— Хай вас Бог береже, ангелята мої, — відповідав їм Клаас, — але не підходьте близько, бо й вас замащу, як негренят.
Проте малеча сміливо підступала до нього. Тоді він хапав кого-небудь за курточку, мазав його своєю чорною рукою по обличчю і, сміючись, пускав до гурту, де здіймався шалений регіт.
Сооткін, дружина Клаасова, була добра жінка: вставала на зорі і працювала пильно, як мурашка.
Удвох з Клаасом вони обробляли своє поле, впрягаючись у плуг, наче воли. Важко було їм тягти його, але ще важче волочити борону, коли дерев’яні зуби цього польового знаряддя роздирали суху землю. Проте вони весело працювали і, працюючи, співали.
І хоч яка була суха земля, хоч як палило їх сонце своїм гарячим промінням, хоч як вони знесилювались, а волочили борону, аж ноги підгинались, та коли зупинялись і Сооткін повертала до Клааса своє лагідне обличчя, він цілував це тендітне дзеркало душі, і вони забували про свою велику втому.
Напередодні з ганку ратуші оголосили, що її величність дружина імператора Карла при добрій надії, а тому треба молитись Богові, щоб дарував їй щасливі пологи.
До Клааса вбігла Катліна; вона вся аж тремтіла.
— Що з тобою, кумо? — запитав добряга.
— Ой лишенько! — відповіла вона, ледве зводячи дух. — Цієї ночі привиди косили людей, наче косарі траву. Дівчат закопували живцем! На їхніх тілах танцював кат. Дев’ять місяців камінь пітнів кров’ю, а цієї ночі розсипався.
— Змилуйся над нами, Господи, — забідкалась Сооткін, — змилуйся, Господи! Недобра це прикмета для землі фландрської.
— Ти на свої очі це бачила чи, може, приснилося тобі? — запитав Клаас.
— На свої власні очі, — відповіла Катліна.
І вона, бліда і заплакана, оповідала далі:
— Народилося дві дитини, одна в Іспанії — це інфант Філіпп, а друга в Фландрії — це Клаасів син, якого згодом зватимуть Уленшпігель. Філіпп стане катом, бо це виплодок Карла П’ятого, ката нашої країни. Уленшпігель буде великим майстром на веселі жарти-баляндраси та юнацькі витівки, але матиме добре серце, бо його батько — Клаас, робітник справний, статечний, що чесно, сумлінно заробляє свій хліб. Імператор Карл і король Філіпп ітимуть шляхами кривди у своєму житті, сіючи війни, нещастя, грабунки та інші злочинства. Клаас працює, рук не чує, живе — гарує, закон шанує, замість плакать — співає пісень рік у рік, день у день. Ось тому він зразком працьовитості буде як у Фландрії, так і всюди. Уленшпігель — завжди юний, не вмре ніколи, увесь світ пройде, але місця не нагріє ніде. Він буде й селянином, і дворянином, і малярем, і різьбарем, і всіма разом. І так він пройде по світу, прославляючи все добре й прекрасне, глузуючи якомога з усього дурного й смішного. Клаас — це твоя мужність, славний фламандський народе! Сооткін — твоя мати хоробра, Уленшпігель — твій розум, ніжне і славне дівча, подруга його, як і він безсмертна — це твоє серце. А товстопузий простак, Ламме Гудзак, — це твій шлунок. Зверху будуть пожирачі народу, а насподі — їхні жертви. Вгорі — грабіжники-трутні, внизу — працьовиті бджоли, а в небі будуть сходити кров’ю рани Христові.
І, сказавши це, добра чарівниця Катліна міцно заснула.
Уленшпігеля понесли хрестити. Раптом линув дощ і змочив його до нитки. Це було його перше хрещення.
Коли його внесли до церкви, паламар, він же schoolmeester, тобто шкільний учитель, сказав кумові й кумі та батькові з матір’ю стати навколо хрестильниці, що вони й зробили.
Але в склепінні, саме над купіллю, каменяр пробивав дірку, щоб почепити там лампаду до дерев’яної позолоченої зірки. Побачивши згори кума з кумою, які поважно стояли біля закритої ще хрестильниці, каменяр по-зрадницькому вилив на хрестильницю ціле відро води і всіх облив, а найбільше дісталось Уленшпігелю. Це було його друге хрещення.
Увійшов священик. Куми почали скаржитись, але він сказав, що каменяр облив їх ненароком і гаятись нема чого. Уленшпігель неспокійно вовтузився, бо був геть мокрий. Священик охрестив його сіллю й водою і дав йому ім’я Тільберт, що значить «непосидющий». Так його охрестили втретє.
Вийшовши з церкви, вони перейшли площу й Довгою вулицею подалися до корчомки «Чотки з пляшок» — там замість вивіски був пивний кухоль. Вони випили сімнадцять кухлів dobbelkuyt'а, а може, й більше. Бо так уже ведеться у Фландрії — хто хоче висохнути, той мусить запалити в животі вогонь із пива. Так Уленшпігель був охрещений четвертий раз.
Вертаючись додому і на всі боки хитаючись, бо голови в них були важчі за тіло, вони дійшли до кладки через калюжу. Катліна-кума, що несла дитину, на кладці спіткнулась та й упала в калюжу разом з Уленшпігелем. Це було його п’яте хрещення. Його витягли з калюжі, викупали вдома в чистій теплій воді. То було його шосте хрещення.
Того самого дня його найсвятіша величність Карл, щоб відзначити народження свого сина, вирішив улаштувати пишне свято, ну, а для цього, як і Клаасові, треба було наловити рибки, тільки не в каналі, а в гаманцях і сховках свого народу. Саме звідси вудочки владарів і витягують крузати, срібні daelder'и, червінці, і вся ця чудесна риба, на бажання рибалок, може змінитися в оксамитову одіж, дорогоцінності, чудові трунки, вишукані наїдки. Бо в річках, де найбільше риби, не конче мусить бути найбільше води.
Вислухавши своїх порадників, його найсвятіша величність надумав ловити рибку в ось який спосіб.
Його високість інфанта понесуть хрестити близько дев’ятої або десятої. Жителі Вальядоліда, щоб виявити свою велику радість, будуть цілу ніч пити-гуляти за свої кошти і на великій площі розкидати грошики для бідноти.
На п’ятьох перехрестях п’ять великих фонтанів цілу ніч до зорі будуть бити найкращим вином — коштом міста. На інших п’яти перехрестях на дерев’яних помостах будуть розвішані різні ковбаси — сосиски, сервелати, ковбаси кров’яні, ліверні, телячі, бичачі язики та інші м’ясні страви — також на кошти міста.
Жителі Вальядоліда мусять спорудити на шляху, де буде проходити кортеж, тріумфальні арки з емблемами Миру, Достатку, Щастя, Багатства і всіляких інших небесних дарів, якими вщасливило їх небо за владарювання його найсвятішої величності.
Нарешті, крім цих мирних арок, буде споруджено й кілька інших, де в яскравих барвах будуть зображені не такі лагідні атрибути влади — орли, леви, списи, алебарди, дротики з наконечниками у вигляді язиків полум’я, пищалі, гармати, фальконети, мортири з широкими жерлами та інша зброя, що наочно показуватиме воєнну силу й могутність його найсвятішої величності.
Для освітлення церкви гільдія свічкарів дістала найласкавіший дозвіл виготовити — задарма — понад двадцять тисяч свічок з умовою, щоб невикористані було передано на користь капітулу.
Що ж до інших видатків, то імператор, не бажаючи надмірно обтяжувати своїх підданих, охоче бере їх на себе.
Коли вже міська громада почала виконувати накази, раптом з Рима прийшли невеселі новини. Принц Оранський, герцог Алансонський і Фрундсберг — імператорські воєначальники — вдерлися у святе місто, пограбували й спустошили церкви, каплиці, будинки, не даючи пощади нікому — ні священикам, ні черницям, ні жінкам, ні дітям. Навіть святого отця папу взяли в полон. Вже тиждень, як не припиняються грабунки; рейтари і ландскнехти тинялись по Риму, розмахуючи зброєю, об’їдались, обпивались, шукали кардиналів, погрожуючи, що обріжуть їм усе зайве на шкурі, щоб не були папами ніколи. Ті, що вже виконали свою погрозу, гордо походжали по місту, начепивши на груди чотки з двадцяти восьми і більше намистин завбільшки з горіх, усі закривавлені. Деякі вулиці перетворились на червоні потоки, завалені роздягненими трупами.
Подейкували, що імператор, маючи потребу в грошах, забажав наловити їх у крові духівництва, бо й справді, згідно з угодою, до якої його полководці примусили святого в’язня, він ще зажадав, щоб папа віддав йому всі фортеці і заплатив чотириста тисяч дукатів та залишався у в’язниці, поки не виконає угоди.
Проте його величність дуже сумував з цього приводу. Він скасував усі урочистості, веселощі, розваги і наказав усім кавалерам і дамам свого двору надягнути жалобу.
Тому й інфанта хрестили в білих пелюшках, що є ознакою імператорської жалоби.
Вельможі і придворні дами тлумачили це як зловісну прикмету.
Незважаючи на це, пані годувальниця показала інфанта вельможам і придворним дамам, щоб ті, за давнім звичаєм, могли принести йому найкращі побажання і подарунки.
Сеньйора де ля Сена почепила йому на шию чорний камінець проти отрути завбільшки з горішок у золотій шкаралупі. Сеньйора де Шоссад пов’язала йому живіт шовковою ниткою з ліщиновим горішком, що сприяє доброму травленню. Мессір ван дер Стін із Фландрії приніс у подарунок гентську ковбасу, завдовжки п’ять ліктів і завтовшки в півліктя, найпокірніше бажаючи його високості, щоб самий лише запах цієї ковбаси викликав у нього охоту до гентського clauwert'а, бо хто, мовляв, любить пиво з певного міста, той не може не любити його пивоварів. Пан конюший Хайме-Крістобаль Кастільський прохав його високість носити на своїх чудових ніжках камінці зеленої яшми, від чого він, мовляв, буде швидко бігати. Блазень Ян де Папе, що був при цьому, сказав:
— Мессіре, дайте йому краще сурму Ісуса Навіна, від звуку якої втікали б щодуху перед ним усі міста з усіма своїми жителями — чоловіками, жінками, дітьми — десь в інше місце. Бо його високості нема чого вчитись бігати, треба, щоб інші від нього бігли.
Невтішна вдова Флоріса ван Борселе, який був губернатором Веере в Зеландії, подарувала інфанту Філіппові камінець, від якого, казала вона, чоловіки закохуються, а жінки нудьгують за ними.
Та інфант ревів, як теля.
А тим часом Клаас дав у руки своєму синові цяцьку, яку сам сплів з лози, почепив на ній брязкальце і, гойдаючи Уленшпігеля на руках, співав:
— Гойда-да, гойда-ди! Ти з дзвіночком ходи, будеш блазнювати і біди не знати.
І Уленшпігель сміявся.
Одного разу Клаас упіймав великого лосося, і в неділю вся його родина — він, Сооткін, маленький Уленшпігель, а також і Катліна — спожила його. Але Катліна їла, наче пташка.
— Кумо, — сказав до неї Клаас, — невже повітря Фландрії стало тепер таке густе, що досить тобі вдихнути його — і ти вже наче шматок м’яса з’їла? Якби то можна було так жити! Дощ був би юшкою, град — квасолею, а сніг обертався б на смачну печеню, яка б надавала снаги бідолашним подорожнім.