Немецкая романтическая повесть. Том I - Людвиг Тик 19 стр.


Що? скажеш, шельмо?.. І не стогне!

Завзята бестія! стривай!»

Насипали в халяви жару…

«У тім\'я цвяшок закатай!»

Не витерпів святої кари,

Упав сердега. Пропадай,

Душа, без сповіді святої!

«Оксано, дочко!» – та й умер.

Ляхи задумалися стоя,

Хоч і запеклі. «Що ж тепер?

Панове, ради! Поміркуєм,

Тепер з ним нічого робить,

Запалим церкву!» «Ґвалт! рятуйте!

Хто в бога вірує!» – кричить

Надворі голос, що є сили.

Ляхи зомліли. «Хто такий?»

Оксана в двері: «Вбили! вбили!»

Та й пада крижем. А старший

Махнув рукою на громаду.

Понура шляхта, мов хорти,

За двері вийшла. Сам позаду,

Бере зомлілую…

Де ж ти,

Яремо, де ти? подивися!

А він, мандруючи, співа,

Як Наливайко з ляхом бився.

Ляхи пропали; нежива

Пропала з ними і Оксана.

Собаки де-де по Вільшаній

Загавкають та й замовчать.

Біліє місяць; люде сплять,

І титар спить… Не рано встане:

Навіки, праведний, заснув.

Горіло світло, погасало,

Погасло… Мертвий мов здригнув.

І сумно-сумно в хаті стало.

Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали,

Встали, подивились на той Чигирин,

Що ви будували, де ви панували!

Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали

Козацької слави убогих руїн.

Базари, де військо, як море червоне,

Перед бунчуками, бувало, горить,

А ясновельможний, на воронім коні,

Назад Дальше