— Вважай, що подарунок.
— Від кого?
— Даймо, що від мене. А як точніше, то від Гюнвальда Ларсона й Ренна. Такі дотепні хлопці, що далі вже годі.
Кольберг поклав папку на стіл і сказав:
— На жаль, мені треба йти.
— Куди?
— В ЦПУ.
Це означало: в Центральне поліційне управління.
— Чого?
— Та все ті прокляті пограбування в банках.
— Для цього є спеціальна група.
— Спеціальній групі потрібне підсилення. В п'ятницю знов якийсь йолоп напросився на кулю.
— Так, я читав про це.
— І керівник групи відразу надумав підсилити групу.
— Тобою?
— Ні, — мовив Кольберг. — Власне, тобою, наскільки мені відомо. Але наказ прийшов у п'ятницю, я ще тоді порядкував тут і самостійно вирішив, що робити далі.
— Що?
— Пожаліти тебе й самому податися в ту божевільню.
— Дякую.
Вдячність його була щира. Працювати в спеціальній групі означало щодня стикатися з її керівником, щонайменше з двома його заступникам, різними завідувачами відділів та іншими чваньками на високому становищі, які нічого не розуміють у роботі. Кольберг узяв на себе це тяжке ярмо.
— Нема за що, — відповів Кольберг. — А натомість я даю тобі оце.
Він показав своїм товстим пальцем на рожеву папку.
— Що це таке?
— Справа. Дійсно цікава справа, не те, що пограбування банку та інші дурниці. Шкода тільки…
— Що шкода?
— Що ти не читаєш детективів.
— Чому?
— Може, ти б тоді краще оцінив її. Ренн і Ларсен гадають, що всі люди читають детективні романи. Власне, ця справа мала б потрапити до їхнього відділу, але вони такі перевантажені, що тільки раді, коли їхню роботу бере хтось інший. Тут треба помізкувати. Просто сидіти на місці й думати.
— Гаразд, я перегляну її, — байдужим голосом мовив Мартін Бек.
— У газетах не було про це жодного слова. Ну що, накрутив я тебе?
— Накрутив. Бувай.
— Бувай, — сказав Кольберг.
За дверима кабінету Кольберг спинився, кілька секунд постояв, насупивши брови, зажурено похитав головою і пішов до ліфта.
Мартін Бек був не зовсім щирий, коли сказав, що його зацікавила справа в рожевій папці. Насправді йому було до неї зовсім байдуже.
Чого ж тоді він злукавив?
Щоб справити Кольбергові приємність? Навряд. Щоб приспати його настороженість? Дурниці. По-перше, немає потреби, а по-друге, неможливо. Вони надто добре й надто давно знали один одного, а крім того, вже кого-кого, а Кольберга нелегко обдурити.
Може, щоб обдурити себе? Теж дурниці.
Мартін Бек усе вертався до цього питання, поки методично обстежував свій кабінет.
Скінчивши з шухлядами, він узявся до меблів, попереставляв стільці, поставив стіл під іншим кутом до стіни, присунув ближче до дверей шафу з документами, відкрутив канцелярську лампу і прикрутив її з правого боку, його заступник волів тримати її з лівого боку, чи, може, це вийшло чисто випадково. У дрібницях Кольберг часто був недбалий. Зате у важливих справах дуже ґрунтовний. Наприклад, зволікав з одруженням до сорока двох років, бо йому, мовляв, потрібна ідеальна дружина. Чекав на ту, суджену.
Сам Мартін Бек мав за плечима майже двадцять років невдалого подружнього життя з особою, яка напевне не була судженою.
Щоправда, тепер він вільний, але, мабуть, надто барився з розлученням, аж поки стало запізно. За останні півроку він не раз здивовано ловив себе на думці, що, певне, дарма розлучився. Що, може, сварлива й нудна дружина все-таки краща за ніяку.
Ну, та тепер це не найважливіша його проблема.
Він узяв вазу з квітками й відніс одній із друкарок. Та начебто зраділа.
Мартін Бек вернувся в кабінет, сів у крісло й оглянувся навколо. Все на місці, так, як було.