Що таке?
Нічого, все гаразд. Енко зчувся, що має щось запитати. Той «Опель» розтав у голубій далині край дороги. Ми впливли в другий присілок.
• • •
Та сама низка немазаних домів із кізяковими стінами. Та от дім зовсім інакший. Дах солом'яний, але даху того тільки половина. На другій половині соломи немає. її зірвало ураганом.
Голова КНС, мисливець і рибалка, дивиться на присілок із байдужою зневагою.
Аж го! Коло однієї хати стоїть драбина і стіл; кілька бабів мажуть стіну.
– Хто це маже? – запитую я. – Євреї чи хохли?
– Наймають, – одповідає мисливець і рибалка. – Де вже їм!
І справді, одягнені ті баби, як селянки. Підходимо ближче: єврейки, їх аж троє: машинерії і пристрою вистало б на три доми, але вони самі мажуть хату.
У цім присілкові є школа. В хаті одного з євреїв стоїть дві лави уздовж усієї хатини, на стінах два лозунги, два портрети, кілька плетених штучок із синього паперу (результати «ручної праці» школярів) і стінгазета.
Стінгазета двома мовами: єврейською і... як би ви думали? Скільки не думайте, не відгадаєте зроду: єврейською і... українською мовою.
Це і школа, і червоний куток, і парламент. Ураз натовплюється повно народу. Говорять усі відразу, діти й дорослі, і дорослі не спиняють дітей. Спочатку пояснює все діло хлопчик літ дванадцяти. Він балакає певно і чітко. Старші слухають, пробуючи подекуди закинути слівце.
Але розмова перейшла зі шкільних справ на дорослі. Хлопчик стерся. То один, то другий із старших пробує взяти собі слово. Нарешті знаходиться промовець.
Це дівчина літ п'ятнадцяти чи шістнадцяти, комсомолка. Вона каже, як тяжко жити, як тяжко дітям учитися, як тяжко жінкам родити, як тяжко без хліба, без лікаря, без книги, як тяжко робити, як тяжко жити.
Всі мовчать, усі, як діти, слухають це дівча. Старі, ухвалюючи, кивають головами. Коли вона каже про жіночі хвороби, жінки зітхають, але ні одна стара і літня не насмілюється перебити ораторку. Видко, що чорнява дівчина стала на ці п'ятнадцять хвилин вождем цього дитячого народу, що, коли треба було б іти війною в цій хвилині, вона повела б за собою всю цю перісту юрбу малих, дорослих і старих дітей.
Із стайні, що коло хати, де стоїть один кінь і одне двоспальне ліжко, вилазить хлопець із ніжним, як у дівчини, голосом і заблуканими очима. Він сміливо встрявав в розмову: у нього є своя ідея – покататися на автомобілі. Він просить уголос кожного з делегатів, потім шофера. Його пробують спинити, але він править своє. Комсомолка розповідає, як довелося матері родити; він запевняв усіх, що, йому дуже, дуже хочеться проїхатися автомобілем.
Цілу годину ці двоє керували зборами, де дорослих було більше, як дітей. Коло дверей спинився старезний дід, що колись за свого одинака сина подав супліку особисто цареві Ніколаю II. Він став тоді був на коліна і тримав над головою «прошеніє». Ніколай спинився – і супліку взято з рук старого.
Цей самий одважний старий, одначе, мовчав і слухав, що казала комсомолка, а в належних місцях кивав жовтою головою.
Цілу годину оті двоє дітей керували зборами.
Не думаю, щоб існували на світі нації, де б діти могли керувати вічем дорослих людей. Навпаки, звичаєм що старіші люди, то більше їх ціниться. Ходить поговір, що в Парижі навіть проститутки тим дорожчі, чим старші, і що зовсім стара проститутка становить, так би мовити, цінність у загальнопаризькому масштабі. Правда, згадалася мені така порода птахів, що про неї говориться в Брема*. Живуть ці птахи в нетрях бразильських лісів, а також у льяносах* і пампасах. У цих птахів дорослі екземпляри дуже скоро втрачають працездатність і займаються тільки тим, що пурхають межи ліан і цвірінькають на всякі голоси. Молоді ж пташенята цієї породи добувають корм і годують своїх батьків. На колір ці птиці зелені з фіолетовим хвостом.
Але то птиці, а це були живі робучі люди, що працювали, добуваючи в поті лиця свого хліб, і то не символічний, а справжнісінький хліб. Та, щоб признатися щиро, і птиць тих я сам вигадав. Немає і птиць таких, а паче людей.
Я почуваю, що ті ідеалісти, хто вважають літературу за підручник хорошого тону і морального поступування, присікаються до мене з запитанням, як я сам, філософ під кепом, задивляюся на описуваний мною факт. «Чи це добре, чи це зле?» – запитують ці люди з властивою їм оригінальністю мислення.
– Не знаю, – одповідаю я, – чи це добре, чи це зле, чи відповідає це «ідеалам істини, добра і красоти», як мовляв колись один липовий професор із кафедри Державної книгозбірні після лекції липового філософа театру Євреїнова*. Ідеали істини, добра і красоти мене не цікавлять. Можу тільки поінформувати зацікавлених ідеалістів, що це явище тимчасове, і що, попризвичаївшися євреї до хліборобського життя, незгірше від нас оперують формулою:
– Дети, тише!
• • •
Цей хлопчик, що так хотів покататися на автомобілі, не зовсім нормальний. Денікінці застрелили його матір при ньому, і він з того часу став трохи не в собі. Шофер дозволив йому сісти в авто, і ми випливли з присілка. Ман сидів коло шофера; вони балакали по-французьки. Шофер той десять років жив у Франції, залишившися з проданими Франції російськими полками, а далі його тягали по всяких етранжер-легіонах*, і аж у двадцять четвертім році він потрапив назад. Це могутній добродушний дядько з довгими рудими вусами.
У другім присілкові є й землянки. Першу землянку недавній переселенець найняв у старого (двадцять п'ятого року) жителя і платить йому за це десять карбованців на місяць. Коло низенького входу в землянку ставма стоїть вертикальна вивіска з лискучим чоботом і дамським лаковим черевичком. Коли зібралася коло дверей уся його сім'я, вони затулили собою і вивіску, і землянку; численну бідолаха мав родину.
Але й старі (двадцять п'ятого року) переселенці як коли живуть у землянках. От землянка такого хазяїна. У нього добрий город, землянка довга й тепла, всередині чисто, його дочка боса, але в блакитній сукенці варить щось на печі, і сам він виглядає уже як добрий, солідний хазяїн. Цього літа він усе ж таки переселиться в дім.
У цім селищі є вже чимало добрих хазяїв. Один із господарчих міркувань навіть оженився з українкою, – розповідають робітники, що становлять нову хату. Вона ж, ця українка, каже, що живеться їй – як у бога за пазухою: чоловік тихий, не б'є, не п'є і в гречку не скакає.
Іншої найманої праці, окрім будівельної, на селищах немає. Добре чи погано, а все роблять самі.
Я бачив, як роблять на землі недавні переселенці. Дівчата в міській одежі, в панчохах і пантофлях, по кістку закопуючися в курну потрухлу землю, сапають город. Туфлі порвалися. Крізь панчохи світить тіло. Але вони ще не навчилися роззуватися. Вони стоять на вгороді серед картоплиння такі самі, які ходили по вулицях західноукраїнського містечка, тільки трішки неоковирніші й куди більше обсмалені сонцем.
На переселенцеві зефірова сорочка. Комірця немає, але блищить бронзовий ґудзик. Він підперезаний жовтим поясом із тою чудною решітчатою застібкою, з якою тепер, наперекір усякій логіці, робляться всі фасонні пояси. Він держить за оброть коня. Довгі носи його модних черевиків закопалися в куряву. Трудно уявити собі більш неймовірну, більш театральну фігуру, ніж такий переселенець.
Кажуть, що якийсь ормен*, прийшовши в зоологічний сад, дуже довго дивився там на жирафу, на її довгу шию на її строкату шкіру, на її тонкі ноги. Він дуже довго дивився на жирафу і, кінець кінцем, недовірливо захитав головою.
– Цього не може бути, – сказав він рішучо. – Цього не може бути! – повторив він і сердито вийшов з саду.
Цей самий ормен, про мене, є глибоко символічна фігура. «Цього не може бути», – доповідав він Луї XVI перед самою Великою французькою революцією. «Цього не може бути», – сказав він одного вечора в Версалі і, взявши рушницю, пішов воювати Комуну. «Цього не може бути, – просторікував він у Комітеті спасіння Батьківщини і революції, – щоб можна було поставити соціальну піраміду догори ногами на вістря!»
– Цього не може бути, – пояснює він, сидячи в вагоні дачного поїзда, дамам, що торгують на базарі редькою і молоком, – щоб євреї могли орати землю. Вони здаватимуть землю в оренду, а самі торгуватимуть. Єврей не може не торгувати.
Я хвалив би цього ормена, якби він просто не вірив у чудеса чи просто не йняв би віри своїм очам. На цьому недовір'ї, відома річ, побудовано всю атомістичну систему, а також перевірку того, з ким гуляє ваша жінка, коли вона каже, що йде до подруги.
Та вся біда в тому, що він вірить у диво, хоча б це було те диво, що в сучки дівер. Вся біда його в тому, що він охоче вірить у те, що вже було (або чого не було). Він тільки не хоче вірити в те, що буде. Улюблена його граматична категорія – це плюсквамперфект*.
Не знаю, чи є в єврейській мові плюсквамперфект, але в школі вісімнадцятого селища панував, коли ми приїхали в теє селище, цілковитий футурум*. Школу цю – вона міститься в одній кімнаті – наймають батьки в одного з поселенців, і за це вони платять йому сім карбованців на місяць. У школі чотири групи. Наросвіта посилала вчителя на дві групи, але багато було охочих учитися, і вчитель організував ще дві групи. Наросвіта також дала вчителеві по два підручники з кожної науки. І з цим дуалізмом учитель теж не погодився і якось схитрував роздобути по чотири підручники для кожної науки. Платять учителеві два рази протягом кожного півріччя.
Проти такого дуалізму учитель боротися вже не вправився. Одержує він із розрахунку сорока чотирьох карбованців на місяць, а з них тридцять два карбованці посилає своїй сім'ї. Таким чином він проживає в місяць рівно стільки ж карбованців, скільки було апостолів чи скільки не було апостолів.
За цю апостольську пайку він навчає дітей усіх належних наук та, окрім того, єврейської й української мови. Він дуже добре говорить і по-українськи. Про українську мову на єврейських хуторах ще буде пізніше: тепер скажу тільки, що між собою балакають євреї по-українськи, надто діти, а старші частіше по-єврейськи.
У цій школі (а вже смеркло) відбувся, як годиться, знову мітинг. Поселенців (усе старожитні осадчі року з двадцять п'ятого) набилося в хату десятків із двоє. Були й діти, але мовчали й нишком сиділи по кутках.
Розмова була вже не про медпункт, чи допомогу породіллям, чи про дахи та городи, а на зовсім інші теми точилася розмова. Розмова була про «шкоду».
«Що робити з тими, хто випускає худобу на посіви?»