— Лежи! Лежи-и-и! — крикнула Катерина Іванівна. Але він з неприродним зусиллям встиг спертись на руку. Він нестямно і нерухомо дивився якийсь час на дочку, наче не пізнаючи її. Та й разу ще не бачив він її в такому убранні. Раптом він пізнав її, принижену, вбиту горем, вичепурену й засоромлену, що покірно чекала своєї черги проститися з конаючим батьком. Безмірне страждання відбилось на обличчі його.
— Соню! Дочко! Прости! — крикнув він і хотів простягнути до неї руку, але, втративши опору, зірвався і впав з дивана, просто обличчям на підлогу: кинулися піднімати його, поклали, але він уже кінчався. Соня слабо скрикнула, підбігла, обняла його і так і завмерла в цих обіймах. Він помер у неї на руках.
— Добився свого! — крикнула Катерина Іванівна, побачивши чоловіків труп,— ну, що тепер робити! За які гроші поховаю його! А чим он їх, їх чим завтра нагодую?
Раскольников підійшов до Катерини Іванівни.
— Катерино Іванівно,— почав він,— минулого тижня ваш покійний чоловік розповів мені про все своє життя і всі обставини… Будьте певні, що він говорив про вас з захопленою повагою. З того вечора, коли я дізнався, як він усім вам був відданий і як особливо вас, Катерино Іванівно, поважав і любив, незважаючи на свою згубну слабість, з того вечора ми й стали друзями… Дозвольте ж мені тепер… сприяти… відданню останньої шани моєму покійному другові. Ось тут… двадцять карбованців, здається,— і якщо це може стати вам у пригоді, то… я… одно слово, я зайду,— я обов´язково зайду… я, може, ще завтра зайду… Прощайте!
І він швидко вийшов з кімнати, настійливо протискуючись через натовп на сходи. […]
Хтось наздоганяв його. Це була Поленька; вона бігла за ним і кликала його: «Слухайте-но! Слухайте!»
Він обернувся до неї. Дівчинка пробігла останній проліт і спинилася коло нього, на сходинку вище. Тьмяне світло проходило з двору. Раскольников побачив її худеньке, але миле личко, що весело, по-дитячому, дивилося на нього, всміхалось йому. Вона прибігла з дорученням, яке, видно, їй самій дуже подобалось.
— Слухайте, як вас звуть?., а ще: де ви живете? — спитала вона квапливо, задиханим голосом.
Він поклав їй обидві руки на плечі і з якимсь щастям дивився на неї. Йому так приємно було на неї дивитись,— він сам не знав чому.
— А хто вас прислав?
— А мене прислала сестриця Соня,— відповіла дівчинка, ще веселіше усміхаючись.
— Я так і знав, що вас прислала сестриця Соня.
— Мене й матуся теж прислала. Коли сестриця Соня стала посилати, матуся теж підійшла і сказала: «Швидше біжи, Поленько!»
— Любите ви сестрицю Соню?
— Я її більше від усіх люблю! — з якоюсь особливою твердістю проказала Поленька, і усмішка її раптом стала якоюсь серйозною.
— А мене любити-будете?
Замість відповіді він побачив, як наближається до його обличчя личко дівчинки, з пухкенькими губами, що наївно протягнулися поцілувати його. Раптом тоненькі, як ниточки, руки її охопили його міцно-міц. но, голова схилилася до його плеча, і дівчинка тихо заплакала, пригортаючись обличчям до нього все дужче й дужче.
— Татуся шкода! — промовила вона через хвилину, підводячи своє заплакане личко і витираючи руками сльози,— все такі тепер нещастя пішли,— додала вона несподівано, з тим особливо солідним виглядом, якого старанно набирають діти, коли хочуть раптом говорити як «дорослі». […]
— Поленько, мене звуть Родіон; помоліться коли-небудь і за мене: «і раба Родіона» — більш нічого.
— Все своє дальше життя молитимусь за вас,— гаряче мовила дівчинка і раптом знову засміялась, кинулася до нього і міцно знову обняла його.
Раскольников сказав їй, хто він, дав адресу і обіцяв завтра ж обов´язково зайти. Дівчинка пішла у цілковитому захопленні від нього. Була одинадцята година, коли він вийшов на вулицю. Через п´ять хвилин він стояв на мосту, на тому самому місці, з якого недавно кинулася жінка.
«Досить! — проказав він рішуче й урочисто,— геть міражі, геть напускні страхи, геть примари!.. Є життя! Хіба я зараз не жив? Не вмерло ще моє життя разом з старою бабою! Царство їй небесне і — годі, матінко, час спочити! Царство розуму і світла тепер і… і волі, і сили… і побачимо тепер! Позмагаємось тепер! — додав він визивно, немовби звертаючись до якоїсь темної сили і викликаючи її.— А я ж он уже погоджувався жити на аршині простору! […]
Він легко відшукав Разуміхіна; в будинку Починкова нового жильця вже знали, і двірник зараз же показав йому, куди йти. Вже з половини сходів можна було почути шум і жвавий гомін чималого товариства. Двері на сходи були відчинені навстіж; чути було вигуки й сперечання. Кімната Разуміхіна була досить велика, людей же зійшлося не менш як п´ятнадцять. Раскольников спинився в прихожій. Тут, за перегородкою, дві хазяйські служниці поралися коло двох великих самоварів, коло пляшок, тарілок і блюд з пирогом і закусками, принесених з хазяйської кухні. Раскольников послав за Разуміхіним. Той прибіг зраділий. З першого погляду помітно було, що він дуже багато випив, і хоч Разуміхін майже ніколи не міг напитися доп´яну, але цього разу щось було помітно.
— Слухай,— кваплячись заговорив Раскольников,— я прийшов тільки сказати, що ти виграв заклад і що справді ніхто не знає, що з ним може трапитись. Зайти ж я не можу: я такий слабкий, що зараз упаду. І тому здрастуй і прощай! А завтра до мене приходь…
— Знаєш що, проведу я тебе додому! Вже коли ти сам говориш, що слабкий, то…
— А гості? Хто цей кучерявий, що оце зараз сюди заглянув?
— Цей? А чорти його знають! Дядьків знайомий, мабуть, а може, і сам прийшов… Я з ними лишу дядька; це наймиліша в світі людина; шкода, що ти не можеш тепер познайомитись. А втім, хай їх усіх чорт візьме! їм тепер не до мене, та й мені треба освіжитись, бо ти, брат, до речі прийшов; ще дві хвилини, і я б там побився, їй-богу! Верзуть таку нісенітницю… Ти уявити собі не можеш, до якої міри може забрехатися, нарешті, людина! А втім, як не уявити? Хіба ми самі не брешемо? Та й хай брешуть: зате потім не брехатимуть… Посидь хвилинку, я приведу Зосимова.
Зосимов з якоюсь навіть жадністю накинувся на Раскольникова; помітно було, що той його якось особливо цікавить; скоро обличчя його проясніло.
— Негайно спати,— вирішив він, оглянувши в міру можливості пацієнта,— а на ніч прийняти б одну штучку? Приймете? Я ще вранці заготовив… порошочок один.
— Хоч два,— відповів Раскольников. Порошок був тут-таки прийнятий.
— Це дуже добре, що ти сам його поведеш,— зауважив Зосимов Разуміхіну,— що завтра буде, побачимо, а сьогодні навіть дуже непогано: значна зміна після недавнього. Вік живи, вік учись…
— Знаєш, що мені зараз Зосимов шепнув, коли ми виходили,— брякнув Разуміхін, як тільки вони вийшли на вулицю.— Я, брат, тобі все прямо скажу, бо вони дурні. Зосимов звелів мені балакати з тобою дорогою і тебе примусити балакати і потім йому розповісти, бо у нього ідея… що ти… божевільний або близький до того. […]
Якусь мить обидва помовчали.
— Слухай, Разуміхін,— заговорив Раскольников,— я тобі хочу сказати прямо: я зараз у мертвого був, один чиновник помер… я там всі свої гроші віддав… і, крім того, мене цілувала зараз одна істота, яка, коли б я і вбив і^ого-небудь, то теж… одно слово, я там бачив ще другу одну істоту… з вогняним пером… а втім, я забріхуюсь; я дуже слабкий, підтримай мене… зараз уже й сходи…
— Піп з тобою? Що з тобою? — допитувався стривожений Разуміхін.
— В голові трохи наморочиться, та тільки не в тому річ, а в тому, що мені так сумно, так сумно! неначе жінці… справді! Дивись, що це? Дивись, дивись!
— Що таке?
— Хіба не бачиш? Світло в моїй кімнаті, бачиш? У щілину… Вони вже стояли перед останніми сходами, поруч з хазяйчиними дверима, і справді, видно було знизу, що в комірЦі Раскольникова світиться.
— Дивно! Може, Настя,— зауважив Разуміхін.
— Ніколи вона в таку пору в мене не буває, та й спить вона давно, але… мені однаково! Прощай!
— Що ти? Та я проведу тебе, разом увійдемо!
— Знаю, що разом увійдемо, але мені хочеться тут потиснути тобі руку і тут з тобою попрощатися. Ну, давай руку, прощай!
— Що з тобою, Родю?