Раскольников вийшов остаточно збентежений. Збентеження це дедалі зростало. Спускаючись вниз, він кілька раз навіть зупинявся, немовби чимось зненацька вражений. І, нарешті, вже на вулиці вигукнув:
О Боже! яка усе це гидота! І невже, невже я… ні, це нісенітниця, це безглуздя! — додав він рішуче.— І невже такий жах міг спасти мені на думку? На який бруд здатне, однак, моє серце! Головне: брудно, паскудно, гидко, гидко!.. І я, цілий місяць…»
Але він не міг виразити ні словами, ні вигуками свого хвилювання. Почуття безмірної огиди, яке починало гнітити його серце ще тоді, коли він тільки йшов до старої, досягло тепер такої сили і такої виразності, що він не знав, куди подітись від своєї туги. Він ішов по тротуару, наче п´яний, не помічаючи прохожих і наштовхуючись на них, і опам´ятався вже аж на іншій вулиці. Оглядівшись, він побачив, що стоїть біля пивниці, в яку вхід був з тротуару по сходах вниз, у підвальний поверх. З дверей, саме в ту мить, виходили двоє п´яних і, один одного підтримуючи і лаючи, вибиралися на вулицю. Довго не думаючи, Раскольников зразу ж спустився вниз. Ніколи досі не ходив він у пивниці, але тепер у нього наморочилося в голові, і до того ж мучила пекуча спрага. Йому захотілося випити холодного пива, тим більше, що раптову слабість свою він пояснював і тим, що був голодний. Він сів у темному і брудному кутку коло липкого столика, замовив пива і жадібно випив першу склянку. Відразу ж усе одлягло, і думки його проясніли. «Все це дурниці,— сказав він з надією,— і нічого тут було бентежитись! Просто фізичний розлад. Одна тільки склянка пива, шматок сухаря — і от за якусь мить міцніє розум, яснішає думка, укріплюються наміри! Тьху, як все це гидко…» Та, незважаючи на цей презирливий плювок, він вже був веселий, неначе раптом звільнившись від якогось жахливого тягаря, і дружелюбно окинув очима присутніх. Але навіть і в ту мить він невиразно передчував, що вся ця сприйнятливість до кращого була теж хворобливою.
В пивниці на той час лишалося мало людей. Крім отих двох п´яних, що трапилися на сходах, слідом за ними ж вийшла ще ціла юрба, чоловік з п´ять, з однією дівкою і з гармонією. […]
II
Раскольников не звик до гурту і, як уже сказано, уникав будь-якого товариства, особливо останнім часом. Але тепер його раптом потягло до людей. Щось відбувалося в ньому немовби нове, і водночас він відчував якусь потребу бачити людей коло себе. […]
Трапляються часом зустрічі навіть із зовсім незнайомими нам людьми, що починають нас цікавити з першого погляду, якось ураз, раптово, хоч ще не вимовлено й слова. Отаке враження справив на Раскольнико- ва той відвідувач, що сидів осторонь і скидався на відставного чиновника. Юнак кілька разів пригадував потім це перше враження і навіть пояснював його передчуттям. Він раз у раз поглядав на чиновника, звичайно ще й тому, що той і сам вперто дивився на нього, і видно було, що йому дуже хочеться почати розмову. На інших же, хто був у пивниці, не виключаючи і хазяїна, чиновник дивився якось звикло і навіть з нудьгою, а разом з тим і з відтінком певної гордовитої зневаги, наче на людей нижчої верстви й розвитку, з якими йому ні про що розмовляти.
Це був чоловік років уже за п´ятдесят, середній на зріст і кремезний, з сивиною і з великою лисиною, з жовтим, навіть зеленкуватим, набряклим від постійного пияцтва обличчям і припухлими повіками, з-за яких блищали маленькі, мов щілинки, але збуджені червонуваті очиці. Та щось було в ньому дуже дивне, в погляді його світилася начебто навіть захопленість,— може статися, там були і тяма, і розум,— та водночас прозирало немов і божевілля. Одягнений він був у старий, зовсім зношений чорний фрак з обірваними ґудзиками. Один тільки ще якось тримався, на нього він і застібався, певно все ще стараючись дотримуватись вимог пристойності. З-під нанкового жилета стирчала манишка, вся зібгана, забруднена і залита. Обличчя його було голене, як годилося чиновникові, але І давно, так що вже густо почала проступати сиза щетина. Та й у манерах його справді було щось солідно-чиновницьке. Але він хвилювався, куйовдив волосся і підпирав іноді, в тузі, обома руками голову, поклавши продрані лікті на мокрий і липкий стіл. Нарешті, він прямо подивився на Раскольникова і голосно й твердо промовив:
— А чи дозволено буде, шановний добродію мій, звернутися до вас з розмовою пристойною. Бо хоч ви і не в значному вигляді, та досвід мій виявляє в вас людину освічену і до напоїв не звиклу. Сам я завжди поважав освіченість, поєднану з сердечними почуттями, і, крім того, перебу. ваю в чині титулярного радника. Мармеладов — на прізвище; титуляр. ний радник. Дозвольте запитати: служили, добродію?
— Ні, вчуся…— відповів юнак, почасти здивований і особливою ви- тієватістю мови і тим, що так прямо, безцеремонно звернулись до нього. Хоч ще зовсім недавно його так тягло до людей, перше ж звернене до нього слово раптом повернуло звичайне для нього неприємне і дратівливе почуття огиди до всякого чужого, хто торкався або хотів тільки торкнутись його особи.
— Отже студент, або колишній студент! — вигукнув чиновник,— так я і думав. Досвід, шановний добродію, чималий досвід! — і він багатозначно приклав палець до свого лоба.— Були студентом або проходили науки! А дозвольте…— Він підвівся, похитнувсь, взяв свою пляшку, склянку і підсів до юнака, трохи від нього навскоси. Він був п´яний, але промовляв легко і жваво, тільки зрідка трохи збиваючись і розтягуючи слова. З якоюсь навіть жадібністю накинувся він на Раскольникова, неначе цілий місяць теж ні з ким не розмовляв.
— Шановний добродію мій,— почав він майже урочисто,— бідність не порок, це істина. Знаю я, що і пияцтво не доброчесність, і це тим паче. Але убозтво, добродію, убозтво — це порок. У бідності ви ще зберігаєте своє благородство природжених почуттів, а в убозтві — ніколи і ніхто. За убозтво навіть і не києм виганяють, а мітлою вимітають з компанії людської, щоб зневажливіше було, і справедливо, бо в убозтві я перший сам ладен зневажати себе. І звідси — шинок! Шановний добродію, місяць тому дружину мою побив пан Лебезятников, а дружина моя не те що я! Розумієте? Дозвольте ще вас запитати, так, хоча б з простої цікавості: чи ночували ви коли-небудь на Неві, на барках з сіном?
— Ні, не траплялося,— відповів Раскольников.— Це що ж таке?
— Так-от, я звідти, і вже п´яту ніч…
Він налив склянку, випив і задумався. Справді, на його одязі і навіть у волоссі де-не-де видно було налиплі билинки сіна. Дуже ймовірно було, що він п´ять днів не роздягався і не вмивався. Особливо руки були брудні, масні, червоні, з чорними нігтями.
Його мова, здавалося, викликала загальну, хоч і ліниву увагу. Хлопчаки за прилавком почали хихотіти. Хазяїн, здається, спеціально спустився з верхньої кімнати, щоб послухати «штукаря», і сів осторонь, час від часу ліниво, але статечно позіхаючи. Очевидно, Мармеладов був тут давно відомий. Та й нахилу до витієватої мови набув, певно, внаслідок звички до частих розмов у шинках з різними незнайомцями. Ця звичка переходить іноді в питущих у потребу, і переважно в тих із них, з якими дома поводяться суворо, роблять з них попихачів. Через те в компанії питців вони й стараються завжди немовби виклопотати собі виправдання, а коли вдасться, то навіть і повагу.
— Штукар! — голосно промовив хазяїн.— А чом не працюєш, чом не служите, коли чиновник?
— Чом я не служу, шановний добродію,— підхопив Мармеладов, звертаючись виключно до Раскольникова, наче це той поставив йому запитання,— чом не служу? А хіба серце в мене не болить від того, що я принижуюсь марно. Коли пан Лебезятников вже місяць тому дружину мою власноручно побив, а я лежав п´яненький, хіба я не страждав. Дозвольте шановний юначе, чи траплялося вам… гм… ну хоча б випрошувати гроші в позичку безнадійно?
— Траплялося… тобто як же це безнадійно?
— А тобто цілком безнадійно, наперед знаючи, що з цього нічого не вийде. От ви знаєте, наприклад, наперед і досконально, що ця ось люди- на, цей найблагонаміреніший і найкорисніший громадянин, нізащо вам грошей не дасть, бо з якої речі, я вас питаю, він їх даватиме? Адже він знає, що я не віддам. Пожаліє? Але ж пан Лебезятников, який стежить за новітніми думками, пояснював нещодавно, що жалість у наш час навіть наукою заборонена і що так уже робиться в Англії, де політична економія. З якої ж речі, я вас питаю, він даватиме? І от, знаючи наперед, що не дасть, ви все-таки ідете і…
— Навіщо ж ходити? — спитав Раскольников.
— А коли немає до кого, коли йти більше нікуди! Адже ж треба, щоб кожній людині хоч куди-небудь можна було піти. Бо буває такий час, коли неодмінно треба хоч куди-небудь та піти! Коли рідна дочка моя вперше по жовтому білету пішла, і я теж тоді пішов… (дочка моя по жовтому білету живе…) — додав він у дужках, з деяким занепокоєнням дивлячись на юнака.— Нічого, шановний добродію, нічого! — поспішно з нарочитим спокоєм додав він, коли пирхнули обидва хлопчаки за прилавком і осміхнувся сам хазяїн.— Нічого! Цього кивання глав не соромлюсь, бо всім уже все відомо, і все таємне стає явним; і не з презирством, а з покорою до цього ставлюсь. Хай собі! Хай! Дозвольте, юначе: чи можете ви… Та ні, тут слід висловитись сильніше і виразніше: не чи можете ви, а чи насмілитесь ви, дивлячись зараз на мене, сказати ствердно, що я не свиня?
Юнак промовчав.
— Отже,— повів далі промовець, солідно і навіть з якоюсь особливою цього разу гідністю, переждавши хихотіння, що знову пройшло по кімнаті.— Отже, хай я свиня, а вона дама! Я звіриний образ маю, а Катерина Іванівна, дружина моя,— особа освічена і уроджена штабс-офіцер- ська дочка. Хай, хай я негідник, вона ж і серця високого і почуттів, облагороджених вихованням, сповнена. А тимчасом… о, коли б вона пожаліла мене! Шановний добродію, шановний добродію мій, та треба ж, щоб у кожної людини було хоч одне таке місце, де б і її пожаліли! А Катерина Іванівна дама хоч і великодушна, але несправедлива… І хоч я й сам розумію, що коли вона і чуба мого скубе, то скубе його не інакше, як від жалю сердечного (бо, повторюю це і не соромлюсь цього, вона таки скубе мені чуба, добродію,— підтвердив він з величезною гідністю, почувши знову хихотіння), але, Боже ж мій, що, коли б вона хоч раз… Та ні! ні! все це марно, і даремно говорити! даремно говорити!., бо вже й не раз бувало жадане і не раз уже жаліли мене, але… так уже мені судилося, а я природжена тварюка!
— Ще б пак! — зауважив, позіхаючи, хазяїн. Мармеладов з рішучим виглядом вдарив кулаком по столу.
— Так уже мені судилося! А чи знаєте ви, чи знаєте ви, добродію мій, що я навіть панчохи її пропив? Не черевики, бо це хоч скільки-небудь було б природно, а панчохи, панчохи її пропив! Косиночку її з козячого пуху теж пропив, даровану, давню, її власну, не мою; а живемо ми в холодному кутку, і вона цієї зими застудилася і кашляти почала, вже кров´ю. А діток маленьких у нас троє, і Катерина Іванівна в роботі з світанку аж до смерку, скребе і миє і дітей обмиває, бо до чистоти змалку звик- ла, а у самої груди кволі і до сухот схильні, і я це відчуваю. Хіба я не відчуваю? І чим більше п´ю, тим більш і відчуваю. Через те й п´ю, щ0 пияцтво жалість і співчуття в мені будить… П´ю, бо сугубо страждати хочу! — І він, наче в розпачі, похилив голову на стіл.
— Шановний юначе,— повів він далі, знову підводячи голову,— на обличчі вашому читаю я наче якусь скорботу. Скоро тільки ввійшли, я прочитав її, тому зараз же й звернувся до вас. Бо, розповідаючи вам історію життя свого, не на позорище себе виставляти хочу перед цими цікавими, яким і без того все відомо, а чутливу й освічену людину шукаю. Знайте ж, що дружина моя в благородному губернському дворянському інституті виховувалася і при випуску з шаллю танцювала в присутності губернатора та інших осіб, за що золоту медаль і похвальний лист одержала. Медаль… ну, медаль ту продали… давно вже… гм… похвальний лист і досі у неї в скрині лежить, і ще недавно його хазяйці показувала. З хазяйкою у неї без кінця-краю чвари, та захотілося хоч би перед ким- небудь попишатися і розповісти про щасливі минулі дні. І я не осуджую, не осуджую, бо останнє, що у неї ще лишилося — це спогади її, а все інше пішло прахом! Еге ж; дама гаряча, горда, і голови ні перед ким не схилить. Підлогу сама миє і на самому чорному хлібі сидить, а неповаги до себе не стерпить. Через те і панові Лебезятникову на брутальність його не схотіла змовчати, і коли побив її за те пан Лебезятников, то не стільки від побоїв, скільки від образи злягла. Вдовою вже взяв її, з трьома дітками, одне одного дрібніше. Вийшла заміж за першого чоловіка, за офіцера піхотного, з любові, і з ним утекла з дому батькового. Чоловіка любила безмірно, але той картами захопився, під суд попав, з тим і помер. Бив він її під кінець; а вона хоч і не дарувала цього йому, що мені достеменно і з документів відомо, але й досі згадує його з сльозами і мені ним докоряє, і я радий, я радий, бо хоч в уяві своїй зрить себе колись щасливою… І лишилася вона після нього з трьома малими дітками в повіті далекому і дикому, де і я тоді перебував, і лишилася в таких страшних злиднях, що я хоч і чимало бачив сумних пригод, але навіть і описати не спроможний. Рідня ж уся відвернулася. Та й сама горда була, занадто горда була, занадто горда… І ось тоді, шановний добродію мій, тоді я, теж удівець, і від першої дружини чотирнадцятирічну дочку мавши, одружитися зі мною запропонував, бо не міг дивитись на такі муки. Можете уявити самі, до якої міри її бідування доходило, коли вона, освічена і вихована і з родини відомої, за мене погодилась піти! Але пішла! Плачучи й ридаючи та руки ламаючи — пішла! Бо нікуди було йти. Розумієте, розумієте ви, шановний добродію, що значить, коли вже нікуди більше йти? Ні! Цього ви ще не розумієте… І цілий рік я обов´язок свій сповняв благочестиво і свято і не доторкався до цього (він ткнув пальцем в пляшку), бо серце маю. Але й цим не міг догодити; а в цей час посади позбувся, і теж не з якоїсь провини, а через зміну в штатах, і тоді доторкнувся!.. Півтора року вже буде, як опинилися ми, нарешті, після блукань і незчисленних поневірянь, у цій пречудовій і багатьма пам´ятниками прикрашеній столиці. І тут я посаду дістав… Дістав і знову втратив. Ви це розумієте? Тут уже з власної провини втратив, бо час мій прийшов… А проживаємо тепер в кутку, у хазяйки Амалії Федорівни Ліппевехзель, а з чого живемо і чим платимо, не відаю. Живе ще там багато хто і крім нас… Содом найнеподобніший… гм… еге ж… А тимчасом виросла і донька моя, від першого шлюбу, і чого тільки натерпілася вона, дочка моя, від мачухи своєї, зростаючи, про те я і не казатиму. Бо хоч Катерина Іванівна і сповнена великодушних почуттів, але дама гаряча і дратівлива, і обірве… Еге ж! Ну, та нічого згадувати про те! Виховання, як ви й самі уявити можете, Соня не дістала. Пробував я з нею, років чотири тому, географію і всесвітню історію проходити, та через те, що я сам був не дуже обізнаний, та й потрібних підручників бракувало, бо які й були книжки… гм!.. ну, їх уже тепер і немає-, тих книжок, то на тому й закінчилося все навчання. На Кірі Персидському спинились. Потім, уже зрілого віку дійшовши, прочитала вона кілька книжок змісту романтичного, та недавно ще, стараннями пана Лебезятникова, одну книжку — «Фізіологію» Льюїса — мабуть, знаєте? — з великим інтересом прочитала, і навіть нам уривки вголос вичитувала: оті вся її освіта. А тепер звернусь я до вас, шановний добродію мій, сам від себе із запитанням приватним: чи багато може, на вашу думку, бідна, але чесна дівчина чесною працею заробити?.. П´ятнадцять копійок на день, добродію, не заробить, якщо чесна і не має особливих талантів, та й то коли рук не покладаючи працюватиме! Та й то статський радник Клопшток, Іван Іванович,— може, чували? — не тільки грошей за пошиття півдюжини голландських сорочок досі не віддав, ба навіть вигнав її, образивши, ногами затупотівши і обізвавши непристойно, буцімто комірчики на сорочках пошито не за міркою і криво. А тут дітки голодні… А тут Катерина Іванівна, руки ламаючи, по кімнаті ходить, та червоні плями в неї на щоках виступають,— що в хворобі цій завжди буває: «Живеш, мовляв, ти, дармоїдко, у нас, їси і п´єш, і теплом користуєшся», а що тут п´єш і їси, коли дітки, й ті по три дні рісочки в роті не мають! Лежав я тоді… ну, та що вже! лежав п´яненький, і чую, говорить моя Соня (покірлива вона, і голосок у неї такий лагідний… білявенька, личко завжди бліде, худеньке), говорить: «Що ж, Катерино Іванівно, невже ж мені на таке діло піти?» А вже Дар´я Францівна, жінка зловмисна і поліції добре відома, разів зо три через хазяйку навідувалася. «А чого ж,— відповідає Катерина Іванівна з посмішечкою,— що там берегти? Ач, скарб який!» Але не винуватьте, не винуватьте, шановний добродію, не винуватьте! Не при здоровому розумі це було мовлено, а у збудженому стані, в хворобі, під плач діток голодних, та й мовлено було більше щоб образити, ніж в прямому значенні… Бо Катерина Іванівна такої вже вдачі, і як розплачуться діти, хоча б з голоду, то зараз же бити їх починає. І бачу я, так годині о шостій, Сонечка встала, напнула хустинку, наділа бурнусик і з квартири подалася, а о дев´ятій годині і назад прийшла. Прийшла, і просто до Катерини Іванівни, і на стіл перед нею тридцять карбованців мовчки поклала. І словечка при цьому не мовила, хоча б глянула, а взяла тільки нашу велику драдедамову зелену хустку (спільна така у нас хустка є, драдедамова), накрила нею зовсім голову і лягла на ліжко, обличчям до стіни, тільки плічка та тіло все здригаються… А я, як ідо того, втому ж стані лежав… І бачив я тоді, юначе мій, бачив я, як потім Катерина Іванівна, так само й слова не мовивши, підійшла до Сонеччиного ліжечка і весь вечір в ногах у неї навколішках простояла, ноги їй цілувала, встати не хотіла, та так обидві і заснули разом, обнявшись… обидві… обидві… еге ж… а я… лежав п´яненький.
Мармеладов замовк, неначе голос у нього урвався. Потім раптом квапливо налив, випив і крекнув.
— Відтоді, добродію мій,— почав він, трохи помовчавши,— відтоді у зв´язку з одним неприємним випадком і по доносу недобрих людей,— чому особливо сприяла Дар´я Францівна, за те буцімто, що не виявили належної поваги до неї — відтоді дочка моя, Софія Семенівна, жовтий білет змушена була взяти, і вже разом з нами через це не могла залишатись. Бо і хазяйка, Амалія Федорівна, того дозволити не хотіла (а сама ж раніше Дар´ї Францівні сприяла), та й пан Лебезятников… гм… Саме ж через Соню ото й вийшла в нього ця історія з Катериною Іванівною. Спочатку сам добивався від Сонечки, а тут і в амбіцію раптом вдалися:
«Як, мовляв, я, вельми освічена людина, в одній квартирі з отакою житиму?» А Катерина Іванівна не стерпіла, заступилася… ну й сталося… І заходить до нас Сонечка тепер більше смерком і Катерині Іванівні допомагає, і грошей, скільки може, приносить… А живе вона на квартирі у кравця Капернаумова, квартиру в них наймає, а Капернаумов кульгавий і недорікуватий, і все численне сімейство його теж недорікувате. І жінка теж недорікувата. В одній кімнаті мешкають, а Соня свою має, окрему, з перегородкою… Гм… еге ж… Люди хто й зна які бідні і недорікуваті… еге ж… Тільки встав я тоді вранці, убрався в лахміття своє, здійняв руки до неба і пішов до його превосходительства Івана Опанасо- вича. Його превосходительство Івана Опанасовича, може, знаєте?.. Ні? Ну, то божого чоловіка не знаєте! Це — віск… віск перед лицем Господнім; яко тане віск!.. Навіть сльозу пустили, зводивши все вислухати. «Ну, каже, Мармеладов, ти вже раз не справдив моїх сподівань… Беру тебе ще раз під особисту свою відповідальність,— так і сказали,— пам´ятай, мовляв, іди!» Поцілував я слід його ніг, мислено, бо насправді не дозволили б, бо ж сановник і людина нових державних і освічених думок; повернувся додому, і як сказав, що на службу знову зарахований, і жалування одержую, Господи, що тоді було!..
Мармеладов знову замовк, дуже схвилювавшись. В цей час увійшла з вулиці ціла компанія п´яниць уже й без того п´яних, і почулися біля входу звуки найнятої шарманки і надтріснутий голос дитини років, може, семи, що співав «Хуторок». Стало шумно. Хазяїн і обслуга зайнялися прибулими. Мармеладов, не звертаючи на них уваги, вів далі свою розповідь. Він, здавалося, вже дуже ослаб, але чим більше п´янів, тим ставав балакучішим. Спогади про недавній успіх на службі немовби оживили його і навіть відбилися на обличчі його якимсь сяйвом. Раскольников слухав уважно.
— А було це, добродію мій, п´ять тижнів тому. Отож… як тільки почули вони обоє, Катерина Іванівна і Сонечка, Господи, наче я в царство Боже переселився. То було лежиш, як тварюка, тільки лайку й чуєш! А тепер: навшпиньки ходять, дітей вгамовують: «Семен Захарович на службі втомився, відпочиває, цитьте!» Кавою мене перед службою напувають, вершки кип´ятять! Вершки справжні купувати почали, чуєте! І яким побитом назбирали мені на обмундировку пристойну, одинадцять карбованців п´ятдесят копійок, не розумію? Взуття, манишки коленкорові — чудові, віцмундир, все за одинадцять з полтиником одстукали в щонайкращому вигляді. Повернувся я першого дня вранці з служби, аж дивлюся: Катерина Іванівна дві страви приготувала, суп і солонину з хріном, про що досі й думати ніхто не міг. Суконь у неї немає ніяких, тобто зовсім ніяких, а тут наче в гості зібралась, причепурилась, і не те щоб було у неї щось, а так з нічого все зробити зуміють: причешуться, комірчок там який-небудь чистенький, нарукавнички, гляди — зовсім інша людина виходить, і помолодшала і покращала. Сонечка, голубка моя, тільки грішми допомагала, а самій, каже, мені тепер, поки що, у вас часто бувати не випадає, хіба що смерком, щоб ніхто не бачив. Чуєте, чуєте? Прийшов я по обіді заснути, то що ж би ви думали, адже не витерпіла Катерина Іванівна: ще за тиждень перед тим з хазяйкою, з Амалією Федорівною, страшенно посварилася, а тепер на чашку кави запросила. Дві години просиділи і все шепталися: «Мовляв, тепер уже Семен Захарович на службі і жалування одержує, і до його превосходительства сам ходив, і його превосходительство сам вийшов, усім чекати звелів, а Семена Захаровича мимо всіх під руку в кабінет провів». Чуєте, чуєте? «Я, звичайно, каже, Семене Захаровичу, пам´ятаючи ваші заслуги, і хоч ви й дотримувалися цієї легковажної слабості, але раз ви вже тепер обіцяєте, і, крім того, без вас у нас все шкереберть пішло (чуєте, чуєте!), то і покладаюсь, каже, тепер на ваше благородне слово», тобто все це, не вам кажучи, взяла та й вигадала, і не те щоб з легковажності, для самої тільки похвальби! Та ні ж, сама всьому вірить, власними фантазіями сама себе потішає, їй-богу! І я не осуджую, ні, цього я не осуджую!.. Коли ж, шість днів тому, я перше жалування моє — двадцять три карбованці сорок копійок — сповна приніс, котиком мене назвала: «Ах ти, котику, каже, ти мій!» І віч-на-віч, розумієте? А яка вже там в мені краса і який з мене муж? Та, бач, ущипнула за щоку: «Котику ти мій!» — каже.
Мармеладов замовк, хотів був посміхнутись, але раптом підборіддя його засіпалося. Він, однак, стримався. Цей шинок, розтерзаний вигляд, п´ять ночей на барках з сіном і штоф, а разом з тим ця болісна любов до дружини і сім´ї збивали його слухача з пантелику. Раскольников слухав напружено, але з болісним відчуттям. Він жалкував, що зайшов сюди.
— Шановний добродію, шановний добродію! — вигукнув Мармеладов, трохи заспокоївшись,— о, добродію мій, вам, може, все це смішно, як і іншим, і тільки даремно турбую я вас безглуздими цими мізерними дрібницями домашнього життя мого, ну, а мені не до сміху! Бо я все це можу відчувати… І протягом всього того райського дня мого життя і всього того вечора я і сам на крилах мрій ширяв: і, значить, як я все це улаштую, і діток одягну, і їй спокій забезпечу і дочку мою рідну від безчестя в лоно сім´ї поверну. І ще, і ще… Зрозуміла річ, юначе. Ну, добродію ти мій (Мармеладов раптом неначе здригнувся, підвів голову і подивився своєму слухачеві просто у вічі), ну, а другого ж дня, після всіх цих своїх мріянь (тобто сталося це рівно п´ять діб тому) надвечір, я хитрим обманом, яко тать у нощі, викрав у Катерини Іванівни ключ від її скрині, витяг, що лишилося від принесеного жалування, скільки там було, вже не пам´ятаю, і от, дивіться на мене, все! П´ятий день з дому, і там мене шукають, і службі кінець, і віцмундир в пивниці біля Єгипетського мосту в заставу віддав, а замість того одержав це одіяння… і всьому кінець!
Мармеладов стукнув себе кулаком по лобі, зціпив зуби, заплющив очі і міцно сперся ліктем на стіл. Та за хвилину обличчя його раптом змінилося, і він з якимсь напускним лукавством і удаваною розв´язністю глянув на Раскольникова, засміявся і проказав:
— А сьогодні у Соні був, на похмілля ходив просити! Хе, хе, хе!
— Невже дала? — крикнув хтось із відвідувачів, крикнув і зареготав що мав сили.
— Оцей самий півштоф на її гроші й куплено,— промовив Мармеладов, звертаючись виключно до Раскольникова.— Тридцять копійок винесла, своїми руками, останні, все, що мала, сам бачив… Нічого не сказала, тільки мовчки на мене подивилася… Так не на землі, а там… За людей печаляться, плачуть, а не докоряють, не докоряють! а це ж гірщ болить, гірш болить, коли не докоряють!.. Тридцять копійок, еге ж. А вони ж і їй тепер потрібні, га? Як ви гадаєте, добродію мій? Адже вона тепер чистоти пильнувати мусить. А вона ж чимало коштує, ця чистота, особлива, розумієте. Розумієте? Ну, там помадки теж купити, бо не можна ж; спіднички крохмальні, черевичок такий собі, щоб був фіглярніший, щоб ніжку виставити, коли калюжку доведеться переступати. Розумієте, розумієте, добродію мій, що означає ця чистота? Ну, а я от, кровний, сказати, батько її, тридцять отих копійок і забрав собі на похмілля! І п´ю оце. І вже пропив!.. Ну, хто ж такого, як я, пожаліє? га? Жаль вам тепер мене, добродію, чи ні? Кажи, добродію, жаль, чи ні? Хе-хе-хе-хе!
Він хотів ще налити, та вже нічого було. Півштоф був порожній.
— А навіщо тебе жаліти? — крикнув хазяїн, що опинився знову біля них.
Вибухнув сміх, хтось навіть вилаявся. Сміялися і лаялись і ті, хто слухав, і хто не слухав, а так, дивлячись тільки на саму фігуру відставного чиновника.
— Жаліти! навіщо мене жаліти! — раптом заволав Мармеладов, підводячись з простягненою вперед рукою, в рішучому запалі, мовби тільки й ждав цих слів.— Навіщо жаліти, кажеш ти? Справді! Мене жаліти немає за що! Мене розіп´яти треба, розіп´яти на хресті, а не жаліти! Але розіпни, судія, розіпни і, розіп´явши, пожалій його! І тоді я сам до тебе піду на розп´яття, бо не веселощів жадаю,— а скорботи й сліз!.. Може, думаєш ти, торгаш, що цей півштоф твій мені солодкий був? Скорботи, скорботи шукав я на дні його, скорботи і сліз, і зазнав, і знайшов, а пожаліє нас той, хто всіх пожалів і хто всіх і вся розумів, він єдиний, він і судія. Прийде в той день і спитає: «А де дщерь, що мачусі лютій і сухотній, що дітям чужим і малим себе пожертвувала? Де дщерь, що отця свого земного, п´яницю непутящого, не жахаючись звірства його, пожаліла?» І скаже: «Приіді! Я вже простив тебе раз… Простив тебе раз… Прощаються ж і тепер гріхи твої мнозі, за те, що возлюбила много…» І простить мою Соню, простить, я вже знаю, що простить… Я це тоді, коли в неї був, у своєму серці відчув! І всіх розсудить і простить, і добрих і лихих, і премудрих і смирних… І коли вже кінчить над усіма, тоді возглаголить і до нас: «Виходьте, скаже, і ви! Виходьте п´яненькі, виходьте слабенькі, виходьте соромітники!» І вийдемо ми всі, не стидаючись, і станемо. І скаже: «Свині ви! образу звіриного і печаті його; але приідіть і ви!» І возгла- голять премудрі, возглаголять розумні: «Господи! навіщо цих приємлеш?» І скаже: «Тому їх приємлю, премудрі, тому приємлю, розумні, що жоден з них сам не вважав себе гідним цього…» І простягне до нас руки свої, і ми припадемо… і заплачемо… і все зрозуміємо! Тоді все зрозуміємо!.. і всі зрозуміють… і Катерина Іванівна… і вона зрозуміє… Господи, хай прийде царствіє твоє!
І він сів на ослін, виснажений і знесилений, ні на кого не дивлячись, немов забувши про все довкола і глибоко замислившись. Слова його справили деяке враження; на хвилину запанувала мовчанка, та незабаром знову залунали сміх і лайка:
— Розсудив!