бачення один одного, через заклопотаність у своїх різних світах. Пристрасть, знаюча лише один шлях — вгору; яка розпалювалася швидше, ніж сухе дерево, уражене блискавкою і яка могла виникнути тільки між піаністкою та піаністом, але чомусь виникла між піаністкою і кулінаром, щоправда ще й власником ресторану.
Їх прогулянки починалися від школи, де Анна вчила дітей музики і закінчувались в ресторані, романтичною вечерею, а іноді і на столі, після романтичної вечері. Не дивлячись на те, що взаємних інтересів у них було не так вже й багато, вони мали про що говорити. Особливо кулінар вражав своїми глибокими знаннями, коли мова заходила про її улюбленого музиканта. Олексій розказував Анні про Рахманінова таке, чого навіть родичі Рахманінова не знали. А на питання, «Звідки ж він про це знає?», кулінар відповідав, що колись цікавився музикою, згодом віддавши перевагу кулінарії. І хоча кухар бачив, що в очах його обраниці немає ні краплини довіри, правда, здавалася Олексію геть чудернацькою. «Ще подумає, що зустрічається с божевільним, чи наркоманом».
Втім, коли вони одружилися (а наші голубки все ж пішли на цей відважний крок), кулінар розповів дружині про свої сни. І Анна поставилася до них з глибоким розумінням, бо хоча її сновидіння були не настільки екстравагантними – в житті піаністка наганяла все сповна. Взяти хоча б прекрасний білий рояль, подарований Олексієм одразу ж після весілля. Цей подарунок став для чоловіка однією з найстрашніших помилок у житті, адже навіть у найкоротші, швидкоплинні зимові вечори Анна могла повністю присвятити себе інструменту, після чого кулінар почував себе зрадженим.
В один із таких лютневих вечорів, закутавши ноги легкою ковдрою, Олексій в старенькому плетеному кріслі попивав міцну чорну каву, споглядаючи при цьому на дружину, яка знаходилася в декількох метрах від нього тілом і в неймовірній далечі душею. Вона часто примружувала, а іноді зовсім закривала очі, спочатку прослуховуючи мелодію у себе в голові, а тільки потім торкалася клавіш, після чого по квартирі, не минаючи найтонших шпарин, лилася музика. З цього приводу кулінару навіть завітала в голову дивна думка, що з все проникаючою силою її музики може зрівнятися хіба тільки неперевершений запах його улюбленої кави. Згодом, музика припинилася і Анна мовчки подивилася на свого чоловіка, чекаючи зауважень, критики або побажань. Однак, здається, в той момент його заплутав біс, бо він згадав їхню першу зустріч, ковтнув трохи кави і голосно видихнувши відповів: «Не відволікає!». Так. Він виявився абсолютно правим на рахунок все проникаючої сили кави, запах якої ще довго супроводжував заплямовану ковдру.
Втім, бувало і зовсім навпаки… Інколи кулінар виходив з себе хоча б тому, що кращою у світі стравою його дружина вважала бутерброд з маслом і переконати її у хибності думки було не можливо. Разом з тим, Анна часто любила нагадувати чоловіку про його рідкісне прізвище, що за страшною іронією долі не мало абсолютно нічого спільного з кулінарією – безпосередньо стосуючись музики. Так і казала: «І як тобі не соромно, Ното, з таким прізвищем байдуже ставитись до музики?». І хоча Нота намагався пояснити, що він скоріше вислана "нота протесту" певній державі, ніж музичний знак, Анна все одно притримувалася власної думки.
Та в кого не буває конфліктів? Крім того, пізніше ці двоє стали більш зважено ставитися до поглядів один одного. Особливо Олексій до Анни, якій хвилюватися тепер було суворо заборонено. Нота стійко виконував всі її забаганки і капризи, через що після спливу семи місяців отримав спадкоємця, як він тоді щиро вірив – гідного продовжувача його справи і просто чудового, хоч і трохи не доношеного хлопця – Олексія Ноту молодшого.
Ще до того моменту як Нота молодший почав говорити, кожен з його батьків обрав дорогу, по якій дитина має піти. Дивний аргумент, котрий Нота старший приводив на користь кулінарії полягав у тому, що немовля їло, а отже – йому пряма дорога в ресторан! В свою чергу, доказом, який свідчив проти музики, була вкрай своєрідна реакція Ноти молодшого на її звучання. Щоразу, коли Анна починала грати, дитина швидко засинала, що для Ноти старшого могло означати лиш одне: «Дитині не цікаво!». Звичайно, він не враховував той факт, що Анна грає дитині колискові, такі легкі і ніжні, від яких навіть цербер почне куняти на своєму посту - що вже говорити про немовля. І не поспішайте подумки відправляти Ноту старшого на томографію мозку... Просто він, маючи справу з гладкою стіною, у стилі найвідчайдушнішого альпініста, доволі невдало чіплявся за повітря.
Піаністка ж була цілком впевнена, що в своїх руках вона колише майбутнього музиканта. Причому Анна не вважала, що ця думка потребує обговорень і підтверджень. Просто знала і все – довіряла своєму материнському чуттю, так би мовити. А воно жінці підказувало, що досягти значних висот, таких як досяг її чоловік, їй вже не вдасться, а тому Нота молодший - це її продовження, її надія, її шанс. В решті-решт з даного приводу вона заключила зі своїм чоловіком парі, зовсім не підозрюючи чим це парі обернеться для їхнього сина і навіть для нас.
Пізніше, малюк почав проявляти дивний інтерес до ходьби, що по логіці нашого кулінара мало пророкувати прекрасну кар’єру Ноти молодшого в якості ходуна. Втім, цього не сталося, бо коли кроки стали більш впевненими, а слова більш осмисленими, Анна почала потроху привчати сина до інструмента. Саджала його на коліна і дозволяла барабанити пальчиками по клавішах, що неабияк звеселяло молодшого Ноту і вкрай пригнічувало старшого. Тепер кулінар вже і за повітря не хапався, бо як виявилося, дитя їло аби просто не відчувати себе голодним і коли ціль була досягнута, його інтерес до їжі миттю згасав. В свою чергу, інтерес до музики, розгорявся все більше і більше. Через деякий час Олексій вже не просто барабанив по клавішах, а уважно спостерігав за рухами матері, котра в такі моменти буквально світилася від щастя, випалюючи своїм світлом чоловікові очі.
Зрештою, можна довго думати над тим, як би склалося життя цієї дивакуватої сім’ї далі, якби кулінару знов не наснився той самий чудернацький сон…
Цього разу місцем зустрічі був величезний осінній парк. Занедбаний, порослий травами і чагарниками, здавалося, він таїв у собі дещо зловіще. Звідусіль тхнуло гнилою деревиною і навіть легкий дощик, із затягнутого сірою периною неба, не дарував цьому місцю свіжості. А ось і він! Блискучий хромований ковпак на столику з однією ніжкою, схожою на старовинну грецьку колону. Він стояв приблизно за десять метрів від Ноти старшого, однак вже не вабив так як раніше – він вабив разів у десять більше! «Цього разу реберця точно відкриють мені рецепт!», – запалився думкою Олексій. Скориставшись тим, що це сон, він навіть не став йти довгих десять метрів, миттєво опинившись біля своєї цілі. На якусь мить спотворене відображення у ковпаку явило когось іще позаду Ноти, від чого кулінар не на жарт перелякався. «Тепер в нього такі пустощі», – подумав Олексій, перевівши подих і впевнившись, що позаду нього нікого немає. Раніше страва вже б давно заговорила йому вуха, поскаржилася б на те, що під ковпаком надто душно, однак цього разу з-під ковпака не лунало жодного звуку. А хоча… Якесь шарудіння там все ж було… Як наче хтось повільно перемішував соус.
До цієї миті кулінар був впевнений, що під ковпаком нічого не має, окрім папірця з рецептом, але тепер у нього з’явилися тривожні думки. Втім, Нота старший не звик зупинятися на півдорозі і трохи позволікавши, все ж потягнув руку до страви. Він обережно взявся за сяючий шпиль і…
Шалений чоловічий вереск залунав парком. Запевняю вас, що в реальному світі люди не можуть так голосно зверещати, в інакшому випадку, усьому людству довелося б розпрощатися зі своїми барабанними перетинками. Але хіба міг рецепт, який би він не був, викликати таку бурхливу реакцію кулінара? Ні. Тоді що ж? Як на рахунок зо двох десятків жирних білих хробаків, напівпрозорі тільця яких пульсували і звивалися, немов на розпеченій червоній пательні. Деякі з них випускали в тарілку дивну в’язку жовту мерзоту, від якої Олексія знудило. Втім як виявилося, веселощі тільки починалися, адже згодом шарудіння охопило весь парк і кляті створіння повилазили з землі, обліпили дерева та почали все ближче підбиратися до кулінара. Олексій чавив хробаків як міг, та коли вся земля перетворилася на живу ковдру - сморід відраза і страх примусили кулінара прокинутися в теплих обіймах дружини, котра вже кілька хвилин марно намагалася його заспокоїти.
Як виявилося, його знудило не тільки у вісні а і на яву. «Жереш перед сном різну гидоту – от і на тобі!», — гнівно прошипіла Анна, після чого, вмостивши зручніше подушку, відвернулася спати. «Аби тільки ти була права…», — подумав Нота, якому тривожні думки заборонили повернутися в сон, примусивши цілу ніч дарувати свій збентежений погляд вікну.
Ранок зустрів кулінара чудовою сонячною погодою, котра все ж таки не змогла вилікувати серце від поганих передчуттів. Ясно одне - це був знак. Знак не дуже хороший, або взагалі поганий вкрай. Зрештою, доля не стала примушувати Ноту старшого довго мучити себе сумнівами.
Перші симптоми у вигляді легких запаморочень дали про себе знати вже через кілька днів. Одразу ж звернулися до лікаря, але мабуть за браком досвіду, чи навпаки, через його надлишок, лікар поставив діагноз на око і, виписавши якісь пігулки, побажав усміхненій молодій жінці якнайшвидшого одужання. Запаморочення і справді зникли, звільнивши місце для головного болю, з яким спочатку Анна поралася сама, потім пігулки, а коли і вони перестали допомагати, знову звернулися до іншого лікаря. Цей спеціаліст вже не ризикнув опиратися на досвід, призначивши Анні обстеження, яке виявило в її голові пухлину розміром з кульку для гольфу. Прогноз лікаря був виключно негативний з мізерно маленькою кількістю відведеного часу.
З лікарні йшли повільно і мовчки. Ніхто не зважувався першим щось сказати і кожен думав про своє. Олексій розмірковував над тим, до кого б міг звернутися за допомогою, адже на дворі був дві тисячі третій рік, в нього малися не аби які зв’язки, а головне, що медицина, може хоч і не в Україні, творила дива. Анна ж як людина котра дізналася про свою близьку та не неминучу смерть, вирішила, що кожну мить тепер вона буде дарувати синові і чоловіку, а ще сподівалася на чудо-сучасну медицину, адже… Правда підозрювала, що люди думали так у всі часи.
Коли ж вони підійшли до свого будинку і Анна побачила маленького Олексія, що під бабусиним наглядом безтурботно грався у піску, її серце не витримало. Ткнувшись обличчям у груди чоловіка, піаністка розповіла в адресу світу такі прокляття, які він чув вперше і більше ніколи…
Після смерті дружини Нота старший відвіз сина до своєї матері, лишившись у величезній квартирі на самоті. В перші ж дні, відчуття самотності і страшенного відчаю підсадили його на кілька придуркуватих телешоу, завершення яких він завжди чекав з передчасним жалем. Коли ж вони закінчувалися, а сон шкутильгав десь на півшляху, наставали найтяжчі моменти у котрі хотілося покінчити з життям.
В один з таких вечорів, Нота старший, сидячи у напівтемряві в своєму улюбленому кріслі і п’ючи дешевий віскі, додивлявся чергове телешоу. Раптом, краєм ока, він помітив як одна з клавіш на роялі повільно опустилася, не видавши при цьому жодного звуку, а згодом, сусідня взяла з неї приклад. Немає нічого дивного, що телешоу втратило для кулінара і без того сумнівні залишки цікавості, повністю віддавши їх у розпорядження невидимому музиканту. «Виявляється що беззвучна гра – це доволі моторошно» зловив себе на думці Нота і уявивши, що зараз все може змінитися, почав молитися, не знаючи при цьому жодної молитви. Та коли беззвучна композиція скінчилася, Олексій дійшов висновку, що вся справа у віскі, котрий виявився не таким вже й поганим. От тільки рояля кухар все одно вирішив позбутися, адже наступного дня історія повторилася вже без участі алкоголю. Хотів спочатку продати, але коли йому наснилося кілька снів за участю розлюченої дружини у звичній подобі, обмежився переносом до підвалу свого ресторану, де інструмент був змушений припадати пилюкою, доки одного разу молодший Нота не відшукав його.
"Діамантовий язик"
Втім, досить про погане! Адже насправді це доволі світла, місцями кумедна, а подекуди і зовсім смішна історія – повна протилежність тій, яка сталася в кулінарській сім’ї. Так, люди помирають, але люди і залишаються, а це означає, що нам ще є про кого поговорити. І поговоримо ми хоча б про те, чому Ноті старшому не можна було довго сумувати і як поганий настрій впливав на виховання його дитини. Ні-ні, мова йде зовсім не про Ноту молодшого. Мова йде про дитину, яка з’явилася у Олексія ще до знайомства з Анною і до дивних снів. Дитина вередлива, потребуюча постійної уваги і ласки. Леді і джентльмени, зустрічайте!!! Єдиний і неповторний, кращий ресторан Києва і всієї України – «Діамантовий язик»!!!
Його народження, вірніше зачаття, вірніше планування його зачаття, було доволі складним і довготривалим процесом. У середині дев’яностих років, після розпаду Радянського союзу, молодий і ще не надто впевнений у собі кулінар з пилюкою в кишенях, мріяв про відкриття власного ресторану. На щастя, тепер це стало можливим, але за умови, що в твоїх кишенях все ж таки були гроші, а не пилюка. Втім, Нота старший і не сподівався, що хтось принесе йому на тарілочці готовий ресторан, а тому назбиравши грошенят, відкрив невеличку ятку с пиріжками. Трохи згодом, коли пиріжки почали користуватися шаленим успіхом, був сенс відкрити ще кілька яток, що хлопець і зробив. Справи йшли доволі добре, а може навіть занадто добре, бо в народі Ноту почали жартома називати «пиріжковим магнатом», що аж ніяк не вписувалося в його амбіції і уявлення про великі досягнення. Щоправда, потім він неодноразово жалкував про свої думки, бо в один чудовий день до Олексія прийшли якісь дивні хлопці і пригрозили попсувати йому бізнес, якщо він відмовиться поділитися з ними частиною свого прибутку. Тоді, за браком досвіду, Нота направив цих хлопців туди, де сам опинився наступного дня, коли всі три його ятки були спалені разом із пиріжками. Що й говорити – це було тяжке випробування для Олексія, після якого, поміркувавши, він вирішив, що в Україні з її нечесними правилами більше робити нічого і варто спробувати щастя закордоном.
Від одного свого знайомого, якому доля також дала під зад, Олексій дізнався про чудову програму «GOWEST», що вабила невдах звідусіль прямісінько в Сполучені Штати Америки, де їм надавали пристойне житло, гідну роботу і коробочку смачнючих булочок з корицею, аби хоч якось підсолодити їхнє невдале життя.
Рішення було прийняте і згодом Нота старший з висолопленим язиком і вогником в очах мчав на найближчий авіарейс, з надією, що за океаном він швидко проб’є собі шлях на гору, а може і не тільки собі.
Щоправда, реальність виявилась куди більш жорстокою, ніж можна було очікувати… По прильоту до Нью-Йорка, його та ще кількох невдашок ніхто не зустрів, в результаті чого вони витратили купу часу, аби відшукати свій барак десь на краю міста. До того ж, булочки з корицею виявилися підсушеними, зовсім не смачними і навіть кимось початими… Що ж до роботи, то нею й справді забезпечували і доволі непоганою. У всякому разі, на відміну від своїх колег, Нота не скаржився, вважаючи, що драяти підлоги ресторанів це не найгірше, що могло статися. І в чомусь він звичайно був правий…
Перший заклад громадського харчування, підлога якого була протерта Олексієм до дірок, звався «Червоний банан». Маленький, але не надто затишний паб притягував до себе найнижчі верстви населення, яких від дешевої випивки часто нудило, після чого хлопець відчував, що відпрацьовує свої п'ятсот баксів у повній мірі. Зрештою, кулінар не довго пропрацював у «Червоному банані», через конфлікт з одним із клієнтів, на прізвисько Великий Боб, якого випадково задів шваброю. І хоча в наступну мить Олексію неймовірним чином вдалося принести тисячу вибачень, Великий Боб будучи не тільки великим, а й до біса п’яним дав Ноті по морді, вибивши його з невдалого життя на кілька годин. Коли ж Олексій очуняв у лікарні, до нього прийшов власник «Червоного банану» зі зв’язкою звичайних бананів і пояснив, що його послуг паб більше не потребує. За те потребує Великого Боба, який є його постійним клієнтом і котрий зненавидів усім серцем горе-прибиральника. Витрати на лікування Олексію відшкодували, та робота була втрачена.
Знову життя втоптало кулінара в багнюку, хоча і дечому навчило. Наприклад, що: «Людей, які вміють драяти підлогу мільйони, а Великих Бобів котрі стабільно випивають шість літрів пива за вечір не так вже й багато. Тому, якщо така справа – плюй на прибиральника, клієнт важливіший». Записавши це правило собі у блокнот, Нота старший дотримувався його протягом усього життя.
До речі, буквально через місяць після цього прикрого випадку, Олексій дізнався, що Великого Боба зарізали мов свиню, як раз коли він, п’яний в лелеку, повертався з «Червоного банану». І нехай кулінару стало трохи соромно, але перше про що він подумав, це те, як перехожі фотографують величезний пивний фонтан, що б'є з пуза Великого Боба. Звичайно за умови, що йому загнали лезо прямісінько в пузо.