Раскольников не відповів і став поруч нього, задумавшись.
— Фатеру дивитись приходив,— сказав, підходячи, старший робітник.
— Яку фатеру?
— А де ми працюємо. «Нащо, каже, кров відмили? Тут, каже, вбивство трапилося, а я прийшов наймати». І в дзвоник почав дзвонити, мало не обірвав. А ходім, каже, в контору, там усе доведу. Причепився.
Двірник здивовано і насупившись розглядав Раскольникова.
— Та ви хто такі будете? — гримнув він якомога грізніше.
— Я Родіон Романович Раскольников, колишній студент, а живу в будинку Шиля, тут у провулку, недалеко звідси, в квартирі номер чотирнадцять. У двірника спитай… мене знає.— Раскольников проказав усе це якось ліниво і замислено, не обертаючись і пильно дивлячись на потемнілу вулицю.
— А ви чого у фатеру ту приходили?
— Дивитись.
— А що там дивитись?
— А от взяти б та й одвести в контору? — втрутився зненацька міщанин і замовк.
Раскольников через плече скосив на нього очі, подивився уважно і сказав так само тихо й ліниво:
— Ходім!
— Та й одвести б! — підхопив вже сміливіше міщанин.— Чого він про ще допитувався, що в нього на думці, га?
— П´яний не п´яний, а Бог його знає,— пробурмотів робітник.
— Та вам чого? — гримнув знову двірник, який починав серйозно сердитись,— ти чого причепився?
— А злякався — в контору? — насмішкувато сказав йому Раскольников.
— Чого злякався? Ти чого причепився?
— Пройдисвіт! — вигукнула жінка.
— Та чого з ним балакати,— крикнув другий двірник, здоровезний чолов´яга в арм´яку нарозпашку і з ключами за поясом.— Забирайся звідси! І справді пройдисвіт якийсь… Забирайся!
І, вхопивши Раскольникова за плече, він виштовхнув його на вулицю. Той захитався було, але не впав, випростався, мовчки подивився на всіх глядачів і пішов собі. […]
«То йти, чи ні»,— думав Раскольников, спиняючись серед бруківки на перехресті і роздивляючись навколо, немовби сподівався від когось для себе рішення. Але ніщо не озивалося нізвідки; все навкруги було глухе й мертве, як те каміння, що по ньому він ступав, для нього мертве, тільки для нього… Раптом далеко, кроків за двісті від нього, в кінці вулиці, в згустілій темряві, розрізнив він натовп, гомін, крики… Серед юрби стояв якийсь екіпаж… Замерехтів серед вулиці вогник. «Що це?» Раскольников повернув праворуч і пішов на юрбу. Він неначе чіплявся за все і холодно усміхнувся, подумавши про це, бо вже напевно вирішив про контору і твердо знав, що зараз усе скінчиться.
VII
Серед вулиці стояла коляска, шикарна, панська, запряжена парою баских сірих коней; сідоків не було, і сам кучер, злізши з козлів, стояв поруч, коней тримали за вуздечки. Навколо товпилося багато людей, попереду всіх поліцейські. В одного в руках був ліхтарик, яким він, нахиляючись, освітлював щось на бруківці, біля самих коліс. Усі гомоніли, кричали, ойкали; кучер стояв збентежений і зрідка повторював:
— Гріх який! Господи, гріх же який!
Раскольников протиснувся, скільки можна було, і побачив, нарешті, що викликало цю метушню й цікавість. На землі лежав тільки що збитий кіньми чоловік, мабуть, непритомний, дуже погано вдягнений, але в «благородному» убранні, весь у крові. З обличчя, з голови бігла кров; все обличчя було побите, подряпане, знівечене. Видно було, що роздавили мало не на смерть.
— Ой, лишенько! — тужив кучер,— як тут угледіти! Коли б я гнав дуже або не кричав йому, а то їхав, не поспішаючи, рівно. Всі бачили: люди збрешуть, то і я брешу. П´яний свічки не поставить — звісно!.. Бачу його, вулицю переходить, хитається, мало не падає,— крикнув раз, вдруге, втретє, та й придержав коней; а він прямісінько їм під ноги так і ліг! Навмисне він чи дуже вже був нетверезий… Коні ж молоді, полохливі,— рвонули, а він скрикнув — вони дужче… от і сталося лихо.
— Чистісінька правда! — посвідчив хтось з натовпу. […]
Тим часом Раскольников протовпився і нахилився ще ближче. Зненацька ліхтарик яскраво освітив обличчя бідолахи; він пізнав його.
— Я його знаю, знаю! — закричав він, протовплюючись зовсім наперед,— це чиновник, відставний, титулярний радник, Мармеладов! Він живе тут, поблизу, в будинку Козеля… Лікаря швидше! Я заплачу, ось! — Він витяг з кишені гроші і показував поліцейському. Він був надзвичайно схвильований.
Поліцейські були задоволені, що дізналися, хто той роздавлений. Раскольников назвав і себе, дав свою адресу і з усіх сил, наче йшлося про рідного батька, умовляв щонайшвидше перенести непритомного Мармеладова в його квартиру.
— Ось тут, через три будинки,— клопотався він,— будинок Козеля, німця, багатого… Він оце, мабуть, п´яний, додому пробирався. Я його знаю… Він п´яниця… Там у нього сім´я, жінка, діти, дочка-одна є. Доки ще в лікарню довеземо, а тут, певно, в тому ж будинку лікар є! Я заплачу, заплачу!.. Все-таки свій догляд буде, допоможуть одразу ж, а то він і помре, поки до лікарні…
Він навіть устиг сунути непомітно в руку; зрештою, справа була ясна і законна, і, в усякому разі, тут допомога була ближче. Потерпілого підняли і понесли; знайшлися помічники. Будинок Козеля був кроків за тридцять. Раскольников ішов ззаду, обережно підтримував голову і показував дорогу.
— Сюди, сюди! На сходи треба головою вгору вносити; повертайте… отак! Я заплачу, я віддячу,— бурмотів він.
Катерина Іванівна, як і завжди, скоро тільки випадала вільна хвилина, починала ходити туди й сюди по своїй маленькій кімнаті, від вікна до груби і назад, схрестивши руки на грудях, розмовляючи сама з собою і кашляючи. Останнім часом вона щодалі частіше і довше стала розмовляти з своєю старшою дівчинкою, десятирічною Поленькою, яка хоч багато чого ще не розуміла, але зате дуже добре збагнула, що потрібна матері, і тому завжди стежила за нею своїми великими розумними оченятами і хитрувала, як могла, аби удати, що вона розуміє все чисто. Цього разу Поленька роздягала маленького брата, який цілий день нездужав, щоб покласти його спати. Чекаючи, поки йому змінять сорочечку, яку тієї ж ночі мали й випрати, хлопчик сидів на стільці мовчки, з серйозним виглядом, прямо й нерухомо, з простягнутими вперед ніжками, щільно стуленими докупи, п´яточками до публіки, носками нарізно. Він слухав, про що говорила матуся з сестрицею, надувши губки, витріщивши очки і не ворушачись, точнісінько так, як звичайно повинні сидіти всі розумні хлопчики, коли їх роздягають, щоб покласти спати. Ще менша за нього дівчинка, в самому лахмітті, стояла біля ширми і чекала своєї черги. Двері на сходи були відчинені, аби дати хоч якийсь вихід хвилям тютюнового диму, які виривалися з інших кімнат і весь час примушували довго і тяжко кашляти сердешну сухотну. Катерина Іванівна неначе ще більше схудла за цей тиждень, і червоні плями на щоках її горіли ще яскравіше, ніж раніше.
— Ти не повіриш, ти й уявити собі не можеш, Поленько,— говорила вона, ходячи по кімнаті,— як ми весело й розкішно жили в домі у татуся і як цей п´яниця погубив мене і всіх вас погубить! Татусь був статський полковник і вже майже губернатор; йому лишався всього тільки один якийсь крок, так що всі до нього їздили й говорили: «Ми вас уже так і вважаємо, Іване Михайловичу, за нашого губернатора». Коли я… кахи! Коли я… кахи-кахи-кахи… о, трикляте життя! — скрикнула-вона, відхаркуючи мокроту і схопившись за груди,— коли я… О, коли на останньому балу… у пред-водителя… мене побачила княгиня Безземельна,— яка мене потім благословляла, коли я виходила за твого татуся, Полю,— то зараз же спитала: «Чи не та це мила дівчина, яка з шаллю танцювала на випуску?»… (А дірку зашити треба; от узяла б голку та зараз би й заштопала, як я тебе вчила, а то завтра… кахи! завтра… кахи-кахи-кахи!.. гірше ро-оздере! — крикнула вона надриваючись)…— Тоді ще з Петербурга тільки що приїхав камер-юнкер князь Щегольськой… протанцював зі мною мазурку і наступного дня хотів приїхати з освідченням; але я сама подякувала вельми приємними словами і сказала, що серце моє давно належить іншому. Цей інший був твій батько, Полю; татусь страшенно сердився… А вода готова? Ну, давай сорочечку; а панчішки?.. Лідо,—- звернулася вона до маленької доньки,— ти вже так, без сорочечки, цю ніч переспи; як-небудь… та панчішки теж поклади… Заразом випрати… Чого цей лахмітник не йде, п´яниця! Сорочку заносив, мов ганчірку якусь, подер геть-чисто… Все б заразом, щоб підряд дві ночі спину не гнути! Господи! Кахи-кахи-кахи-кахи! Знову! Що це? — скрикнула вона, побачивши юрбу в сінях і людей, що протискалися з якоюсь ношею в її кімнату.— Що це? Що це несуть? Господи!
— Куди ж тут покласти? — питав поліцейський, роздивляючись навколо, коли вже втягли в кімнату скривавленого і непритомного Мармеладова.
— На диван! Кладіть просто на диван, ось сюди головою,— показував Раскольников.
— Переїхали на вулиці! П´яного! — крикнув хтось з сіней.
Катерина Іванівна стояла вся біла і важко дихала. Діти перелякались.
Маленька Лідочка скрикнула, кинулася до Поленьки, пригорнулася до неї і вся затрусилась.
Вклавши Мармеладова, Раскольников кинувся до Катерини Іванівни.
— Бога ради, заспокойтеся, не лякайтесь! — говорив він скоромовкою,— він переходив вулицю, його роздавила коляска, не турбуйтеся, він опритомніє, я звелів сюди нести… я у вас був, пам´ятаєте… Він опритомніє, я заплачу!
— Догулявся! — в розпачі скрикнула Катерина Іванівна і кинулася до чоловіка.