Чвара королів - Джордж Рэймонд Ричард Мартин 16 стр.


«Тоді, коли мені зручно, певна річ.»

— Отже, тепер ми маємо спільну мету і не повинні мати таємниць одне від одного. То кажеш, Джофрі наказав стратити князя Едарда, Варис вигнав пана Барістана, а Мізинцеві ми мусимо дякувати за вельможного князя Слинта. Але хто ж тоді вбив Джона Арина?

Серсея відсмикнула руку.

— Як я мушу про те знати?

— Скорботна вдовиця у Соколиному Гнізді чомусь вирішила, що то був я. Цікаво, з якого дива?

— Не маю жодного уявлення. Пришелепкуватий Едард Старк кинув мені в обличчя те саме звинувачення. Натякнув, що князь Арин підозрював або радше… вважав, що…

— Що ти задираєш хвоста перед нашим любим Хайме?

Вона дала йому ляпаса.

— Ти вважала мене сліпим, як наш батько? — Тиріон потер щоку. — З ким ти злягаєшся — то не моя справа… щоправда, нечесно виходить: перед одним братом ти розкидаєш ноги, а перед іншим — ні.

Вона дала йому ляпаса.

— Та май же ласку, Серсеє, я з тобою жартую. Як на мене, краще вже гарна хвойда, ніж ти. Ніколи не розумів, що Хайме у тобі знайшов, окрім власного віддзеркалення.

Вона дала йому ляпаса.

Щоки його червоніли та палали, але на вустах сяяла посмішка.

— Ти це припини, бо я розгніваюся.

Вона стримала руку.

— А як і розгніваєшся, то що мені до того?

— В мене є нові друзі, — попередив Тиріон. — Вони тобі можуть не сподобатися. До речі, як саме ти вбила Роберта?

— Він сам себе вбив. Ми тільки допомогли. Коли Лансель побачив, що Роберт зібрався на вепра, то дав йому міцного вина. Його улюбленого, кислого червоного, але зміцненого втричі проти звичайного. А смердючий бовдур і раденький був: пив і упину не знав, хутко висмоктав один міх і послав Ланселя по другий. Решту справи зробив вепр. Шкода, Тиріоне, що тебе не було на тризні. Смачнішого звіра я не куштувала ніколи. Його спекли з грибами та яблуками, і кожен шматок смакував перемогою!

— Бачу, сестро, ти наче все життя мріяла про жалобу вдовиці. — Тиріон плекав певну прихильність до Роберта Баратеона, величезного галасливого бовдура… не востаннє тому, що сестра його так ненавиділа. — Отже, якщо ти вже скінчила ляпати мені по щоках, то я піду собі потихеньку.

Він вигнувся і незграбно виліз з крісла на підлогу.

Серсея спохмурніла.

— Дозволу піти я тобі не давала. Я хочу знати, як ти зібрався звільнити Хайме.

— Скажу, коли сам знатиму. Змови — вони як плоди, їм треба дозріти. А зараз я хочу попоїздити вулицями і зняти з цього міста свою власну мірку.

Коло дверей Тиріон спинився, поклавши руку на голову сфінкса.

— І наостанок одне проханнячко. Ти вже подбай, щоб Сансі Старк ніхто не зашкодив. Недобре буде втратити обох Старкових дочок.

Залишивши палату малої ради, Тиріон кивнув панові Мандону і рушив довгим склепінчастим переходом. При боці миттю з’явився Брон, але Тімет, син Тімета, кудись зник і не повернувся.

— Де наша червона руця? — поцікавився Тиріон.

— Йому закортіло піти на розвідку. Така вже порода — не любить стовбичити під дверима.

— Аби ж тільки не вбив когось значного. — Дикуни, яких Тиріон привів з їхніх родових твердинь у Місячних горах, притерпілися до нього і зберігали йому своєрідну вірність, але нікуди не поділи ані свій гонор, ані любов до розбрату і бійок, ані звичку відповідати на справжні або уявні образи зі зброєю в руках. — Спробуй його знайти, а заразом простеж, щоб решту оселили та нагодували. Хай живуть у казармах під Баштою Правиці, але не дозволяй, щоб підкоморій розташував Кам’яних Гав коло Братів Місяця. А Смалені хай мають окрему від усіх трапезну.

— А ти куди?

— Поїду назад до «Розбитого ковадла».

Брон глузливо вишкірився.

— Супровід потрібен? Кажуть, на вулицях неспокійно.

— Викличу собі сотника сестриної сторожі й нагадаю, що я такий самий Ланістер, як вона. Хай сотник не забуває, що давав присягу Кастерлі-на-Скелі, а не Серсеї чи Джофрі.

За годину по тому Тиріон виїхав з Червоного Дитинця у супроводі тузня ланістерівських стражників у кармазинових киреях та шоломцях з левами на маківках. Минаючи брамну решітку, він помітив голови на мурі. Чорні від гниття і старої смоли обличчя вже давно годі було впізнати.

— Сотнику Виларе! — покликав він. — Оті штуки треба зняти до завтра. Віддайте їх сестрам-мовчальницям, щоб вичистили.

Не надто легка справа — сумістити голови з тілами. Але нічого не вдієш: навіть коли буяє війна, люди мусять зберігати якусь пристойність.

Вилар завагався.

— Його милість король забажав, аби голови зрадників лишалися на мурі, доки не заповняться останні три шпичаки.

— Ану ж я спробую здогадатися. Один для Робба Старка, інші два — для князів Станіса та Ренлі. Чи не так?

— Саме так, ласкавий пане.

— Моєму небожеві, Виларе, сьогодні виповнилося тринадцять років. Завжди доречно пам’ятати про його вік. Ви знімете голови до завтрашнього ранку, інакше на одній тичці може з’явитися не той мешканець, для якого її бережуть. Я висловився досить ясно, сотнику?

— Особисто простежу, як їх зніматимуть, мосьпане.

— От і добре. — Тиріон вдарив коня острогами і рушив уперед ристю, не чекаючи на сторожу.

Назад Дальше