— Я оце тільки прокинувся і хотів іти, та мене одяг затримав; забув учора сказати їй… Насті… замити ту кров… Оцр тільки тепер встиг одягтися.
— Кров? яку кров? — стривожилася Пульхерія Олександрівна.
— Це так… не турбуйтесь. Це кров через те, що вчора, коли я тинявся не в собі, я натрапив на одну роздавлену людину… чиновника одного…
— Не в собі? Але ж ти все пам´ятаєш? — перебив Разуміхін.
— Це правда,— з якоюсь особливою уважністю відповів Раскольников,— пам´ятаю все, до найменшої навіть дрібниці, а от розумієш, навіщо я те робив, та туди ходив, та оте говорив — уже й не можу як слід пояснити.
— Дуже навіть відомий феномен,— втрутився Зосимов,— виконання діла іноді майстерне, щонайвправкіше, а управління діями, початок дій розладнані і залежать від різних хворобливих вражень. Схоже на сон.
«А це ж, може, й добре, що він мене майже за божевільного вважає»,— подумав Раскольников.
— Але ж отак, мабуть, і в здорових буває,— зауважила Дунечка, занепокоєно дивлячись на Зосимова.
— Досить вірне зауваження,— відповів той,— в цьому розумінні дійсно всі ми, і дуже часто, майже як божевільні, з тією лише невеликою різницею, що «хворі» трохи більше від нас божевільні, бо тут треба розрізняти межу. А гармонійної людини, це правда, майже зовсім не буває; на десятки, а може, й на багато сотень тисяч по одній трапляється, та й то в досить недосконалих екземплярах…
Почувши слово «божевільні», що так необережно вихопилося у Зосимова, коли він заговорив на улюблену тему, всі скривилися. Раскольников сидів, начебто не звертаючи уваги, замислений і з дивною усмішкою на блідих губах. Він продовжував щось обмірковувати.
— Ну, то що ж отой роздавлений? Я тебе перебив! — поспішив вигукнути Разуміхін.
— Що? — немовби прокинувся той.— Ага… ну і забруднився в крові, коли допомагав переносити його додому… До речі, мамо, я одну непростиму річ зробив учора; дійсно не при своєму розумі. Я вчора всі гроші, які ви мені прислали, віддав… його дружині… на похорон. Зараз удова, сухотна, безпорадна жінка… троє маленьких сиріт, голодні… в домі порожньо… і ще одна дочка є… Може, ви б і самі віддали, коли б бачили… Я, звичайно, права не мав ніякого, визнаю, особливо, коли згадати, як вам самим ці гроші дісталися. Щоб допомагати, треба спочатку право таке мати, а то: «Здихайте, собаки, коли вам погано!» — Він засміявся.— Адже так, Дуню?
— Ні, не так,— твердо відповіла Дуня.
— Диви! То й ти… з переконаннями!..— пробурмотів він, глянувши на неї мало не з ненавистю і глузливо осміхнувшись.— Мені слід було б догадатися… Що ж, і похвально; тобі ж краще… і дійдеш до такої межі, що коли не переступиш її — нещаслива будеш, а переступиш — може, ще нещасливіша… А втім, все це дурниця! — додав він роздратовано, досадуючи, що мимоволі сам захопився.— Я хотів тільки сказати, що вас, мамо, прошу мене простити,— закінчив він різко і уривисто.
— Годі, Родю, я певна, все, що ти робиш, все прекрасно! — зрадівши, сказала мати.
— Не будьте певні,— відповів він, скрививши рота в посмішку. Запанувала мовчанка. Щось було напружене в усій цій розмові і в мовчанці, і в примиренні, і в прощенні, і всі це відчували.
«А вони наче бояться мене»,— думав Раскольников, спідлоба дивлячись на матір і сестру. Пульхерія Олександрівна дійсно, чим більш мовчала, тим більш і ніяковіла.
«Поки не бачив, то здавалося — так люблю їх»,— майнуло в його думці.
— Знаєш, Родю, Марфа Петрівна вмерла! — раптом похопилась Пульхерія Олександрівна.
— Яка це Марфа Петрівна?
— Ой Боже ж мій, та Марфа ж Петрівна, Свидригайлова! Я ж ще так багато про неї писала тобі.
— А-а-а, так, пригадую… то померла? Справді? — раптом стрепенувся він, немовби прокинувшись.— Невже померла? Від чого ж?
— Уяви собі, раптово! — заквапилася Пульхерія Олександрівна, підбадьорена його цікавістю,— і саме тоді, коли я тобі листа тоді відправила, навіть того ж самого дня! Уяви собі, цей жахливий чоловік її, здається, і був причиною її смерті. Кажуть, він її дуже побив!
— Хіба вони ото так жили? — спитав він, звертаючись до сестри.
— Ні, навіть навпаки. З нею він завжди був дуже терплячий, навіть ввічливий. У багатьох випадках навіть занадто був поблажливий до її характеру, аж сім років… Якось раптом терпіння не стало.
— Значить, він зовсім не такий уже жахливий, коли сім років кріпився? Ти, Дунечко, здається, його виправдуєш?
— Пі, ні, це жахлива людина! Жахливішого я нічого й уявити не можу, — мало не здригаючись, відповіла Дуня, нахмурила брови й задумалася.
— Трапилося це в них вранці,— продовжувала квапливо Пульхерія Олександрівна.— Після того вона наказала запрягти коні, щоб не гаючись одразу ж по обіді і їхати в місто, бо вона завжди в таких випадках у місто їздила; за обідом їла, кажуть, з великим апетитом…
— Побита?
— …А втім, у неї і завжди була ця… звичка, і як тільки пообідала, щоб не загаятись із від´їздом, одразу ж пішла в купальню… Бачиш, вона якось там лікувалася купанням; у них там джерело холодне є, і вона купалася в ньому регулярно щодня, і як тільки увійшла в воду, раптом з нею удар!
— Ще б пак,— сказав Зосимов.
— І дуже він її побив?
— Та хіба не однаково,— озвалася Дуня.
— Гм! А зрештою, охрта вам, мамо, про такі дурниці розповідати,— роздратовано і мовби ненароком сказав раптом Раскольников.
— Ой, друже мій, та я не знала, про що вже й заговорити,— вихопилось у Пульхерії Олександрівни.
— Та що ви боїтесь, чи що, мене всі? — сказав він, криво всміхаючись.
— Це справді так,— сказала Дуня, прямо й суворо дивлячись на брата.—Мама, ідучи по сходах, навіть хрестилася від страху.
По обличчю його ніби пройшла судорога.
— Ой, що ти, Дуню! Не сердься, прошу тебе, Родю… Навіщо ти, Дуню! — заговорила збентежена Пульхерія Олександрівна,— це я, справді, їдучи сюди, всю дорогу мріяла у вагоні: як ми зустрінемося, як про все розповімо одне одному… і така була щаслива, що й дороги не бачила! Та що я! Я й тепер щаслива… Даремно це ти, Дуню! Я вже і з того щаслива, що бачу тебе, Родю…
— Годі, мамо,— зніяковіло пробурмотів він, не дивлячись на неї і стиснувши їй руку,— встигнемо ще наговоритись!
Сказавши це, він зненацька збентежився і зблід: знову оте недавнє жахливе відчуття мертвим холодом пройшло по душі його; знову йому стало ясно і зрозуміло, що сказав він зараз страшну неправду, що віднині не тільки ніколи не доведеться йому встигнути наговоритись, але вже ні про що більше, ніколи і ні з ким віднині не можна йому говорити. Ця думка так тяжко подіяла на нього, що він, на мить, майже зовсім знетя- мившись, підвівся з місця. […]
Ще трохи, і ці люди, ці рідні, після трирічної розлуки, цей родинний тон розмови при цілковитій неможливості бодай про щось говорити,— зробилися б, нарешті, зовсім йому нестерпні. Було, проте, одне невідкладне питання, яке так чи інакше треба було неодмінно розв´язати сьогодні,— це вирішив він ще тоді, коли прокинувся. Тепер він зрадів цьому питанню, як виходу.
— От що, Дуню,— почав він серйозно й сухо,— я, звичайно, прошу в тебе за вчорашнє пробачення, але я за обов´язок свій вважаю знову тобі нагадати, що від головного свого я не відступаюсь. Або я, або Лужин. Хай я негідник, а ти не повинна. Хтось один. Коли ж ти підеш за Лужина, я одразу ж перестаю тебе вважати за сестру.
— Родю, Родю! Та це ж те саме, що й вчора,— з болем вигукнула Пульхерія Олександрівна,— і чому ти все негідником себе називаєш, не можу я цього стерпіти! І вчора теж…