А втім, він не був увесь час повністю непритомний у всі ті дні, поки хворів: це був гарячковий стан, з маренням і півсвідомістю. […]
Сталося це вранці, о десятій годині. Якраз в цей час, ясними днями, сонце завжди довгою смугою проходило по його правій стіні і освітлювало куток коло дверей. Біля ліжка його стояла Настя і ще якийсь чоловік, що з цікавістю його розглядав, але був зовсім йому не знайомий. Це був юнак у каптані, з борідкою, з вигляду він скидався на артільника. Крізь прочинені двері заглядала хазяйка. Раскольников підвівся.
— Хто це, Насте? — спитав він, показуючи на незнайомого.
— Бач, опритомнів! — сказала вона.
— Опритомніли,— озвався артільник. Догадавшись, що він опритомнів, хазяйка, яка досі визирала з-за дверей, зараз же причинила їх і сховалася. Вона і завжди була несмілива і не могла переносити всяких тяжких розмов; їй було років сорок, і була вона гладка і опасиста, чорноброва і чорноока, добра від повноти і від лінощів; і з себе навіть дуже непогана. Соромлива ж була над міру.
— Ви… хто? — продовжував допитуватись Раскольников, звертаючись до артільника. Але в ту ж мить знову відчинилися двері навстіж, і, трохи нахилившись,— він був надто високий,— увійшов Разуміхін.
— Чисто тобі морська каюта,— вигукнув він, заходячи,— завжди лобом стукаюсь; а теж квартирою називається! А ти, брат, опритомнів? Зараз від Пашеньки чув.
— Оце тільки опритомнів,— сказала Настя.
— Оце тільки опритомніли,— підтакнув знову артільник, осміхаючись.
— А ви ж самі хто будете? — спитав, зненацька звертаючись до нього, Разуміхін.— Я от, бачите, Вразуміхін; не Разуміхін, як мене всі величають, а Вразуміхін, студент, дворянський син, а він мій приятель. Ну, а ви ж хто такий?
— А я в нашій конторі артільником, від купця Шелопаєва, і сюди в справі.
— То сідайте он на той стілець,— сам Разуміхін сів на другий, по той бік столика.— Це ти, брат, добре зробив, що опритомнів,— говорив він далі, звертаючись до Раскольникова.— Четвертий день майже зовсім не їси і не п´єш. їй-право, чай з ложечки давали. Я до тебе два рази приводив Зосимова. Пригадуєш Зосимова? Оглянув тебе уважно і зразу сказав, що все пусте,— в голову, чи що, вдарило. Якась з нервами дурниця, пайок був поганий, каже, пива й хріну мало давали, через те й недуга, але байдуже, все мине і перемелеться. Молодець Зосимов! Добряче почав лікувати. Ну, то я вас не затримую,— звернувся він знову до артільника,— чи буде ваша ласка пояснити, з яким ділом прийшли? Май на увазі, Родю, з їхньої контори вже вдруге приходять; тільки перший раз не цей був, а інший, і ми з ним розмовляли. Це хто перед вами приходив?
— А треба гадати, це позавчора, точно. Це Олексій Семенович були; теж при конторі у нас служать.
— Але ж він більш тямущий, ніж ви, як ви гадаєте?
— Еге ж; вони справді будуть солідніші.
— Похвально; ну, кажіть далі.
— А от через Опанаса Івановича Бахрушина, про якого, либонь, ви не раз чували, за просьбою вашої матусі, через нашу контору вам переказ,— почав артільник, прямо звертаючись до Раскольникова.— Якщо ви вже при повній пам´яті перебуваєте — тридцять п´ять карбованців вам вручити дозвольте, бо Семен Семенович від Опанаса Івановича, за проханням вашої матусі, знову про це повідомлення одержали. Певно, знаєте їх?
— Так… пам´ятаю… Бахрушин…— промовив Раскольников замислено.
— Ось тільки щодо розписочки слід би. […]
— Не треба,— сказав Раскольников, відсторонивши перо.
— Чого це не треба?
— Не буду підписувати.
— Тьху, чорт, та як же без розписки?
— Не треба… грошей…
— Це грошей та не треба! Ну, це вже ти, чоловіче, брешеш, я свідок! Не турбуйтеся, будь ласка, це він тільки так… знову заїхав не туди. З ним одначе це і в здоровому стані трапляється… Ви людина розумна, і ми будемо над ним верховодити, тобто просто зверху рукою його водити, він і підпише. […]
— Облиш, я сам…— сказав той, взяв перо і розписався в книзі. Артільник поклав гроші і пішов. […]
IV
Разуміхін розповідає про вбивство старухи-лйхварки, про те, що поліція підозрює одного із знайомих Разуміхіна — маляра.
— Лизавету теж убили! — бовкнула зненацька Настя, звертаючись до Раскольникова. Вона весь час стояла тут-таки, притулившись до одвірка, і слухала.
— Лизавету? — пробурмотів Раскольников ледве чутно.
— Та Лизавету, перекупку, хіба не знаєш? Вона сюди вниз ходила. Ще тобі сорочку лагодила.
Раскольников обернувся до стіни, де на брудних жовтих шпалерах з білими квіточками вибрав одну незграбну білу квітку, з якимись коричневими цяточками, і почав розглядати: скільки в ній пелюсток, які на пелюстках зазублинки і скільки цяточок? Він відчував, що у нього оніміли руки і ноги, наче їх відібрало, але й не пробував поворушитись і вперто дивився на квітку.
— Ну, то що ж той маляр? — з якимось особливим незадоволенням перебив Зосимов балаканину Насті. Вона зітхнула і замовкла.
— А теж в убивці записали! — із запалом промовив Разуміхін.
— Докази є, чи як?
— Де в чорта докази! А втім, саме через доказ, але доказ той зовсім і не доказ, ось що треба довести! Це точнісінько як спочатку вони забрали і запідозріли цих, як їх пак… Коха та Пестрякова. Тьху! Як все це по-дурному робиться, навіть коли збоку глянути, гидко стає… Пестряков, можливо, сьогодні до мене зайде. До речі, Родю, ти цю історію вже знаєш, ще до твоєї хвороби сталося, саме напередодні того, як ти знепритомнів у конторі, коли там про це розповідали… […] Рівно на третій день після вбивства, вранці, коли вони там морочилися ще з Кохом та Пестряковим,— хоч ті кожний свій крок довели: очевидність кричить! — виявляється раптом зовсім несподіваний факт. Якийсь селянин Душкін, власник пивниці, навпроти того самого будинку, приходить у контору і приносить ювелірський футляр з золотими сережками і розповідає цілу повість: «Прибіг, мовляв, до мене ввечері, позавчора, приблизно на початку дев´ятої,— день і година! Міркуєш? — робітник маляр, який і до того до мене вдень забігав, Миколай, і приніс мені оцю коробку з золотими сережками і з камінчиками, і просив за них під заставу два карбованці, і коли я спитав: — Де взяв? — відповів, що на панелі знайшов. Більше я його про те не розпитував,— це Душкін так каже,— я виніс йому біле- тик-карбованець тобто, бо зміркував, що коли не мені, то іншому в заставу віддасть, а все одно проп´є, то хай краще у мене річ лежить: далі, мовляв, покладеш, ближче візьмеш, а об´явиться щось або чутки підуть, тут я і представлю». Ну, звичайно, це він бабусин сон розповідає, бреше, як рудий собака, бо я цього Душкіна знаю, сам він лихвар і крадене переховує, і річ, що тридцять карбованців коштує, не для того, щоб «представити», у Миколая підхопив. Просто злякався. Та хай йому лиха година, слухай; розповідає Душкін далі: «А селянина того, Миколая Дементьева, знаю змалечку, нашої він губернії і повіту, Зарайського, бо ми, мовляв, самі рязанські. А Миколай хоч і не п´яниця, а часом випиває, і відомо нам було, що він у тому самому будинку працює, фарбують вони разом з Дмитром, а з Дмитром вони з одного села. І одержавши білетик, він його тут-таки розміняв, випив разом дві скляночки, решту взяв і пішов, а Дмитра я з ним того разу не бачив. А наступного дня почули ми, що Альону Іванівну і сестрицю їхню Лизавету Іванівну сокирою вбито, а ми ж їх знали, і взяв мене тут сумнів щодо сережок,— бо відомо нам було, що небіжчиця під речі гроші давала. Пішов я до них в будинок і почав обережно так, потихеньку розпитуватись і передусім спитав: чи тут Миколай? І каже Дмитро, що Миколай загуляв, прийшов додому вдосвіта, п´яний, пробув дома хвилин так із десять і знову подався, і Дмитро його вже потім не бачив і роботу сам закінчує. А робота у них на тих самих сходах, де жили вбиті, на другому поверсі. Почувши все це, ми тоді нікому нічого не оповістили,— це Душкін каже,— а про вбивство все, що могли, розпиталися і повернулись додому все з тим же своїм сумнівом. А сьогодні вранці, о восьмій годині,— тобто це вже на третій день, міркуєш? — бачу, заходить до мене Миколай, не тверезий, та й не те щоб дуже п´яний, бо розуміти, що йому кажуть, може. Сів на ослін, мовчить. А, окрім нього, в пивниці на ту пору був лише один якийсь чоловік чужий, та ще спав на лаві другий, знайомий нам, та двоє наших хлопчаків. «Бачив, питаю, Дмитра?» — «Ні, каже, не бачив».— «І тут не був?» — «Не був, каже, від позавчора».— «А цю ніч де ночував?» — «А на Пісках, каже, у коломенських».— «А де, питаю, тоді сережки взяв?» — «А на панелі знайшов»,— і розповідає це він так, зовсім якось неправдоподібно і в очі не дивиться. «А чув, питаю, що так, мовляв, і так, того самого вечора і тієї самої години, на тих сходах, скоїлося?» — «Ні, каже, не чув»,— а сам слухає, очі вирячивши, і побілів раптом, мов крейда. Я ото йому розповідаю, аж дивлюсь, а він за шапку і почав підводитись. Тут і надумав я його затримати: «Стривай, Миколаю, кажу, хіба не вип´єш?» — а сам кивнув хлопчакові, щоб на дверях став, та з-за стойки виходжу: тут він од мене як чкурне, та на вулицю, та тікати, та в провулок — тільки я його й бачив. Тут і сумніву в мене вже не стало, бо його гріх, не інакше…»
— Ще б пак! — проказав Зосимов.
— Стривай! Кінець слухай! Кинулися, звісно, мерщій Миколая шукати: Душкіна затримали і обшук зробили, Дмитра теж, попотрусили і коломенських,— аж раптом позавчора і приводять самого Миколая: затримали його поблизу -ської застави, на постоялому дворі. Прийшов він туди, скинув з себе хрестик, срібний, і попросив за той хрестик шкалика. Дали. За якийсь час жінка в корівник пішла і бачить крізь щілину: він поруч у сараї очкурка до бантини прив´язав, петлю зробив, став на оцупок і хоче собі петлю на шию накинути: жінка закричала несамовито, позбігалися люди: «То он ти який!» — «А ведіть мене, каже, в таку он часть, в усьому повинюся». Ну, його належним чином і приставили в ту часть, сюди тобто. Ну те, се, хто, як, скільки років — «двадцять два» — тощо. Запитують: «Коли працювали з Дмитром, то чи не бачили кого на сходах о такій і такій саме годині?» Відповідає: «Звісно, проходили, може, люди якісь, та ми не дивилися».— «А не чули чого-небудь, шуму якогось абощо?» — «Нічого не чули такого особливого».— «А чи було відомо тобі, Миколаєві, того самого дня, що таку ось вдову такого ось дня та о такій ось годині з сестрою її вбито і пограбовано?» — «Нічого не знаю, нічого не відаю. Вперше від Опанаса Павловича, аж на третій день, у пивниці почув».— «А сережки де взяв?» — «На панелі знайшов».— «Чому наступного дня не прийшов з Дмитром на роботу?» — «Бо загуляв».— «А де гуляв?» — «А там і там».— «А чого тікав від Душкіна?» — «Бо дуже вже злякалися ми тоді».— «Чого злякався?» — «А що засудять».— «Як же ти міг злякатися цього, коли ти ні в чому не винний?..» Ну, віриш, чи не віриш, Зосимов, це запитання було поставлено, і саме такими словами, Це я напевно знаю, мені точно переказали. Як це тобі подобається, га?
— Ну, ні, докази ж одначе існують.
— Та я не про докази тепер, а про запитання, про те, як вони завдання своє розуміють! Ну, та чорт!..,Ну, то насідали, насідали на нього, тиснули, тиснули, ну й признався: «Не на панелі, мовляв, знайшов, а у фа_ тері знайшов, в якій ми з Дмитром працювали».— «Яким же чином?» — «А таким чином, що працювали ми ото з Дмитром цілий день до восьмої години, і йти збирались, а Дмитро взяв щітку та мені по пиці фарбою і мазнув, мазнув ото мені по пиці фарбою, та й тікати, а я за ним. І біжу ото я за ним, а сам кричу мов несамовитий, а там, де з сходів у підворіття завертати — наскочив я з розгону на двірника і на панів, а скільки було з ним панів, не пригадую, а двірник за те мене вилаяв, а другий двірник теж вилаяв, і двірникова жінка вийшла, теж нас вилаяла, і пан якийсь у підворіття входив з панею, і теж нас вилаяв, бо ми з Митькою впоперек дороги лягли: я Митьку за чуприну вхопив і повалив і почав - дубасити, а Митька теж, з-під мене, за чуприну мене вхопив і собі почав дубасити, а робили ми оте не із злості, а по щирій дружбі, жартуючи. А потім Митька випручався та на вулицю й побіг, а я за ним, та не наздогнав і повернувся на фатеру сам,— бо прибрати треба було. Почав я прибирати і чекаю Дмитра, чи не надійде. Та біля дверей у сіни, за стіною, в закутку, на коробку й наступив. Дивлюся, лежить, в бумазі загорнута. Я бумагу ту розгорнув, бачу защіпочки такі малюсінькі, защіпоч- ки ті ми поскидали — аж у коробці сережки…»
— За дверима? За дверима лежала? За дверима? — скрикнув зненацька Раскольников, мутним, зляканим поглядом дивлячись на Разуміхіна, і повільно підвівся, спираючись рукою, на дивані.
— Еге… а що? Що з тобою? Чого ти так? — Разуміхін теж підвівся з місця.
— Нічого!..— ледве чутно відповів Раскольников, опускаючись знову на подушку і знову повертаючись до стіни. Всі помовчали трохи.
— Задрімав, певно, спросоння,— проказав, нарешті, Разуміхін, запитально дивлячись на Зосимова; той зробив ледь помітно заперечний знак головою.