А Уленшпігель, дійшовши до околиці Кельна, уявив собі, що в ньому є нахил до садівництва.
От він і став на роботу до Яна де Цуурсмуля, колишнього капітана ландскнехтів, який мало не був повішений, але відкупився і відтоді страшенно боявся прядива з коноплі, що по-фламандському зветься kennip.
Одного разу Ян де Цуурсмуль повів його на своє поле, щоб загадати йому роботу, і там побачив сусідню ділянку, геть зарослу зеленим kennip’ом.
Ян де Цуурсмуль сказав до Уленшпігеля:
— Кожного разу, як де побачиш цю гидку рослину, то пам’ятай, що її треба знищити, запаскудити, бо це знаряддя колесування й вішання.
— Гаразд, — відповів Уленшпігель.
І ось одного разу, коли Ян де Цуурсмуль сидів за столом і випивав зі своїми друзями по чарці, кухар сказав Уленшпігелеві:
— Йди-но до льоху і принеси zennip (тобто гірчицю).
Уленшпігель, для капості, вдав, ніби замість zennip почув kennip, напаскудив у горщик з kennip’ом і подав його, посміхаючись, на стіл.
— Чого ти смієшся? — запитав його Ян де Цуурсмуль. — Думаєш, що наші носи мідяні? Їж сам такий zennip, коли такого наготував.
— Волію краще печеню з корицею, — відповів Уленшпігель.
Ян де Цуурсмуль схопився, щоб дати йому чосу.
— Та тут же в горщику з гірчицею лайно!
— Хазяїне, — мовив Уленшпігель. — Чи ви ж забули, як я ходив з вами на поле? Там ви мені наказали, показуючи на zennip: «Скрізь, де лише побачиш цю рослину, запаскудь її, бо вона є знаряддя колесування і вішання». Отож я її й запаскудив, baes, запаскудив, як тільки міг гірше. Не будете ж ви мене бити за слухняність.
— Я казав кеппір, а не zennip, — сердито зарепетував Ян де Цуурсмуль.
— Baes, ви казали zennip, а не kennip, — стояв на своєму Уленшпігель.
Вони ще довго сперечались. Уленшпігель говорив лагідно, Ян де Цуурсмуль репетував, наче його різали, заплутавшись в усіх цих zennip, kennip, kemp, zemp, zemp, kemp, zemp, наче муха в патоці.
А гості реготали, як чорти на бенкеті, коли вони зберуться поласувати котлетами з домініканців або нирками з інквізиторів. Проте Уленшпігель мусив покинути службу в Яна де Цуурсмуля.
Неле все журилась і за себе, і за свою божевільну матір.
А Уленшпігель найнявся до одного кравця, який сказав йому:
— Коли ти шиєш, то ший щільно, щоб нічого не було видно.
Уленшпігель заліз у бочку і почав шити.
— Хіба я тобі це казав? — закричав кравець.
— Тут же щільно в бочці, і нічого не видно, — мовив Уленшпігель.
— Ану вилазь, сідай за стіл, — крикнув кравець, — і ший мені дрібно, як маком сій, а потім зробиш вовка.
«Вовком» у тій місцевості звали коротку селянську куртку. Уленшпігель взяв сукно, порізав його на куски і зшив якесь опудало, трохи схоже на вовка. Кравець, побачивши це, закричав:
— Що ти зробив, дідько б тебе взяв?
— Вовка, — відповів Уленшпігель.
— Капосна тварюко, — репетував кравець, — я тобі справді казав про вовка, та хіба ж ти не знаєш, що вовком у нас зветься селянська куртка!
Трохи згодом він сказав йому:
— Хлопче, поки не ліг спати, прикинь рукави до цієї куртки.
Уленшпігель повісив куртку на гвіздок і почав кидати до неї рукави.
На шум з’явився кравець:
— Негіднику, — крикнув він, — ти вже вигадав тут мені якусь нову капость?
— Хіба ж це капость? — мовив Уленшпігель. — Оце ж бачите, рукави, я їх цілу ніч кидаю до куртки, а вони не хочуть держатися.
— Звичайно, не будуть, — відповів кравець, — а ось я тебе викину зараз на вулицю, то побачимо, чи довго там вдержишся.
Часом, коли Катліну доглядали добрі сусіди, Неле ходила далеко, далеко, до самого Антверпена. Йшла понад річкою Шельдою або куди інде і все шукала-виглядала на барках, на курних шляхах, чи не побачить де Уленшпігеля.
А він опинився в Гамбурзі на ярмарку, де було багато купців, і серед них він здибав двох старих євреїв — одного лихваря, а другого гендляра.
Уленшпігелеві також заманулося торгувати. Він побачив на дорозі кінські кізяки, забрав їх додому, а домівка його тоді була в фортечному рові. Тут він їх висушив, потім купив червоного й зеленого шовку і наробив з нього мішечків, понасипав туди кізяків, позав’язував гарненько стрічечками, наче в них був мускус.
Потім зробив собі дощаний лоток, підвісив його старою мотузкою на шию і пішов на ринок. Вечорами він освітлював свій товар свічечкою, яку приліплював посередині лотка.
Коли його питали, що продає, він таємничо відповідав:
— Можу сказати вам, але тільки потихеньку.
— Що ж, що? — допитувався покупець.
— Це віщунські зерна, привезені у Фландрію просто з Аравії. А виготовив їх великий майстер Абдул-Меділ, нащадок великого Магомета.