— Геть ідіть!., пристають…— пробурмотіла дівчинка і знову відмахнулася рукою.
— Ой, негарно ж як! Та й соромно ж, панночко! Страм же який! — Він знову похитав головою, присоромлюючи, жаліючи і обурюючись.— Але ж і задача! — звернувся він до Раскольникова і ще раз побіжно знову оглянув його від голови до ніг. Дивним, мабуть, і він йому здався: в такому лахмітті, а сам гроші дає!
— А ви далеко звідси їх знайшли? — спитав він.
— Кажу ж вам: попереду мене йшла, хитаючись, тут-таки на бульварі. Як до лави дійшла, так і впала.
— Ой, страм який тепер пішов по світу, Господи! Отаке немудряче, а вже п´яне! Насміялися, це так воно і є! Он і платтячко їхнє розірване… Ой, розпуста яка нині пішла!.. А мабуть, з благородних буде, з бідних тільки… Нині таких багато завелося. На вигляд наче з ніжних, не інакше, як панночка,— і він знову схилився над нею.
Може, і в нього росли такі ж доньки — «наче панночки і з ніжних», з замашками добре вихованих і з усяким перейнятим уже модничанням…
— Головне,— клопотався Раскольников,— оцьому мерзотникові як би не дати! Бо він же з неї теж насміється! Видно ж, чого він хоче; ач падлюка, не йде!
Раскольников говорив голосно і показував на панка рукою. Той почув і хотів було знову розсердитись, але схаменувся і обмежився самим тільки зневажливим поглядом. Потім повільно відійшов ще кроків на десять і знову спинився.
— Не дати їм — це можна,— відповів унтер-офіцер, замислившись.— От коли б вони сказали, куди їх приставити, а то… Панночко, чуєте, панночко! — схилився він знову.
Та раптом зовсім розплющила очі, подивилась уважно, неначе збагнула щось таке, підвелася з лави і пішла назад у той бік, звідки прийшла.— От, безсоромні, чіпляються! — промовила вона, ще раз відмахнувшись. Пішла вона швидко, але як і перед тим, дуже хитаючись. Франт пішов за нею, але іншою алеєю, не зводячи з неї очей.
— Не турбуйтеся, не дам,— рішуче сказав вусач і рушив слідом за ними.
— Ой, розпуста яка нині пішла! — повторив він уголос, зітхаючи.
В ту ж мить щось немов ужалило Раскольникова, враз його наче підмінило.
— Стривайте, гей! — закричав він вслід вусачеві. Той обернувся.
— Облиште! Що вам? Киньте! Нехай собі потішиться (він показав на франта). Вам який клопіт?
Городовий не розумів і пильно дивився на нього. Раскольников засміявся.
— Е-ех! — проказав служивий, махнувши рукою, і пішов слідом за франтом і за дівчиною, певно вважаючи Раскольникова або за божевільного, або за щось ще гірше.
Двадцять копійок мої забрав,— злісно промовив Раскольников, залишившись один. — Ну хай і з того теж візьме та й пустить з ним дівчинку, на тому і скінчиться… І чого я вплутався тут допомагати? Та й чи мені ж допомагати комусь? Чи маю я право? Та хай вони поковтають один одного живцем,— мені ж що? І як я смів віддати ці двадцять копійок. Хіба вони мої?»
Незважаючи на ці дивні слова, йому зробилося дуже тяжко. Він сів на залишену лаву. Думки не держалися купи… Та й взагалі тяжко йому було думати в ту хвилину про що б то не було. Він би хотів зовсім забутися, все забути, потім прокинутись і почати зовсім заново…
— Сердешна дівчинка! — сказав він, подивившись на спустілий край лави.— Прийде до пам´яті, поплаче, потім мати дізнається… Спочатку ляпасів надає, а потім висіче, боляче і з ганьбою, може й прожене… А не прожене, однаково пронюхають Дар´ї Францівни, і почне швендяти моя дівчинка туди й сюди. А там невдовзі лікарня (і це завжди у тих, які в матерів живуть дуже чесних і потай від них погулюють), ну а далі… а далі знову лікарня… вино… шинки… і ще лікарня… років через два-три каліка, а всього й прожила дев´ятнадцять або вісімнадцять років од сили… Хіба я не бачив таких? А як вони такими ставали? Та отак всі й ставали… Тьху! А нехай! Це, кажуть, так і повинно бути. Якийсь процент, кажуть, повинен йти щороку… кудись… до чорта, мабуть, щоб інших освіжати і їм не перешкоджати. Процент! А чудні, справді, у них ці слівця: вони такі заспокійливі, наукові. Сказано: процент, отже, і тривожитись нема чого. От коли б якесь інше слово, ну, тоді… було б, може, не так спокійно… А що, коли й Дунечка якось у процент потрапить! Коли не в той, то в інший?..
«А куди ж я йду? — подумав він зненацька.— Дивно. Адже я чогось ішов. Як листа читати закінчив, так і пішов… На Васильєвський острів, до Разуміхіна я йшов, он куди, тепер… пригадав. Але навіщо ж, одначе? І яким чином думка йти до Разуміхіна впала мені в голову саме тепер? Чудно як!»
Він дивувався з себе. Разуміхін був один з його колишніх товаришів по університету. Цікаво, що Раскольников, перебуваючи в університеті, майже не мав товаришів, усіх цурався, ні до кого не ходив і у себе приймав неохоче. А втім, і від нього незабаром усі відвернулися. Ні в загальних сходках, ні в розмовах, ні в забавах, ні в чому він якось не брав участі. Вчився він посилено, не жаліючи себе, і за це його поважали, але ніхто не любив. Був він дуже бідний і якось зарозуміло гордий і відлюдний, начебто щось ховав у собі. Деяким товаришам його здавалося, щ0 він дивиться на них усіх, мов на дітей, згорда, ніби він усіх їх випередив за переконаннями, знаннями та розвитком, і що на їх переконання та інтереси він дивиться як на щось несерйозне.
А з Разуміхіним він чомусь зійшовся, тобто не те щоб зійшовся, а був з ним говіркішим, одвертішим. А втім, з Разуміхіним і не можна було бути в інших відносинах. Це був надзвичайно веселий і компанійський хлопець, добрий до простоти. Проте за цією простотою ховались і глибина і гідність. Кращі з його товаришів бачили це, всі його любили. Був він розумний, хоч і справді часом дуже простуватий. Зовнішність його привертала увагу, був він високий, худий, завжди погано голений, чорноволосий. Іноді він буянив і мав славу силача. Колись уночі, в компанії, він одним ударом збив якогось поліцейського вершків дванадцяти на зріст. Пити він міг хтозна-скільки, але міг і зовсім не пити; часом він бешкетував навіть надміру, але міг і зовсім не бешкетувати. Разуміхін відзначався ще тим, що ніякі невдачі його ніколи не бентежили, і ніякі погані обставини, здавалося, не могли пригнітити його. Він міг квартирувати хоч на даху, зносити страшенний голод і незвичайний холод. Був він дуже бідний і сам один утримував себе, добуваючи гроші різною роботою. Він знав безліч джерел, де міг почерпнути хоч сякий-такий заробіток. Якось він цілу зиму зовсім не топив своєї кімнати і твердив, що це навіть приємно, бо в холоді краще спиться. Тепер він теж був змушений вийти з університету, але ненадовго, і з усіх сил намагався виправити становище, щоб можна було продовжувати навчання. Раскольников не був у нього вже місяців з чотири, а Разуміхін і не знав навіть, де він живе. Раз якось, місяців зо два тому, вони було зустрілися на вулиці, але Раскольников одвернувся і навіть перейшов на другий бік, щоб той його не помітив. А Разуміхін хоч і помітив, та пройшов мимо, не бажаючи тривожити приятеля.
V
«Справді, я у Разуміхіна недавно ще хотів роботи просити, щоб він мені уроки знайшов або що-небудь інше,— додумувався Раскольников,— але чим же тепер він мені може допомогти? Припустимо, уроки знайде, припустимо, навіть останньою копійкою поділиться, коли є у нього копійка, так що можна навіть і чоботи купити і костюм справити, щоб на уроки ходити… гм… Ну, а далі? На мідяки що ж я зроблю? Мені хіба це тепер потрібно? Справді, смішно, що я пішов до Разуміхіна…»
Питання, чому він пішов тепер до Разуміхіна, тривожило його більше, ніж навіть йому самому здавалося, занепокоєно відшукував він якийсь зловісний для себе зміст у цьому, здавалося б, най-звичайнісінь- кому вчинку.
«Що ж, невже я все хотів виправити самим Разуміхіним і всьому вихід знайшов у Разуміхіні?» — запитував він себе, дивуючись.
Він думав і тер собі лоба, і, дивна річ, якось випадково, зненацька і майже само собою, після довгого роздуму, впала йому в голову дивна думка.
«Гм… до Разуміхіна,— промовив він раптом зовсім спокійно, наче дійшовши остаточного вирішення,— до Разуміхіна я піду, це звичайно… але — не тепер… Я до нього… другого дня після того піду, коли вже те буде зроблено і коли все по-новому піде…» І раптом він отямився.
«Після того,— скрикнув він, схоплюючись з лави,— та хіба те буде? Невже справді буде?»
Він залишив лаву і пішов, майже побіг, він хотів було повернути назад, звідки прийшов, але власний дім йому раптом став дуже противним: саме там, в кутку, в цій жахливій шафі, і визрівало все це от уже більше як місяць, і він пішов просто вперед.
Нервовий дрож його перейшов в якийсь гарячковий, він відчував навіть, що його морозить, в таку спеку йому робилось холодно. Немовби із зусиллям почав він, майже несвідомо, з якоїсь внутрішньої потреби, вдивлятися в усі зустрічні предмети, наче посилено шукав розваги, але це погано вдавалося йому, і він щохвилини поринав у задуму. Коли ж знову, здригаючись, підводив голову і озирався навколо, то зразу ж забував, про що оце тільки думав і навіть де проходив. Отак пройшов він весь Васильєвський острів, вийшов на Малу Неву, перейшов міст і завернув на Острови. Спочатку зелень і свіжість дали відраду його стомленим очам, звиклим до міської куряви, до вапна ідо величезних будинків, що душать і гнітять. Тут не було ні задухи, ні смороду, ні пивниць. Але скоро і ці нові, приємні відчуття перейшли в болісні і дратівні. Іноді він зупинявся перед якою-небудь прикрашеною зеленню дачею, дивився на огорожу, бачив здалеку, на балконах і терасах, вичепурених жінок, в саду бігали діти. Особливо цікавили його квіти, він на них дивився найдовше. Зустрічалися йому також розкішні коляски, вершники і вершниці, він проводжав їх цікавим поглядом і забував про них, перш ніж вони зникали з очей. Раз він спинився і перелічив свої гроші, залишилося близько тридцяти копійок. «Двадцять городовому, три Насті за листа…— значить, Мармеладовим дав учора копійок сорок сім або п´ятдесят»,— нащось підрахував він, але скоро забув навіть для чого і гроші витяг з кишені. Він згадав про це, проходячи повз якусь харчевню, і відчув, що хоче їсти. Зайшовши всередину, він випив чарку горілки і з´їв шматок пирога з якоюсь начинкою. Доїв він його вже на вулиці. Він дуже давно не пив горілки, і вона враз подіяла, хоч і випив всього тільки одну чарку. Ноги його зненацька обважніли, і він відчув, що його змагав сон. Він рушив додому; але, дійшовши вже до Петровського острова, спинився, зовсім знесилений, зійшов з дороги в кущі, ліг на траву і ту ж мить заснув.
У хворобливому стані сни відзначаються часто дивною виразністю, яскравістю і надзвичайною подібністю до справжнього життя. Виникає часом дивовижна картина, але обстановка і весь процес усього видіння бувають при цьому такі ймовірні і з такими тонкими, несподіваними подробицями, які, проте, художньо відповідають всій повноті картини, що їх і не вигадати наяву цьому ж самому сновидцеві, хоч би він був такий же художник, як Пушкін або Тургенев. Такі сни, хворобливі сни, завжди надовго запам´ятовуються і справляють сильне враження на розстроєний і вже збуджений організм людини.
Страшний сон наснився Раскольникову. Приснилося йому його дитинство, ще в їх маленькому місті. Йому років сім, і гуляє він у святковий день, надвечір, з своїм батьком за містом. Небо сіре, день задушливий, місцевість зовсім така ж, якою він її пам´ятав: навіть у пам´яті його вже стерлися ті подробиці, які ожили, коли він бачив її у сні. Маленьке місто стоїть відкрите, мов на долоні, навколо ані деревця; десь дуже далеко, біля самого обрію неба, чорніє лісок. За кілька кроків від останнього міського городу стоїть шинок, великий шинок, що завжди викликав у нього дуже неприємне почуття і навіть страх, коли він проходив повз нього, гуляючи з батьком. Там завжди юрмилося стільки людей, так горлали, реготали, лаялися, так погано і сипло співали і так часто билися; біля шинку тинялися завжди п´яні з такими страшними пиками… Зустрічаючись з ними, він пригортався до батька і весь тремтів. Біля шинку польова дорога, завжди курна, і курява на ній завжди така чорна. Йде вона, звиваючись, далі і кроків за триста огинає вправо міське кладовище. Серед кладовища цегляна, з зеленим куполом, церква, куди він разів зо два на рік ходив з батьком і матір´ю до обідні, коли правили панахиди по його бабусі, яка вмерла вже давно і якої він ніколи не бачив. Йдучи до церкви, вони завжди брали з собою коливо на білому блюді, в салфетці, а коливо було рисове з цукром і родзинками, вдавленими в рис у вигляді хреста. Він любив цю церкву і старовинні ікони в ній, здебільшого без оправи, і старого священика з тремтячою головою. Поруч бабусиної могили, де лежала плита, була й маленька могилка його меншого брата, який умер, коли йому було шість місяців, і якого він теж зовсім не знав і не міг пам´ятати: але йому сказали, що в нього був маленький брат, і він щоразу, коли відвідував кладовище, побожно і поштиво хрестився над могилкою, вклонявся їй і цілував її. І от сниться йому: вони з батьком ідуть дорогою до кладовища і проходять повз шинок; він тримає батька за руку і з острахом оглядається на шинок. Особлива обставина привертає його увагу: цього разу тут неначе гулянка, юрба вичепурених міщанок, жінок, їх чоловіків і різного наброду. Всі п´яні, всі співають, а біля шинку стоїть віз, але дивний віз. Це один з тих важких возів, в які запрягають здоровезних ломовиків і перевозять на них товари і винні бочки. Він завжди любив дивитись на цих величезних ломовиків, довгогривих, з товстими ногами, коли вони, йдучи спокійною, мірною ходою, везуть за собою цілу гору якої-небудь поклажі, анітрохи не надсаджуючись, мовби їм з возами навіть легше, ніж без возів. Але тепер, дивна річ, у такий великий віз впряжена була маленька, охляла булана селянська шкапина, одна з тих, які,— він не раз це бачив,— надриваються часом з високим возом дров або сіна, особливо коли віз застрягне в багні або в колії, і при цьому їх завжди так немилосердно, так дошкульно б´ють батогами візники, іноді навіть по самій морді і по очах, а йому так шкода, так шкода їх, що він мало не плаче, а матуся завжди було одводить його від віконця. Та от раптом стає дуже шумно: з шинку виходять з криком, з піснями, з балалайками п´яні-п´янісінькі великі такі чоловіки в червоних і синіх сорочках, в сіряках наопашки. «Сідай, усі сідай! — кричить один, ще молодий, з гладкою такою шиєю і з м´ясистим, червоним, мов буряк, обличчям,— усіх довезу, сідай!» Але зараз же вибухає сміх, вигуки:
— Отака шкапина та повезе!
— Та ти, Миколко, при своєму розумі: таку кобилчину в он якого воза запріг!
— А їй, буланій, десь певно, вже років із двадцять буде, братця!
— Сідай, усіх довезу! — знову кричить Миколка, першим скакуючи на воза, бере віжки і стає на передку на весь зріст,— Гнідим кудись Матвій поїхав,— кричить він з воза,— а кобилчина оця, людоньки, тільки серце моє крає: отак, здається, і вбив би, дурно хліб їсть. Кажу, сідай!
Навскач пущу! Навскач піде! — І він бере в руки батіг, з насолодою готуючись шмагати булану.
— Та сідай, чого там! — регочуть в натовпі.— Чуєш, навскач піде!
— Вона навскач уже, мабуть, років з десять не бігала.
— Побіжить!
— Не шкодуй, братця, бери кожний батога, готуй!
— Ай справді! Бий її!