Саме тоді інквізиція засудила одного фламандського різьбара-католика за те, що він понівечив статую мадонни: один чернець замовив йому вирізьбити з дерева Матір Божу, але не хотів заплатити домовленої ціни. Тоді різьбар понівечив долотом обличчя статуї, сказавши, що краще знищить свій твір, аніж віддасть за безцінь.
Чернець доніс на нього як на іконоборця, його взяли на страшні тортури і засудили спалити живцем.
Під час тортурів йому спалили підошви ніг, і коли його вели з тюрми на вогнище, вбраного в сан-беніто, він криком кричав:
— Відріжте мені ноги! Відріжте мені ноги!
Філіпп ще здалеку з насолодою слухав ці несамовиті зойки. Але він не сміявся.
Придворні дами залишили королеву Марію саму, щоб побачити спалення, а після всіх і герцогиня Альба, почувши зойки різьбара, пішла від королеви, щоб помилуватися таким чудовим видовищем.
Коли прийшов Філіпп і весь його почет — принци, графи, дворяни і дами, — різьбара прикували довгим ланцюгом до стовпа, обкладеного навколо в’язками соломи і хмизу, так що приречений міг вибрати місце, де менше пекло, і смажитись на повільному вогні або на сильному — як до вподоби.
І всі з цікавістю дивились, як він, майже голий, напружував усі свої душевні сили проти нестерпної муки.
Саме того часу королева Марія мучилася від спраги на своєму ліжку. Вона побачила на таці половину дині. Ледве звівшися з ліжка, вона дістала її і з’їла геть усю.
Від крижаної дині вона почала тремтіти, вкрилась холодним потом і безсило впала на підлогу, не маючи змоги й ворухнутись.
— Ох! — простогнала вона. — Якби ж хто поклав мене в ліжко, я б нагрілась.
І тоді вона почула зойки нещасного різьбара: «Відріжте мені ноги!»
— Ах! — скрикнула Марія. — Що це там виє? Чи не пес віщує мені смерть?
Цю мить різьбар, побачивши навколо себе лише ворожі іспанські обличчя, згадав Фландрію, країну мужніх, схрестив руки і, тягнучи за собою довгого ланцюга, пішов просто на палаючі в’язки соломи й хмизу. І, ставши зі схрещеними руками на вогонь, він скрикнув:
— Ось як умирають фламандці перед очима іспанських катів! Відрубайте ноги, та не мені, а їм, щоб не ходили більше дивитися на страту! Хай живе Фландрія! Фландрія навіки!
І дами, бачивши його твердість, заплескали в долоні і просили для нього пощади.
Але він уже вмер.
А королева Марія плакала, тремтіла всім тілом, аж цокотіла зубами від холоду близької смерті і, простягнувши руки й ноги, кричала:
— Покладіть мене в постіль, я хочу нагрітись!
І вмерла.
Отак, згідно з віщуванням Катліни, доброї чарівниці, Філіпп усюди сіяв смерть, кров і сльози.
А Уленшпігель і Неле щиро кохали одне одного.
Кінчався вже квітень, всі дерева стояли в цвіту, всі рослини сповнилися соками, чекаючи травня, що йшов на землю розкішний, як павич, пишний, як букет, і соловейки на деревах прославляли його.
Уленшпігель і Неле часто гуляли вдвох по дорогах. Вони міцно держалися за руки. Уленшпігелеві було це приємно. Іноді він обіймав її за стан, щоб краще підтримувати, як він казав. І вона була щаслива, хоч і не говорила ні слова.
Лагідно линув шляхами легіт, несучи пахощі полів; море вдалині шуміло і мліло на сонці. Уленшпігель був гордий та пишний, як молоде бісеня, а Неле сором’язно-щаслива, як маленька свята в раю.
Вона схилила голівку йому на плече, а він брав на ходу її руки, цілував у лоб, у щоку, в любі уста. І вона не говорила нічого.
Так минали години. Втомлені від спеки і спраги, вони пили молоко у селян, але це їх не освіжало.
Вони сідали на траву біля каналу. Неле мовчала, бліда і задумана. Уленшпігель стривожено дивився на неї.
— Тобі сумно? — питала вона.
— Так, — відповідав він.
— Чому?
— Я й сам не знаю, — казав він, — але оті яблуні й вишні в цвіту, це задушне повітря, ніби напоєне грозою, ці стокротки, що рожевіють на луках, білий терновий цвіт навколо нашого дому… Хто мені скаже, чому я почуваю такий сум і завжди готовий чи вмерти, чи заснути? І серце моє так сильно б’ється, коли я чую, що прокинулись пташки на деревах, коли бачу, що прилетіли ластівки. Тоді мені хочеться полинути вище місяця, вище сонця. Мені стає то холодно, то жарко. Ах, Неле! Я не хотів би втекти геть з цього нікчемного світу, чи краще, хотів би віддати тисячу життів для тої, яка мене покохає…
Але вона мовчала і лише радісно усміхалася, дивлячись на Уленшпігеля.
В поминальний день Уленшпігель вийшов із собору в компанії кількох халамидників свого віку. Замішався між них і Ламме Гудзак, наче ягня поміж вовків.
Ламме намірився добре почастувати всю компанію питвом, бо його мати давала йому в неділю і в кожне свято по три патари.
Він повів їх до Яна ван Любеке в «Червоний щит» — in den Rooden Schildt — і замовив куртрейського пива — dobbelknollaert'а.
Випивка їх розігріла, і, коли у них зайшла мова про службу Божу, Уленшпігель просто заявив, що похоронні відправи дають користь тільки попам.
Але був у їхній компанії зрадник, — він доніс на Уленшпігеля, як на єретика. Незважаючи на материні сльози, на невідступні батькові благання, Уленшпігеля схопили й посадили в тюрму. Місяць і три дні сидів він за ґратами у льоху, не бачивши й живої душі. Наглядач з’їдав три чверті його їжі. А тим часом збирали довідки, якої він поведінки — доброї чи поганої, і довідались, що це тільки лихий пустун, який любить поглузувати з інших, але ніколи він не блюзнив на Господа Бога, на Діву Марію, на святих угодників. А тому і вирок був дуже лагідний, бо інакше могли б йому поставити розпеченим залізом тавро на лобі або збити канчуками до крові.
Та, зважаючи на його юність, суд присудив тільки, щоб він у першій же церковній процесії ішов за священиком у самій сорочці, босий, з непокритою головою, зі свічкою в руці.
І було це на вшестя.
Коли процесія знов підійшла до собору, Уленшпігель зупинився перед ним і голосно вигукнув:
— Дякую тобі, Господи Ісусе! Дякую вам, святі отці! Солодкі ваші молитви для душ, що перебувають у чистилищі; вони їх освіжають. Бо кожне Ave — це відро води, що ллється на їхні спини, а кожен Pater — то цілий цебер.
Народ слухав його з великою побожністю, але і не без посмішок.
На Зелені свята він також мусив іти з процесією, знову ж таки в самій сорочці, босоніж, з непокритою головою і з свічкою в руці, а як верталися, то мусив зупинитися біля паперті і, тримаючи побожно свічку, хоч і скорчив смішну гримасу, голосно і виразно промовити: