— Що ти робиш тут? — запитав Уленшпігель.
— Ти ж знаєш, як нас, фламандців, радо вітають у славному Льєжі. У мене є тут любонька, от я й приїхав сюди. А ти?
— А я шукаю, де б заробити на шматок хліба, — відповів Уленшпігель.
— Це дуже суха їжа, — мовив Ламме. — Краще було б, якби ти спустив у своє черево чотки з ортоланів із дроздом замість «Вірую».
— Хіба ти розбагатів? — запитав його Уленшпігель.
— Я втратив батька, матір і молодшу сестру, що завжди мене била. Я одержав у спадщину все їхнє майно. А живу я з одноокою служницею, великою майстринею куховарської справи.
— Хочеш, я піднесу тобі птицю й рибу? — сказав Уленшпігель.
— Будь ласка, — відповів Ламме.
І вони почимчикували вдвох по базару.
— Та й дурень же ти, — озвався раптом Ламме. — І знаєш чому?
— Ні, — відповів Уленшпігель.
— А тому, що носиш птицю й рибу в руках, а не в шлунку.
— Твоя правда, Ламме, — відповів Уленшпігель, — але з того часу, як я не маю хліба, й ортолани не хочуть на мене дивитися.
— Ти їх наїсишся досхочу, Уленшпігелю, — мовив Ламме, — як служитимеш у мене. Аби тільки моя куховарка згодилася на це.
Коли вони отак ішли, Ламме показав Уленшпігелеві одну милу, вродливу, чарівну дівчину в шовковій сукні — вона дріботіла по базару і, побачивши Ламме, ніжно подивилась на нього.
Позад неї йшов її старий батько і ніс два кошики — один з рибою, другий з дичиною.
— Ось хто, — мовив Ламме, — буде мені дружиною.
— Е, я її знаю, — відповів Уленшпігель, — вона фламандка, із Зоттегема, мешкає на вулиці Вінав д’Іль; сусіди кажуть, що мати замість неї замітає вулицю перед будинком, а батько прасує їй сорочки.
Та Ламме не відповів нічого, тільки радісно вигукнув:
— Вона подивилась на мене!
Обидва вони підійшли до будинку, де мешкав Ламме, біля Пон-дез-Арш, і постукали у двері, їм відчинила одноока служниця. Вона була стара, довготелеса, худа і сварлива.
— Ля Санжін, — звернувся до неї Ламме, — чи не взяла б ти цього хлопця собі до помочі?
— Візьму на спробу, — відповіла вона.
— Ну, то візьми, — сказав він. — Хай він скуштує, що за смак у твоїх стравах.
Ля Санжін подала на стіл три кров’яних ковбаски, кухоль пива, великий окраєць хліба.
Поки Уленшпігель їв, Ламме також наминав ковбасу.
— Чи ти знаєш, — звернувся він до Уленшпігеля, — де сидить наша душа?
— Ні, Ламме, — відповів Уленшпігель.
— У нашому шлунку, — пояснив Ламме. — Вона безнастанно його спорожняє і завжди поновлює в нашому тілі життєву силу. То хто ж тоді найкращий товариш? Добра і вишукана їжа, а понад усе — мааське винце.
— Авжеж, — погодився Уленшпігель, — для самотньої душі найкраща компанія ковбаса.
— Він ще хоче, дай йому ще, Ля Санжін! — гукнув Ламме.
Ля Санжін дала цього разу Уленшпігелеві ліверної ковбаси.
Поки він її наминав, Ламме замріявся і мовив:
— Коли я умру, то мій шлунок умре зі мною. А там десь, у чистилищі, примусять мене пеститись і волочити з собою це порожнє, обвисле черево.
— Кров’яна, здається мені, ще смачніша, — перебив його Уленшпігель.
— Ти вже з’їв шість, — відповіла йому Ля Санжін, — більше не дам.
— Знаєш що, — сказав Ламме, — тут тобі буде не зле, їстимеш те саме, що і я.
— Пам’ятатиму твою обіцянку, — відповів Уленшпігель.
Бачачи, що він і справді споживає те саме, що й Ламме, Уленшпігель почував себе вельми щасливим. Ковбаса, яку він умолов, надала йому такої бадьорості, що він того ж дня почистив усі казани, сковороди, горщики, аж вони блищали, як сонце.
Добре жилося Уленшпігелеві в цьому домі. Він часто навідувався в льох, на кухню, залишаючи горище котам. Одного разу Ля Санжін смажила на рожні двох курчат і доручила Уленшпігелеві досмажити їх, поки вона сходить на базар купити зелені.
Уленшпігель досмажив курчат і одне з’їв.
Ля Санжін, вернувшися з базару, сказала:
— Тут було двоє курчат, а зараз я бачу тільки одне.
— Розплющ своє друге око, то побачиш і друге, відповів Уленшпігель.