Отже, сліпі добре наїлись, напились, наспівались, нареготались. Дехто, почувши жінок, став ганятися за ними по залі, шаленіючи від любовної жаги, але хитрухи дівчата лише дражнили їх і, ховаючись за братів Товстопиких, гукали з-поза них: «Поцілуй мене!» Вони таки й цілували, та замість жіночих уст трапляли на бородаті чоловічі обличчя, одержуючи за це добрих ляпасів.
Брати Товстопикі заспівали, вони їм підспівували. А веселі жіночки сміялися від задоволення, дивлячись на їхню гулянку.
А як минули ці веселі години, господар сказав сліпим:
— Ну, здається, ви добре наїлись і напились, платіть сім флоринів.
Але кожний із них присягався, що гроші не в нього, і відсилав до сусіда. З цього знову між ними виникла бійка, всяк хотів копнути другого ногою, вдарити кулаком, головою, та всі вони влучали в повітря, бо брати Товстопикі, бачачи, що непереливки, стали їх розбороняти. Удари сипалися градом, але все на вітер, лише один випадково трапив господаря по обличчі. Той розлютився і став обшукувати всіх, але знайшов лише стару ладанку, сім ліарів, три гудзики від штанів, чотки і більш нічого.
Тоді він хотів замкнути їх у свинячий закут на хліб і на воду, поки вони не розплатяться.
— А хочеш, — мовив Уленшпігель, — я поручуся за них?
— Чом би й ні, — відповів господар, — якщо хто поручиться за тебе.
Виявили згоду брати Товстопикі, та Уленшпігель відхилив це, сказавши:
— За мене поручиться священик.
Пам’ятаючи панахиди, він пішов до священика і розповів йому, що господаря «Мисливського рогу» посів диявол, що він ні про що не говорить, лише про свиней і сліпих: то ніби свині пожерли сліпих, то сліпі пожерли свиней у вигляді різних страв смажених і варених. Під час отих нападів господар, мовляв, потрощив усе в заїзді, і тому Уленшпігель просить його превелебність прийти й звільнити бідолаху від диявола.
Священик пообіцяв прийти, тільки не зараз: він підраховував парафіяльні прибутки, звідки намагався урвати дещо й для себе.
Бачачи нетерпіння священика, Уленшпігель сказав йому, що прийде з жінкою господаря — хай панотець сам з нею поговорить.
— Ну то приходьте вдвох, — сказав той.
Уленшпігель вернувся до господаря і мовив йому:
— Я щойно бачив священика, він поручиться за сліпих. Поки ви тут їх постережете, господиня зі мною піде до нього, він їй ствердить те, що тільки-но мені говорив.
— Ну то йди, жінко, — сказав господар.
Господиня пішла з Уленшпігелем до священика, який все ще мудрував, як би що урвати. Коли вона ввійшла з Уленшпігелем, священик нетерпляче махнув їм рукою, щоб ішли собі, сказавши їй:
— Не турбуйся, через день-два я допоможу твоєму чоловікові.
Вертаючись до заїзду «Мисливський ріг», Уленшпігель казав сам собі:
«Священик заплатить сім флоринів, оце й буде моя перша панахида».
І він дременув звідси, а за ним і сліпці.
Другого дня, спіткавши на шляху великий натовп людей, Уленшпігель пристав до них і скоро довідався, що вони йдуть в Альземберг, бо там сьогодні відпуст.
Він бачив, як старі жінки йшли босоніж, задом наперед, щоб за флорин відпокутувати гріхи якихось вельможних дам. На узбіччі дороги, під звуки скрипки, баса й дуди, прочани справляли бенкет, їли смажене й пряжене і запивали bruinbier’ом. Запах смаженого м’яса здіймався до неба, як ніжний фіміам.
Та були й інші прочани, брудні, нужденні, обідрані. Вони йшли на відпуст також задом наперед, за що церква платила їм по шість солів.
За ними стрибав задом наперед якийсь банькатий, лисий чоловічок і весь час бурмотів молитву.
Уленшпігель хотів дізнатись, чому це він мавпує раків, став перед ним і почав стрибати так само, як і він. Скрипки, сопілки, баси, дуди, зойки і мурмотіння прочан супроводили ці танці.
— Гей ти, голомозий! — гукнув Уленшпігель. — Чого це ти по-чудернацьки так біжиш? Для того, щоб напевне впасти?
Той нічого не відповів, лише мурмотів молитву.
— Може, ти хочеш полічити дерева на шляху? — запитав Уленшпігель. — А може, заодно хочеш знати, скільки листя на деревах?
Чоловічок, що саме проказував «Вірую», дав йому знак мовчати.
— А може, — провадив Уленшпігель, все стрибаючи так само поперед нього, — може, ти раптово з глузду з’їхав, що все йдеш задом наперед. Але хто хоче добути від дурня розумну відповідь, той сам не дуже розумний. Чи не так, голомозий?
Але той уперто мовчав, а Уленшпігель все стрибав і так стукотів підошвами сандалій, що брук під ним дуднів, наче порожній ящик.
— А може, ви німий, пане добродію? — допитувався Уленшпігель.
— Ave Maria, gratia plena et benedictus fructus ventris tui, Jesu, — бубонів чоловічок.
— Чи ви не глухі? — запитав Уленшпігель. — Зараз побачимо. Кажуть, що глухі не чують ні похвали, ні лайки. Ану з чого в тебе барабанні перетинки в вухах, зі шкіри чи з бронзи! Ліхтар ти без свічки, нікчемо без пуття, ти гадаєш, що схожий на людину? Це станеться тоді, коли людей робитимуть з ганчір’я. Чи бачено коли таку жовтезну пику, таку облізлу голову? Хіба, може, на шибениці. Ти, напевне, висів уже коли-небудь?
Уленшпігель усе стрибав, а чоловічок, розсердившись, завзято стрибав задом наперед і бурмотів свої молитви з прихованою злістю.
— Може, ти, — вів далі Уленшпігель, — не розумієш фламандської вченої мови, то я розмовлятиму з тобою по-простацькому. Якщо ти не прожера, то п’яниця, якщо не п’яниця, то хлепчеш воду або страждаєш від страшенного запору, а як не від запору, то від бігунки; якщо ти не розпусник, то каплун, якщо є де поміркованість, то вона міститься не в бочці твого черева, і коли на тисячу мільйонів чоловік, що живуть на землі, є один рогоносець, то це напевне ти.
На цьому слові Уленшпігель гепнувся задом на землю, аж ноги задер, бо лисий чоловічок так молоснув його під ніс, що йому аж іскри посипалися з очей. Потім спритно навалився на нього, незважаючи на свою вагу й черевце, і почав гамселити його по чому попало, і удари градом посипались на худе Уленшпігелеве тіло. Навіть і палиця випала в нього з рук.
— Оце тобі наука буде, — мовив чоловічок, — щоб знав, як морочити статечних людей, що йдуть на відпуст. Бо, хай тобі відомо буде, йду я в Альземберг, як заведено, просити святу Діву Марію, щоб жінка моя скинула дитину, яку понесла під час моєї відсутності. Щоб сподобитися в неї такої великої милості, треба було стрибати задом наперед з двадцятого кроку від свого дому аж до самих церковних сходів, не промовивши й слова. А ти мені перебив усю рахубу, і тепер доведеться починати все заново.
Уленшпігель, схопивши свою палицю, вигукнув:
— Я тобі покажу, негіднику, як користатися допомогою Матері Божої, щоб убивати дітей у материному лоні!
І він так відлупцював злого рогоносця, що той, напівмертвий, залишився на шляху.
А до неба, як і раніш, здіймалися зойки прочан, звуки скрипок, басів, дудок і, наче справжнісінький фіміам, пахощі смаженини.