Бран кивнув.
— Не треба їм опиратися, хлопче. Я бачила, як ти розмовляв з оберіг-деревом. Може, боги намагаються відповісти тобі.
— Боги? — пробурмотів він, вже куняючи. Обличчя Оші розпливалося і сіріло. «Солодким сном без сновидінь», майнула в Брана думка.
Але коли навколо зімкнувся морок, він миттю опинився у божегаю та рушив собі тихими кроками попід сіро-зеленими вартовими і покрученими споконвічними дубами. «Я ходжу!», звеселялося його серце. Він усвідомлював, що то тільки сон, але навіть сон про ходіння власними ногами був куди як кращий за щиру правду опочивальні з її стінами, стелею та дверима.
Серед дерев було темно, але шлях освітлювала комета, і ноги бігли упевнено. Він рухався на чотирьох добрих, міцних, швидких лапах, відчував грунт під ногами, тихий шурхіт опалого листя, товсті корені та тверді камені, глибокі шари перегною. Відчуття дарували радість.
У голові буяли пахощі, живі та п’янкі: зелено-болотний сморід гарячих ставків, жирний підгнилий грунт під лапами, білки на дубах. Запах білок нагадав про смак гарячої крові, про тріск кісток на зубах. Ротом потекла слина. Він їв тільки пів-дня тому, але мертве м’ясо, навіть олень, не давало насолоди. Він чув, як цокотять і шурхотять над головою білки, упевнені в своїй безпеці серед листя; звірятка були не дурні злазити на землю, де нишпорили вони з братом.
Запах брата він теж чув. То були добре знайомі пахощі — сильні, землисті, чорні, наче братове хутро. Брат никав під стінами, палаючи від люті. Бігав по колу день у день, ніч у ніч, невтомно шукав… здобичі, виходу назовні, своєї матері, вовків свого поносу, свою зграю… шукав, але не знаходив.
Позаду дерев здіймалися стіни — купи мертвого каміння, нагромаджені людьми навколо латочки живого лісу. Вони стояли сірі, поцятковані плямами всяких кольорів, зарослі мохом… а ще товщі, міцніші та вищі, ніж вовк міг сподіватися подолати у стрибку. Єдині дірки у купах каміння були забрані холодним залізом та занозливим деревом. Брат ставав коло кожної дірки і люто вишкіряв ікла, але ніхто не відчиняв їх, ніхто не давав вийти назовні.
Він сам зробив те саме ще першої ночі й зрозумів, що хісна з того не буде. Скільки не гарчи, а дорогу не дадуть. Скільки не бігай попід стінами, а їх не розштовхнеш. Скільки б не задирав лапи, аби позначити дерева, а людину звідси не відлякаєш. Світ тісно зімкнувся навколо них; за обгородженим гаєм лежали великі сірі печери з людського каміння. «Зимосіч», раптом згадав він ті звуки, якими люди їх називали. А з-за тих високих, аж до неба, насипаних людьми скель його кликав справжній світ. Він знав, що мусить відповісти на виклик або померти.
Вони подорожували від світанку до сутінків, повз ліси, сади та гарно попорані поля, крізь невеличкі села, галасливі базарні містечка, добряче укріплені остроги. Коли наставала темрява, то розкладався табір і готувалася вечеря — все при світлі Червоного Меча. Хлопці по черзі чатували на варті. Ар’я помічала крізь дерева відблиск вогнищ від таборів інших подорожніх. Кожного вечора таборів ставало дедалі більше, а вдень королівським гостинцем рухалося дедалі більше люду.
Вони йшли зранку, вдень і ввечері — старі та молоді, великі та малі, дівчата босоніж та жінки з немовлятами на грудях. Котрісь сунули на селянських хурах чи відкритих возах, запряжених волами. Немало людей їхало верхи: тягловими кіньми, дрібними бахмутами, віслюками, мулами… усім, що вміло пересувати ноги. Одна жінка вела молочну корову з малою дівчинкою на спині. Ар’я бачила коваля, що віз тачку з усім своїм хазяйством: молотами, кліщами і навіть ковадлом. Пізніше з’явився інший чолов’яга з іншою тачкою, в якій лежали двоє немовлят у ковдрі. Та більшість йшла пішки, наклавши на плечі своє майно і начепивши на обличчя сторожкі та втомлені вирази. Всі вони рухалися на південь до міста — до Король-Берега. Хіба що один зі ста перемовлявся словом з Йореном та його підопічними, які просувалися на північ. Ар’я питала себе, чому це ніхто не йде у одному напрямку з нею та загоном.
Багато подорожніх були озброєні; Ар’я бачила кинджали та ножі, коси та сокири, а подекуди й мечі. Хтось робив собі ломаки з гілля, а хтось вирізував вузлуваті подорожні ковіньки. Поки вози проповзали мимо, люди кидали довгі погляди і пестили свою зброю, але на свавілля не зважувалися. Що б там не везли на возах, загін з тридцятьох людей був завеликий, аби його чіпати.
«Дивись очима», казав свого часу Сиріо, «слухай вухами».
Одного дня на них при дорозі заверещала якась божевільна.
— Дурні! Вас усіх уб’ють, дурні!
Вона була кощава, наче городнє опудало, з запалими очима і скривавленими ногами.
Наступного ранку коло Йорена натягнув повід сірої кобили справний жевжикуватий купець і забажав скупити усе добро разом з возами. Давав чверть того, що воно коштувало.
— Зараз іде війна, в вас просто заберуть усе майно, та й годі. Краще віддайте мені, друже — збережете бодай щось.
Йорен знизав скривленими плечима, плюнув і відвернувся.
Першу могилу Ар’я помітила того ж дня. То був маленький горбок при дорозі, зроблений для дитини. У м’яку землю над ним ввіткнули кришталь, який Ломик хотів забрати собі. Але Бичок порадив йому не чіпати мертвих. За десяток-другий верст звідти Праед показав на інші могили: свіжі, цілий рядок.
Після того без могил не обходився жоден новий день.
Якось Ар’я прокинулася у темряві, чимось налякана, а чим — сама не знала. Над головою Червоний Меч поділяв небо з тисячею зірок. Ніч здалася їй дивно тихою, хоча навколо чулися буркотливі Йоренові похропування, тріск вогню і навіть тихе вовтузіння віслюків. Та все ж чомусь здавалося, що світові перехопило подих. Від дивної тиші вона затремтіла і повернулася до сну, стискаючи Голку.
Зранку не прокинувся Праед, і Ар’я зрозуміла, що їй вночі не вистачало його кашлю. Ось і вони викопали свою першу могилу — поклали сердюка там, де той востаннє ліг спати. Перш ніж кинути на нього землю, Йорен розділив між живими все, що Праед мав цінного. Один з людей забрав чоботи, інший — кинджала. Поділили і кольчугу, і шолома. Меча-півторака Йорен віддав Бичкові.
— З такими руками, як у тебе, ти ще можеш вивчитися його тримати, — мовив ватажок загону до Бичка. Хлопець на прізвисько Торба кинув на тіло Праеда жменю жолудів, щоб на його могилі виріс дуб.
Того вечора вони спинилися у селі при корчмі, вкритій плющем. Йорен порахував монети у гамані й вирішив, що може розщедритися на гарячу вечерю.
— Спатимемо надворі, як завше. Тут є лазня, раптом хто скучив за гарячою водою та милом.
Ар’я митися не насмілилася, хоча тхнуло від неї вже незгірш за Йорена — кисло й гидко. В одязі й досі жили істоти, що їх вона підчепила в Блошиному Подолі — сором топити вірних супутників, з якими подолав такий шлях. А от Торба, Мантулик і Бичок вишикувалися у чергу до купелей в лазні; хтось повсідався перед нею, а інші пішли до корчми. Йорен навіть послав з Ломиком три кухлі пива трьом чолов’ягам у залізах, які так і сиділи, прикуті до свого воза.
Як миті, так і немиті повечеряли гарячими пирогами зі свининою та печеними яблуками. Корчмар налив усім по кухлю пива від себе.
— Мій власний брат вдяг чорне багато років тому. При панському столі служив, справний був, меткий, та якось упіймався на крадіжці перцю. Що поробиш — смакував йому той перець, хоч ріж. Та й вкрав якусь там дрібну пучку. Але пан Малкольм був хазяїн суворий. А ви маєте перець в себе на Стіні? — Коли Йорен заперечливо струснув головою, чолов’яга зітхнув. — Шкода. Линк за перцем аж шаленів.
Ар’я обережно сьорбала зі свого кухля, запиваючи теплий пиріг щойно з печі. Вона згадала, що батько інколи дозволяв їм на учті один келих. Санса від його смаку кривилася і казала, що вино значно краще, але Ар’ї пиво подобалося. Від згадки про Сансу та батька вона зажурилася.
Корчма була повна люду, що поспішав на південь, і загальна зала спалахнула відразою, щойно Йорен повідомив, що вони їдуть у протилежний бік.
— Повернетеся назад, і то скоро, — божився корчмар. — На північ дороги немає. Половина краю випалена дощенту, вцілілий люд ховається у паланках, де вони є. Щойно проводять зранку одну банду наскочників, як увечері наїжджає інша.
— Нам до того байдуже, — вперто бурчав Йорен. — Таллі чи Ланістери, нам начхати. Варта не лізе у чвари королівств.
«Князь Таллі — мій дід», подумала Ар’я. Їй було не начхати. Але вона прикусила губу, сиділа тихо і слухала.
— Там вже не самі Ланістери й Таллі гуляють, — відповів корчмар. — З Місячних гір з’явилися якісь дикуни — ото їм розкажете, в які чвари ви не лізете. Ще й Старки нагодилися — сам молодий князь із Півночі спустився, синок покійного Правиці…
Ар’я випросталася і нашорошила вуха. Невже він веде мову про Робба?
— Я чув, хлопець їде у бій верхи на вовку, — мовив молодик з солом’яним волоссям та кухлем пива у руці.
— Дурні балачки, — сплюнув Йорен.
— Я чув від хлопа, який сам бачив. Клянеться, що вовк був більший за коня.
— Клястися — то одне, Годе, а бачити — то інше, — зазначив корчмар. — Ти он усе клянешся, що заплатиш мені борг, а я досі ще й мідяка не побачив.
Зала вибухнула реготом, а обличчя під солом’яною стріхою зачервонілося.
— Вовки цього року геть знахабніли, — встряг у бесіду похмурий чолов’яга у побитому дорогою зеленому кобеняку. — Навколо Божого Ока їхні зграї таке виробляють, що ніхто з старих і не пригадає. Ріжуть овець, корів, собак — усе, що на зуби трапиться. І людей вже не лякаються. Тільки зайди проти ночі в ліс — то й голови назад не винесеш.
— Знову плітки, і знову брехливі.
— Я таке чула від сестри в перших, а вона як скаже, то не збреше, — мовила одна стара. — Розказала мені про величезну зграю — на кількасот голів, ще й ласих до людського м’яса. А веде їх вовчиця — така сучка, що трохи не з сьомого пекла вилізла.