Дідок лікар подав йому халат.
— Що ви думаєте про політ на Місяць? — запитала журналістка, виймаючи блокнот.
— Даруйте, — зніяковів Громов, — волів би інтерв’ю… ну… в одягненому вигляді…
— О-о! Це мій метод. Зненацька. Невимушеність. Інтимність.
— Через хвилину я запрошу вас до бібліотеки.
Елен роззирнулася. Вона зацікавилася незвичайною каруселлю з кабінами, що нагадували крісла пілотів. Відцентрове прискорення у декілька разів збільшувало вагу людей, що сиділи в них, як це буде при космічному зльоті. Мелькали вкриті потом напружені обличчя чорношкірого хлопця, китайця і… дівчини.
В іншому місці люди невідомим способом підстрибували під саму стелю зали, падали вниз і знову злітали в гігантському стрибку. Виявляється, їх підкидала пружинна сітка-батут. Вони здійснювали на Землі «місячні стрибки»…
Громов пішов переодягнутися.
— О, скажіть, док! — звернулася до сивого лікаря Елен. — Чи схожа психіка астронавтів і… самогубців?
Лікар строго подивився на американку:
— Не більш ніж нетактовність нагадує чемність.
— Дякую вам, сер, — тихо сказала Елен і почервоніла.
З’явився Громов — елегантний, у строгому літньому костюмі.
— Ви прекрасний чоловік, пане Громов! — відзначила міс Кенні. — Вас шкода відпускати на Місяць. У вас є дублер, який міг би полетіти замість вас?
— Так, і його знає весь світ. Він — розвідник Космосу, а я — його учень. Ще в дні війни хлопчаком я про розвідників мріяв. Зараз вони потрібні на Місяці, куди збирається міжнародна космічна експедиція. — Громов відчинив двері у двосвітляну залу з книжковими шафами у простінках між вікнами і довгими столами під висячими лампами.
Він усадовив американку в м’яке крісло біля низенького столика з журналами. Елен узяла один з них — із величезною фотографією Місяця на обкладинці.
— Ах, Місяць! — сказала вона. — Що ви про нього думаєте?
— Це планета загадок, така близька, чудово видима і нерозгадана.
— Вам кортить розгадати таємницю її минулого?
— І подумати про її майбутнє.
— О-о! Навіть майбутнє? — примружилася Елен. — Потрібні ворожильні карти?
— Карти? Лише географічні. Вони доведуть нас до самого краю диска. За нього так заманливо зазирнути…
— Як романтично! — майже щиро вигукнула Елен. — А вам не шкода розлучитися із Землею?
— На Місяць варто летіти лише в ім’я Землі. Це її сьомий континент, остання біла пляма! Адже Земля й Місяць — це єдина двопланетна система. Ми ризикуємо менше, ніж Колумб, що шукав Індію.
— Ваша Індія — в небі…
— Її можна розглянути в бінокль.
— Я зроблю це сьогодні.
— І ви побачите, який це дивний, незвичайний, трагічно гарний і ваблячий до себе світ.
— Я вже боюся дивитися, — засміялася Елен. — Ви небезпечна людина, лунатик, — сказала вона, підводячись. — Ви можете манити за собою.
— Хотів би заманити, — встав і Громов, — але дехто впирається. Навіть і мене до Землі прив’язати хочуть.
— О-о! — пожвавилася Елен. — Я вже чула про іншого лунатика — вашого молодшого й непокірнішого брата. Гуд бай! — Вона простягнула руку. — Можливо, побачимося.
Елен зупинилася на липовій алеї, що розділяла два корпуси Космічного інституту. Ніжно пахло медом. Сонце пригрівало. Елен примружилася і раптом відчула, як добре на Землі. Відтак розплющила очі…
Отже, ліворуч будівля… Тут божевільні чи герої хочуть ступити в інші світи, а праворуч будівля… Тут якийсь зухвалий чоловік хоче дотягнутися до цих світів рукою. Так, так! Елен так і напише у своєму нарисі.
Два шляхи до зірок! На одному старший Громов, на другому — молодший…
Вона рішуче повернула до білого корпусу, на дверях якого було написано: «Лабораторія далекокерування». Елен примружилася. Як його звуть? Євген!..
Молодший Громов був попереджений і чекав Елен у під’їзді.
Невже вони брати? Елен з цікавістю вдивлялася в тонкі, навіть ніжні риси обличчя… Лише жорстка завзятість у підборідді й у кутиках губ ледь нагадувала брата.
Вони увійшли до довгої вузької кімнати з важкими лабораторними столами, покритими павутиною дротів і жовтими плямами скриньок із приладами.
Скромна миловидна дівчина в блакитному робочому халатику привіталася з американкою, але та була зайнята своїм супутником.
— О-о! То ось як виглядають технічні генії, що створюють сучасні чудеса! — сказала Елен, намагаючись поглядом збентежити молодика. — Я гадала, що вони обов’язково лисі й сутулі.
Євген відвів очі:
— Ви маєте справу не більше ніж із льотчиком-випробувачем.
— Але ж ви інженер?
— Як і будь-який випробувач сучасної техніки.