Характерна доля згаданого Де Костерового співзасновника «Уленшпігеля», художника Фелісьєна Ропса. З плином того безрадісного часу він стає метром європейського декадансу, майстром понурого офорту, провідною темою якого є всевладдя диявола і його нібито слухняного демонічного ж асистента-жінки…
Фламандець за походженням, Жоріс Карл Гюїсманс оголосив Ропса генієм, але ж романний світ французького письменника-песиміста Жоржа Шарля Гюїсманса — не менш понурий, аніж страхітливі сюжети уславленого ним співвітчизника…
Як пам’ятає читач «Легенди», її герой народився «у місті Дамме у Фландрії». Невелике містечко недалеко від славнозвісного колись у європейських анналах міста Брюгге. І ось насамкінець дев’ятнадцятого віку з’являється роман питомого ж фламандця Роденбаха під назвою «Мертвий Брюгге». Художня консистенція тих понурих настроїв так званого «кінця віку»…
Де Костер не дожив до того часу, коли Бельгія — і в ній її провінція Фландрія — перетворилася на метрополію європейського, у власному літературному значенні, «декадансу». Знаний літературознавець Георг Лукач наприкінці життя, сміючись, згадував, що молодим він і його генерація найбільшим письменником усіх часів і всіх народів вважали Моріса Метерлінка, фламандця родом уже з Гента, що його дебют остаточно утвердив пришестя покоління, яке вже не сміялося…
Де Костер напевне передчував його появу і взагалі не міг не бачити безрадісного характеру сучасної йому цивілізації. І у зв’язку з цим його літературна поведінка набуває спрямування, яке ставить його посеред художників, які бачать не тільки кінець, а й початок того чи іншого явища. Його витоки незрідка такі не схожі на його, того явища, продовження, а тим більше кінець.
Ромен Роллан вельми проникливо поставив Де Костерову «Легенду» поряд з «Дон-Кіхотом» Сервантеса, поряд з книгою, що осмислює-завершує кінець середньовіччя, що його героїка відтак потрапляє в умови зовсім нового, негероїчного світу, виглядає там зайвою і просто комічною у своїй недоречності. А проте «провінційний журналіст» століття по тому ризикнув створити епічну панораму того, що з усією буттєвою енергією, у вихорах історії, повне життєвих сил гряде — після Середньовіччя. Після Дон-Кіхота.
…Саме один нідерландський історик уперше поділив світовий час на давній, середньовічний і ось «новий». І не випадково. Адже так званий Новий час розпочинається передовсім з нідерландської революції, яка відклалася від Середньовіччя так, як витворені нею енергійні суверенні штати відклалися від заціпенілої іспанської монархії. Отож, Сервантес створив геніально узагальнений художній портрет тієї, хай і героїчної, але вже заціпенілості і закостенілості, а Де Костер — так само дивовижно узагальнений портрет Нового часу, коли він ще справді був новим, аж кипів тим новим.
«Легенда про Уленшпігеля і Ламме Гудзака» — роман-міф. Твір наскрізь фольклоризований, починаючи з першоприсутності у ньому народно-фольклорного героя. При цьому міф і фольклор тут не тільки тема, а й сам спосіб художнього творення, знаряддя до всієї романної образності. Тим самим смислова площа «Легенди» у порівнянні з традиційним реалістичним романом того часу (саме тоді і виникає сам термін «реалізм») надзвичайно розширюється. Письменник справді подає добу у вкрай широкому, «надреалістичному» форматі, у всіх її основоположностях. Доволі нагадати про вічну епічну молодість головного героя і його коханої, яка тут навіть втомилася бути молодою…
Цей напівказковий «умовний» простір-час роману у поєднанні з представленою тут щонайконкретнішою тогочасною нідерландською — і не тільки — історією і дозволяє письменникові виявити-подавати всі бурхливі універсали бурхливої доби, коли руйнувалися старі форми історії на користь нових.
«Легенда» саме у міфологізованій тональності — і в безлічі «мізансцен» — подає рішучий антагонізм поміж головним героєм і двома зловорожими йому монархами. Гранично фольклоризована розповідь з усією впливовістю казки й легенди віддає те, що по суті було головним реальним змістом епохи. Попередня ієрархія світу руйнується, і на зміну їй приходить зовсім новий спосіб людського існування. Тисячолітня влада поставленої над тим світом гіпераристократичної одиниці стає минулим, а відтак уже ним правити будуть не Карл V чи Філіпп II — а тим більше їхні спадкоємці-наступники, — а, патетично кажучи, народ, що його уособленням і постає Тіль Уленшпігель.
«Легенда» Де Костера — то саме роман-міф про тектонічний зсув світової історії від царя до його підданця, який нарешті сам собі стає царем. Те, що стало побутом дев’ятнадцятого століття, у романіста-казкаря постає ще легендою — у вкрай барвистих історичних декораціях століття шістнадцятого.
Чи були ті монархи, батько і син, такими, як у Де Костера? Що ж, у історичного Карла V при деяких зусиллях, напевне, можна віднайти героїчні риси середньовічного імператора — із тих, які вперто намагалися об’єднати-уніфікувати під своїм скіпетром рішуче весь світ. Одна із світоглядних фатаморган власне Середньовіччя… А скажімо, у Шіллера-драматурга, який у своїй якості історика фахово займався «історією відпадіння Нідерландів» (назва його ґрунтової праці) король Філіпп таки зовсім інший, ніж у «Легенді»… А проте, відтак пригадуючи ті постаті, насамкінець тієї згадки наші думки мимоволі та повертаються до тих «легендарних» образів… І це не тільки романний гіпноз Де Костера. Історично реальний Філіпп II. Той, за дотепним виразом чи не Томаса Манна, «Дон-Кіхот зла», у своїх намаганнях зберегти те, що було неуникно приречене, надто вже справді нагадує, здавалося б, аж лубочний у своїй міфологічній однолінійності його «портрет» у Де Костера.
Письменник, отже, щось капітально вгадав у речовині історії — у її великих кризах і перемінах. Саме з нідерландської революції вона зсувається у своїй першоприсутності — від монархії до того, що пізніше назвуть європейською демократією. Але все ж таки — чим є та народоприсутність у романі Де Костера?
Якось так історично склалося, що у європейських літературах тепер уже позаминулого століття з певного його періоду «народне» потроху почало означати «консервативне». Та й не тільки у красному письменстві, а й у суспільному побуті, серед іншого, у політичному житті. Тоді як головного — ультранародного — героя, що проходить тут через весь психологічний і інший спектр існування, разом з тим у консерватизмі аж ніяк не запідозриш: він, Уленшпігель — саме втілення людського пориву, особливої і водночас достеменної «авангардності». Він — справді у передніх лавах історії. Історії, яка, за «Легендою», виносить щонайсуворіший вирок монархам-деспотам, вивільняючи водночас місце… Кому і для чого? Що ж стоїть за тим входженням «народного» на європейський, а по тому і всесвітній обрій? Що несе з собою Уленшпігель?
Всупереч поширеним реакційним передсудам «народне» — то зовсім не синонім «консервативного». «Народне» має свою іншу традицію і тенденцію, яка і визначила світовий пейзаж останніх століть. «Національний».
Уленшпігель — то, за автором, граничне уособлення «фламандського». «Дух нашої матері Фландрії», — як сказано в останніх рядках роману.
«Національне» тут для Де Костера — це аж ніяк не дистанціювання від чужого і взагалі чужинця, від етнічно «не-свого». Не ксенофобія. Ні. Це передовсім — найдавніший, вповні випробуваний людським досвідом спосіб колективного, родового — не-егоїстичного — існування. Конче потрібний цивілізації. А особливо сучасній. Вона має здійснюватися не через великих монархів, цих великих же егоїстів, а саме через ту етнічну і, якщо завгодно, територіальну співдружність людей. Патетично кажучи, хоча б через ту ж «Фландрію»… Як одну із багатьох національно-колективних величин історії — у позитивному її розвитку і напрямі.
«Фландрія», зрозуміло, тут синонімічна всім іншим народам.
…Це вже пізніше, уже після Де Костера, «народне» у бельгійській літературі (і зрештою, не тільки у ній) якось ніби загусло, застигло. Втратило свою першоенергію. Перетворилося на щось справді консервативне, упокоєне і неспішне. На такий собі реакційно-моралістичний докір сум’яттю біжучоі історії. Тоді як «Легенда» — це неймовірної рухливості колосальний образ, ніби роман-гобелен (фламандський винахід!) молодої національної інтенсивності. Тіль Уленшпігель. Тобто «Тільберт» (меткий, рухливий). Так охрестили героя, а по тому він посвячує саму довколишню історію у ту рухливість. У її грандіозні тогочасні метаморфози.
Так, народно-традиційне тут зовсім не консервативне.
А що ж є основним знаряддям тієї інтенсивності і рухливості? А те, що десь уже після Де Костера з катастрофічною швидкістю зникає із національної літератури. І не тільки з неї.
Сміх. Тобто те, що століттями і навіть тисячоліттями було найбільш автентичною традицією народу. Будь-якого, зрештою. Але от «нижньонімецького», Уленшпігелевого, особливо. Сміх як особливе закляття усіх можливих лих і нещасть. Усіх надміру застиглих форм життя. Сміх як стратегія незмінної перемоги над ними.
Колись український письменник Євген Гуцало сказав про твір іншого письменника: це роман, де володарює сміх.
Як шкода, що це сказано не про «Легенду про Уленшпігеля і Ламме Гудзака»… Книга, що у ній справді володарює-панує сміх.
За одним із своїх численних фахів Уленшпігель — блазень. Тільки, зрозуміло, не у пізньому, звироднілому значенні цього слова. Уленшпігель-блазень — невтомний у нескінченних своїх жартах памфлетист, «сатирик» людської глупості і дурості. Всіх їхніх поверхів, прояв і вимірів. Сміх — то і є справжня духовна гігієна світу, яка його очищає від тієї глупоти.
Де Костер жив — а чи точніше помирав — тоді, коли той сміх уже потроху сам завмирав. Принаймні він уже не проривався в красне письменство. З такою енергією, як у «Легенді», де його відгомін ще чути на повну силу.
Отож, письменник у своєму великому романі повернувся до великих першопочатків Нового часу ще й тому, що в ту епоху народний сміх лунав особливо голосно і невимушено, очищаючи історичну дорогу тому часові.
Сміх цей, як правило, ніби і цілком простодушний. Навіть «елементарний». Акустичний його ефект-регіт далекий від, сказати б, спеціалізованого, витонченого «інтелігентського» дотепу. Він ще міцно пов’язаний з фізіологією і взагалі з матеріальною фактурою світу цього. Товстун Ламме Гудзак…
І тут — ще один вкрай характерний вимір Де Костерової естетики. Надзвичайна барвистість тієї матеріальної фактури у ній — то, схоже, є літературним перетворенням старовинного, саме «нижньонімецького» наближення до стихій матеріального. Наближення у малярстві нідерландському. Фламандському. І нарешті голландському. «Фламандской школы пестрый сор» (Пушкін). Малярські сюжети і засоби письменник уже пізніших часів перетворив на справжнє золото літературної описовості. «Легенда» мерехтить усіма барвами, відтінками і відблисками того малярства. У певному значенні Де Костер ніби завершує його, вже суто своїми — літературними — засобами. Неймовірно живі його «натюрморти». Особливо їстівні…
Ось так і був створений, може, останній великий національний епос Європи. Серед іншого, ніби романне їй, тій Європі, напучування: ось як колись вона розпочиналася у новій своїй історичній якості. І хай не забуває той свій «новоєвропейський» дебют. Свої великі проекти…
«Провінційний журналіст», отож, ніби якимось атлантом підняв художнє завдання, еквівалентне у своїй грандіозності найбільшим подвигам світової літератури.
Серед іншого, геніальний артистичний інстинкт підказав йому зупинитися на історично ніби незавершеному фламандському феномені, який у ту епоху не тільки видавався історично ще саме невирішеним, а навіть «призабутим» тією історією. Фламандське, мовляв, це щось «провінційне», вчорашній день історії без дня завтрашнього в ній. «Мало-голландське» і т. п.
Але що ми знаємо-відаємо про той завтрашній день?
Франкофонний роман Де Костера — отже, роман, написаний однією із найавторитетніших мов світу, — про фламандський світ, який тоді видавався вже європейською глушиною.
Мовляв, Фландрія — відпрацьована пара історії.
…Прикро, але самі фламандці поставилися до Де Костерового роману стримано, а то й прохолодно. Серед інших претензій, чому роман «про нас» та написаний «не наською» мовою? А на набридлому «жаргоні» тих франкофонних валлонів, які, де тільки можуть, усе «наське» витісняють… На Україні «Енеїду навиворіт» колись ганили за «котляревщину», отже, за геніальний її сміх. У Фландрії «Легенду» — сказати б, за «декостерівщину». Тобто за надміру гучний регіт, за її надто голосні веселощі.
Словом, «Легенда» опинилася посередині світової літератури — великої — доволі пізно. І за особливих умов тогочасної історії, за загальним своїм характером несприятливих.
Тільки от для того роману історія зробила виняток. Під час Першої світової великодержавне знову, вже традиційно, спробувало сконфіскувати бельгійську суверенність. Розтоптану германсько-кайзерівським окупаційним чоботом. Щоправда, окупанти спробували у Фландрії створити сателітну політичну структуру, ніби симетричну сателітному українському гетьманатові. Але без особливого успіху.
Словом, світ обурився тією окупацією. І якось необхідно зацікавився долею власне Бельгії, а от і Фландрії.
Характерно, що саме тоді, в ті воєнні роки, наш земляк-літератор Аркадій Горнфельд і переклав «Легенду» російською мовою: «Попіл Клааса стукає в моє серце»…
То була доба, коли «національне» заблукало на чорнотропах історії, охопленої ксенофобією, лютим шовінізмом, узагалі людоненависництвом.
Але бельгійсько-фламандська проблематика всупереч тому зберегла свою первісну народно-гуманістичну напругу, високий пафос справжньої мети автентично-національного. Як знаряддя людяності, а не проти неї. Хоча зрозуміло, що сміхову силу «Легенди» подальша література вже не могла повторити.
Світ став іншим.
Але у ньому все ж таки залишилася «Легенда про Уленшпігеля і Ламме Гудзака», цей романно закодований дебют нової Європи. Муки і радість того її народження. Великі плани-проекти, грандіозні мрії і наміри історії довкола того народження.