— Не будемо звертати на нього уваги, — сказав він. — Мабуть, він заздрить, що твоя хустка подобається дівчатам, а може, й тому, що ми з тобою так приязно розмовляємо тут, на сцені… Коли він хоче, я нагадаю йому кольку. Мені не важко. Але скажи мені, Маріо: сьогодні ввечері ти розважаєшся… А вдень працюєш у галантерейній крамниці?
— У кав'ярні, — поправив його юнак.
— Тобто в кав'ярні! Ось і Чіполла раз дав маху. Ти cameriere, виночерпій, Ганімед, це мені подобається, ще одна згадка про старовину. Salviette! — і, на радість публіки, Чіполла знов стародавнім римським способом привітав Маріо.
Маріо також усміхнувся.
— Але раніше я був якийсь час продавцем у Порто Клементе, — додав він, наче виправдуючись. У його словах було чисто людське бажання помогти ясновидцеві, дати йому провідну нитку.
— Так, так! У галантерейній крамничці!
— Там продавалися гребінці й щітки, — ухильно відповів Маріо.
— Хіба я не казав, що ти не завжди був Ганімедом з серветкою на руці? Коли Чіполла й дасть маху, однаково на нього можна покластися. Скажи, ти мені віриш?
Маріо зробив якийсь непевний жест.
— Це половинчаста відповідь, — мовив Чіполла. — Мабуть, нелегко здобути твоє довір'я. Навіть мені, як я бачу, доведеться важко. Твоє обличчя замкнуте, на ньому лежить печать смутку, un tratto di malinconia… Скажи мені, — з цими словами він схопив Маріо за руку, — ти чимось журишся?
— No, signore! — відповів Маріо швидко і впевнено.
— Ні, ти чимось журишся, — наполягав штукар, владно відкидаючи ту його впевненість. — Хіба я міг цього не помітити? Не пробуй обдурити Чіполлу! Звичайно, винні дівчата, швидше, одна дівчина. Ти журишся через кохання.
Маріо рішуче похитав головою. Тієї миті біля нас знов почувся глузливий регіт Джованотто. Кавальєре прислухався. Погляд його блукав десь по залі, але сміх він вислухав уважно, а тоді, як уже раз чи двічі під час розмови з Маріо, ляснув через плече нагайкою, щоб підбадьорити своїх маріонеток на сцені. Але тут його партнер мало не втік: здригнувшись, він раптом обернувсь і кинувся до східців. Навколо очей у нього виступили червоні плями. Чіполла ледве встиг затримати його.
— Стривай! — гукнув він. — От тобі й маєш! Ти хочеш утекти, Ганімеде, у найкращу хвилину, чи майже в найкращу! Почекай, і я тобі обіцяю диво. Обіцяю переконати тебе, що ти журишся надаремно. Твоя дівчина, — її тут усі знають, — вона… як же її звати? Стривай-но! Я прочитав її ім'я в твоїх очах, воно крутиться в мене на язиці, та й тобі; самому кортить його сказати.
— Сільвестра! — гукнув знизу Джованотто. Кавальєре й оком не змигнув.
— Бувають же такі нахаби, — зауважив він, навіть глянувши в залу і звертаючись тільки до Маріо. — Бува такі крикливі півні, що співають, коли треба й коли не треба. Він вихопив у нас із тобою ім'я просто з уст, та ще, певне, й гадає, ледащо, ніби має на це якесь особливе право. Та хай, навіщо він нам! Але признайся: Сільвестра, твоя Сільвестра — чудова дівчина, правда ж? Справжній скарб! Серце завмирає, коли бачиш; як вона йде, дихає, сміється, така вона гарна. А її повні руки, коли вона пере і, стріпнувши головою, відкидає з чола кучері? Ангел небесний!
Маріо втупився в чарівника, витягнувши голову. Він наче забув, що стоїть на сцені і його бачить публіка. Червоні плями збільшилися, ніби він підмалював очі. Я рідко таке бачив. Його товсті губи були ледь розтулені.
— Той ангел журить тебе, — вів далі Чіполла, — чи, швидше, ти журишся за ним… Це різні речі, любий мій, повір мені, зовсім різні речі! У коханні завжди бувають непорозуміння, можна навіть сказати, що ніхто стільки не свариться, як закохані. Ти, певне, подумаєш: що знає про кохання цей Чіполла зі своєю маленькою фізичною вадою? Помиляєшся, він знає про нього багато чого, він глибоко проник у таємниці кохання, і до його думок варто прислухатись. Та облишмо Чіполлу, зовсім забудьмо про нього і вернімося до Сільвестри, до твоєї чарівної Сільвестри! Що? Невже вона віддає перевагу якомусь крикливому півневі, і він сміється, а тебе плач бере? Проміняти на когось іншого тебе, такого щирого, симпатичного хлопця? Нізащо, і ми знаємо це, Чіполла і вона. Коли я ставлю себе на її місце і мені доводиться вибирати між таким просмоленим телепнем, як він, солоною рибиною, морською черепахою, і Маріо, рицарем серветки, що спілкується з вищими колами, вправно подає чужоземцям напої і палко, щиро кохає мене, то присягаюся, моєму серцю не важко зробити вибір, я добре знаю, кому подарувати серце, кому вже давно, червоніючи, подарувала його. Час уже тобі самому побачити це й зрозуміти, мій вибранцю! Час тобі побачити й пізнати мене, Маріо, коханий мій… Скажи, хто я?
Гидко було дивитися, як облудник чепурився, кокетливо поводив кривими плечима, пускав припухлі очі під лоба й щирив щербаті зуби в солодкій усмішці… Ох, та що сталося від цих облесливих слів із нашим Маріо? Важко мені розповідати про це, так само, як і тоді, важко було дивитися на те виявлення найпотаємніших його почуттів, на ту безнадійну, обманом ущасливлену пристрасть, виставлену напоказ публіці. Він стиснув руки й підніс їх до уст, плечі його ходили ходором — так важко, схвильовано він дихав. Видно, він не вірив своїм очам і вухам, забувши тільки про одне — що їм і справді не треба було вірити.
— Сільвестра! — у щирому захваті прошепотів він.
— Поцілуй мене! — сказав горбань. — Повір, я дозволяю тобі! Я кохаю тебе. Поцілуй мене сюди. — І, відставивши вбік лікоть і відстовбурчивши мізинець, він пальцем показав на свою щоку, біля самого рота.
Маріо нахилився й поцілував його.
У залі запала мертва тиша. То була дивна, моторошна, напружена мить — мить блаженства Маріо. Ілюзія викликала в його серці почуття безмежного щастя; та коли та прикра, неприємна сценка досягла свого апогею, коли губи Маріо торкнулися облудно підставленого йому бридкого тіла, тишу порушив регіт Джованотто ліворуч від нас. А все ж таки в його реготі, брутальному й зловтішному, забринів, як мені здалося, і легкий жаль до обдуреного мрійника — відгомін того самого «poveretto», якому позаздрив чарівник і якого він хотів приточити до себе.
Та не встиг ще завмерти той сміх, як поцілований горбань ляснув нагайкою біля ніжки стільця, і Маріо, прокинувшись, відсахнувся від нього. Він стояв, утупившись очима в порожнечу, усім тілом подавшись назад і притискаючи то одну, то другу руку до своїх споганених уст; раптом він ударив щиколотками себе по скронях, обернувсь і кинувся східцями вниз під оплески глядачів. Чіполла, склавши руки на колінах, глузливо стиснув плечима. Уже внизу Маріо зненацька круто обернувся на бігу, скинув руку вгору, і крізь оплески й сміх прорвалося два короткі, оглушливі постріли.
Зразу ж стало тихо. Навіть танцюристи завмерли, спантеличено витріщивши очі. Чіполла схопився зі стільця і простяг руки, наче хотів крикнути: «Стійте! Тихо! Усі геть від мене! Що це?» Та за мить уже важко осів на стільці, голова його впала на груди, а потім і сам він боком звалився додолу, та так і лишився лежати — нерухома, безладна купа одягу й кривих кісток.
Зчинилася неймовірна метушня. Дами трусилися й ховали обличчя на грудях у своїх супутників. Одні гукали, щоб хтось викликав лікаря й поліцію. Другі кинулися на сцену. Треті оточили Маріо, щоб відібрати в нього зброю, вихопити з опущеної руки маленький тупоносий механізм, що навіть не скидався на справжній пістолет, ледь помітний ствол якого доля спрямувала в ніким не передбачений, несподіваний бік.
Нарешті ми забрали дітей і повели до дверей, повз карабінерів, що поспішали до зали.
— Уже кінець? — допитувалися діти; вони хотіли впевнитись, що вже нічого не пропустять.
— Так, кінець, — підтвердили ми. Жахливий, фатальний кінець. А все-таки він приніс визволення — так почував я тоді, так почуваю тепер і не можу інакше!
Рогалики, смажені в олії (італ.).
Обід (італ.).
Князь (італ.).
Фуджеро! Озвися ж! (італ.).
Сироко — сильний теплий вітер південного та південно-східного напряму, характерний для країн Середземномор'я.
Заклинач, ілюзіоніст і штукар (італ.).
Палац (італ.).
Дарунки моря (італ.).
Швидше! Починаймо! (італ.).
Добрий вечір! (італ.).
Страшно, га? (італ.).
Він за словом до батька не бігає (італ.).
Американська система, правда ж? (італ.).
Раз! (італ.).
«Вечірній вісник» (італ.).