— Можу привести на всякий смак. А то сидите тут невилазно кожен вечір, скоро зовсім кров загусне. Дві моторні дівчини швидко допоможуть вам поліпшити обмін речовин.
— У мене з обміном речовин усе гаразд, — сказав Мурен. — До того ж твої дами, здається мені, ненадійні. Дякую, обійдуся без них.
— Чого, я можу знайти й тупих, які радо…
— Це для мене особиста образа, — сказав Мурен. — Ні, і ще раз ні.
Мальмстрем ще вагався.
— Хто…
— Що?
— Та твоя так звана асистентка наче… Маурітсон замахав руками.
— Моніта? Вона не для вас. Не на ваш смак. Нічого особливого в ній немає, звичайнісінька дівчина. В мене вимоги до жінок прості. Одне слово, вона нормальна, як усі.
— Що. ж, коли так, — розчаровано сказав Мальмстрем.
— А крім того, її тепер нема. В неї є сестра, до якої вона часом їздить.
— Годі про це, — сказав Мурен. — На все своя пора, настане час…
— Який час? — спитав Мальмстрем.
— Коли ми знов зможемо самі вибирати собі дівчат і пристойним способом задовольняти свої пристрасті. Оголошую засідання закритим. Зустрінемось завтра в цей самий час.
— О'кей, — сказав Маурітсон. — Випустіть мене.
— Ще одне.
— Що таке?
— Як тебе тепер називати?
— Як завжди: Ленарт Гольм.
— Часом би щось сталось і треба було негайно тебе знайти, то де нам шукати?
— Ви знаєте адресу.
— Я й далі чекаю на раків. Маурітсон здвигнув плечима й вийшов.
— Наволоч, — сказав Мальмстрем.
— Як це? Ти ганиш нашого доброго товариша?
— Від нього тхне потом, — осудливо мовив Мальмстрем.
— Маурітсон негідник, — сказав Мурен. — Мені не подобаються його вчинки. Певна річ, не те, що він залагоджує наші доручення. Але продавати наркотики школярам і порнографічні картки неписьменним католикам… Це… це ганьба.
— Я йому не вірю, — сказав Мальмстрем.
Мурен витяг з кишені брунатний конверт і пильно оглянув його.
— Ти маєш слушність, друже. Він корисна людина, але покластись на нього не можна. Дивись, він знов розклеював конверт. Цікаво, як він його розклеює. Мабуть, якось парою. Делікатна робота. Якби Рус не вигадав цієї штуки з підкладанням волосини, ми б і не помітили. Негарно, дуже негарно. А ми ж йому стільки платимо. І чого його вічно все цікавить?
— Він з біса практичний, у цьому вся причина, — сказав Мальмстрем.
— Можливо.
— Скільки він загріб, відколи ми з ним зв'язалися?
— Десь тисяч п'ять. Але й видатки в нього великі. Зброя, машини, роз'їзди й таке інше. До того ж він іде на певний ризик.
— Який там у дідька ризик, — обурився Мальмстрем. — Адже ніхто, крім Руса, не знає, що він зв'язаний з нами.
— І ще та жінка, як її звати, наче пароплав.
— Як він намагався накинути мені ту свою прояву, — обурено сказав Мальмстрем. — А вона ж, видно, добре одоробло, та ще миється не щодня.
— Об'єктивно ти не цілком справедливий, — заперечив Мурен. — Фактум ест, що він сам змалював, яка вона.
— Ест?
— А щодо гігієни, то ти міг би спершу зробити їй дезинфекцію.
— Хіба що.
Мурен витяг з конверта три аркушики й розіклав їх перед собою на столі.
— Еврика! — вигукнув він.
— Що?
— Те, на що ми чекали, голубе. Ходи глянь.