— Господи, Евко, кожен має якийсь скелет у шафі, — розпсихувалась я. — Я знаю, що повинна це спростувати. Тільки…
— Боїшся, що він з тобою розірве? Ти розірвала б?
— Гаразд. Скажу йому завтра.
— Ти не мусиш, Малино.
— Не мушу, але скажу.
Ми сиділи в мене на кухні.
— Це і так випливло б одразу по весіллі. Адже батько не привезе жодних паперів. Хіба що жовті. Але якщо Рафал зі мною розірве, це буде на твоїй совісті.
— Якщо він з тобою розірве, це значить, що він тебе не вартий.
Я розповіла Рафалові все. Спершу вижлуктила цілу пляшку «Ново-Паситу» й половинку настоянки меліси. Вийшло дорожче, ніж два «малібу» з льодом, а ефект той самий. Ми стояли на подвір'ї, перед моєю зупинкою. Я навіть не помітила, коли засвітилися ліхтарі. Рафал слухав, розгрібаючи черевиком свіжий сніг.
— У корабель я не повірив, — озвався він по довгій паузі. — Хто тепер возить золото кораблем?
— Напевно, що не мій батько.
— Але ті рахунки… Звідки ти знаєш? Він п'ятнадцять років просидів у Німеччині.
— Я не сподівалася б на жодні рахунки, Рафале.
— Слушно. Світ через це не завалиться.
— А що буде з нами?
— Ну що ж, нездала спадкоємице. Я приїду по тебе на Новий рік, — тепло всміхнувся він.
Ура! Все буде класно.
Новий рік ми зустріли в горах. Щойно зірвали кілька петард і впорались із корком від шампанського, як Рафал підійшов мене привітати.
— Всього найліпшого, Малинко, — ми цокнулися келихами. — Щоб нас завжди пов'язувала дружба.
— За дружбу, Рафале, і за кохання.
— Кохання приходить і минає, а дружба триває.
— Чого це ти про цю дружбу?
— Бачиш, я все обдумав і вважаю, що треба надати нашим стосункам новий вимір. Ти була щира зі мною.
— Це погано?
— Ні, абсолютно, — запевнив мене Рафал. — Я тобі вдячний, що ти не приховувала правди. Я довго про нас думав і вирішив, що ти моя найліпша товаришка. Наш шлюб міг би все зіпсувати.
— Що ти пропонуєш? — розхвилювалась я, попри те, що вицмулила кілька досить міцних коктейлів.
— Малинко, як би ти відповіла, що краще: справжня дружба чи невдале одруження?
— Невдале одруження, — промимрила я.
— Саме за це я тебе й ціную. Щирість і почуття гумору.
— Ти хочеш розійтися?
— Чому зразу розійтися? Просто надати інший характер нашим стосункам. Я все обміркував і знаю, що не готовий до одруження. Але й не хочу тебе втратити. Не хочу втратити такої чудової, інтелігентної дівчини з почуттям гумору. Тому…
— Ти пропонуєш мені дружбу, — я зібгала кулаки, щоб не розревітися. Це не подіяло б.
— Найпрекрасніше почуття, що пов'язує жінку й чоловіка.
— Я думала, що найпрекраснішим почуттям є кохання!
— Ах, ті вже мені співаки диско. «Кохаю». «Не можу без тебе жити!» «Гину від туги за тобою!» Ні, Малинко, найпрекрасніше почуття — це дружба…
— А де поцілунки під дощем? Прогулянки по свіжому снігу, повільний танець?
— Ти не дала мені закінчити. Кажучи «дружба», я маю на увазі почуття, забарвлене чуттєвим елементом. Еротична дружба. Ідеальна в нашій ситуації. Що ти на це?
— І що ти на це? — діловим тоном запитала мене Евка. Вона примчала відразу після мого розпачливого дзвінка.
— Я сказала йому, що мушу подумати.
— Гарно.
— Що гарно, що гарно?! — верескнула я. — Я хотіла зберегти лице.
— Треба було жбурнути в нього обручкою й хряснути дверима.
— І замерзнути в горах? Я мусила дотерпіти до ранку. Виїхала із Закопане першим потягом. Усі залишилися. Певно, тепер пліткують, чому це я завіялася. Висувають версії.
— Це, ясна річ, найбільша проблема, — пирхнула Евка. — Версії.